І ось уже сам Франц Салезій Потоцький після смерті Августа ІІІ Фрідріха в 1763 році став тихим претендентом на королівську корону: багатства й політичні заслуги повністю дозволяли, але… Те «але» переважувало і багатства, і досягнення всіх можливих претендентів на польський трон: Росія і її можновладці не сумнівалися у своєму «споконвічному» історичному праві на польські землі, та той чужоземний вплив на польські справи здійснювався дуже хитро — руками польської шляхти за щедру винагороду сусідів. Попри запевняння в цілковитій підтримці Потоцького з боку російських царедворців, у серпні 1764 королем став Станіслав ІІ Август ІV Понятовський, про якого найкраще висловилася його висока покровителька й колишня коханка Катерина ІІ: «З усіх претендентів на корону він має найменше підстав її отримати, а отже, буде найбільше зобов’язаний тим, з чиїх рук її дістане…» Вибори відбувалися за сценарієм Петербурга: у Польщу з ініціативи «Фамілії» були введені російські війська; усі дороги до Варшави перекрили, і — хто б сумнівався! — сейм одноголосно вибрав Станіслава Понятовського. «Вітаю вас із королем, якого ми зробили», — цинічно писала імператриця міністрові закордонних справ Паніну. І хто замовляє музику, той, звісно, і платить: у вересні 1764 року російський посол Репнін виплатив залученим до виборів посадовцям понад сто тисяч золотих червінців — гроші отримали і король, і Олександр Чарторийський, його рідний дядько, і інші іуди й іудчики…

Згадуючи ту недавню історію, старий Потоцький аж засувався на місці: душевний біль був іще дуже сильним. І сьогодні цей же король став для польських шляхтичів-жаб лелекою, звично викликавши для впокорення барських конфедератів, що прагнули його скинути, російські війська… Тепер старий магнат не брав участі в грі: політичний досвід і вік навчили Потоцького витримки й швейцарського нейтралітету: і так надто багато маєтностей згинуло за два роки в київського й волинського воєводи; та й не міг він уже в сімдесят років претендувати на корону. Проте була, була в Потоцького своя фартова карта в рукаві, і він сподівався її незабаром витягнути… Час працював на Потоцького… Точніше, на двох: єдиному синові Станіславові Щенсному Потоцькому уже було двадцять, та для політика з курсом на корону це «щойно двадцять», що звучить значно гірше, ніж двадцять один, а двадцять два — гм… узагалі некепсько. Тож терпіння, татусю, терпіння й витримки…


Карета в’їхала в міську браму Белза — старовинного містечка за дванадцять кілометрів від Кристинополя. З трьох боків оточене водою приток Бугу, а з одного — крутим підйомом, воно здавна було важкодоступне для ворогів. Франц Салезій відчував у цьому місті якусь душевну рівновагу чи через те, що отримав його як подарунок долі в тридцять два від бездітного дядька, тоді як решту маєтностей доводилося вигризати зубами або купляти (усі ми сентиментально розслабляємося, споглядаючи свої подарунки, і почуваємося дітьми-везунчиками, яких люблять), чи через те, що з цього містечка вийшла й здобула всесвітню славу чудотворна ікона Матері Божої Ченстоховської. До Белза константинопольська ікона, яку принесли в Київську Русь Кирило й Мефодій, потрапила завдяки шлюбам руських княжон із князями галицькими й польськими. І коли настав чорний час облоги міста монголо-татарами, місцеві жителі як останню свою надію винесли ікону на фортечну стіну… Коли одна з трьох стріл влучила в лик Богоматері, сталося диво: з «рани» потекла кров, а на татарів спала темрява — перелякані вороги відступили… А ікона з трикутним шрамом на лику творила й творить донині дива зцілення — спочатку у Львові, а тепер у Ченстохові в Польщі; та й обидві її копії в Україні — Лопатинська й Гошівська — теж стали чудотворними.

Кароль Сіраковський шанобливо відкрив дверцята карети, і Франц Салезій, крекчучи: «Старість — не радість», — зійшов на землю занімілими ногами. З родового будинку Потоцьких повискакували слуги й опустилися на коліна перед каретою.

— В-в-вітаю тебе, т-тату, радий т-тебе б-бачити… Як доїхали?.. — Станіслав Щенсний був заскочений несподіваним візитом батька й від хвилювання аж почав затинатися: змалечку йому втовкмачували, якого сильного, славного й багатого батька він син, і хлопець мав його за живого Бога… А якщо Бога ще треба було собі уявити, то тато… тато був реальний — з подвигами, звершеннями, з величезною владою, якою, як істинний Бог, одних милував, а інших карав. Тільки Бог міг мати таку силу й чесноти, як його батько. Тож Станіслав Щенсний, друге ім’я якого польською означало «Щасливий», а латиною перекладалось як «Фелікс», утілював усю велику родову славу Потоцьких гербу Срібної Пиляви: їхні військові звитяги, складні державні звання, економічний талант примножувати свої багатства — усе те, що ореолом поваги й заздрості оповило їхню фамілію… Та ж слава лягала на плечі вродливого юнака величезним тягарем відповідальності перед майбутнім свого роду — з дитинства він тільки й чув: «Вставай, бо майбутні королі довго не сплять», «Ти мусиш, бо ти Потоцький», «Вчи латину, французьку, німецьку — з королями колись будеш за одним столом сидіти…». Тож хлопчина змалку дуже боявся розчарувати своїх батьків і щось зробити не так… І той страх «щось зробити не так» був настільки сильним, що часом уводив його в повний ступор і зовсім забирав дар мови — Станіслав тільки тремтів від страху перед батьком, а той навіснів: дав Бог єдиного сина на чотири дівки, і той не вдався в Потоцьких… Юнака досі гнітив важкий, неприємний спогад про те, як у десять батько покликав його до себе дати прочухана за те, що грався в лови із сином кухарки. Франц Салезій тоді тільки грізно глянув, навіть іще нічого не встиг сказати, як… як Станіслав відчув, що штани змокріли проти його волі. Хлопця не били — ні, і пояснення тому страху Станіслав Потоцький шукав протягом усього життя. Можливо, дуже багато страху мали прислуга й вихователі, які оточували хлопця й утихомирювали його грізним опудалом батька? Не можуть, ну ніяк не можуть раби виховати вільну людину… Найкращі вчителі намагалися вкласти в голову іменитого дитяти повний комплект знань із математики, історії, латини, німецької, французької, і їм це більше не вдавалося, ніж вдавалося, бо при його народженні Бог, цілуючи дитя в голівку, очевидно, був більше зайнятий спогляданням красот свого райського саду, аніж математичним підрахунком дерев і плодів на них. Батько часто сердився на малого після відвідин занять, а хлопчика потім довго трусило… Хоча «забула баба, як дівкою була»: Франц Салезій сам лише трохи знав латину, а було б непогано, якби ще й французькою говорив так, як ненависний конкурент із женихання до Сенявської — Чарторийський, який так мило «ля-ля-фа-фа» з «де-амур», що в результаті Францішек — «па-па, мон амі Марі». Але то є гріх усіх батьків без винятку: хочуть від дітей більше, ніж самі могли втнути в дитинстві…

З віком страх перед батьком у юного Потоцького хоч і зменшився, але не зник остаточно. Уже понад рік Станіслав Щенсний практикувався в управлінні Белзом: ще підлітком його поставили на перший щабель шляхетної ієрархії — отримав від короля титул ротмістра, а в юнацькому віці батько зробив його белзьким старостою. Серед усіх учителів, яких найняв йому батько для домашнього виховання, найбільший вплив на Станіслава мав Маурицій Вольф зі своєю літературою й піїтикою, і ними юнак із великим задоволенням і займався б, та, як показує весь досвід буття людства, найкраще література й поезія вдаються голодним: де ви бачили ситого поета? Хоч і голодні пташки не співають, та й ситі вони мовчать… А Станіслав вилетів із такого родового гнізда, у якому століттями пташки були ду-у-уже ситими й такими мали залишатися надалі, тож для того хлопцеві довелося розпрощатися з улюбленим учителем і вникати в складні економічні питання. Щенсний мало що петрав у хитромудрих сплетіннях законів і намагався якось накласти їх на реалії складного для управління через строкатий національний і конфесійний склад містечка.

Батько ходив кімнатою, розминаючи ноги.

— Щось холодна весна цього року… Як, уже сіють по околицях?

— Та я… щось не спостеріг…

Франц Салезій пильно глянув на сина, трохи помовчав.

— А злоті наші, сину, починають рости на околицях і навесні… Ну а загалом тихо тут, заворушень нема?

— Та ні, українців менше третини, тож працюють, як і поляки та євреї.

— Добре… Не треба нам тут ні їхньої гайдамаччини, ні барських конфедератів, ні російських військ, а то без штанів залишимося, як якісь голодранці… Давай, Станіславе, документи — подивлюся, як ти тут справляєшся… — Старий Потоцький заглибився у фінансові книги. — А що то цеховики так погано податки сплачують?

— Та кажуть, що менше продавати стали, війна ж з усіх боків…

— А партачі[9], бачу, узагалі нічого не сплатили… — Франц Салезій нахмурився. — Що ж будемо з ними робити, сину?

Станіслав звів брови й знизав плечима; старий звернув запитальний погляд до свого секретаря.

— Збільшимо їм шарварок — хай ідуть дороги ладнають, чи мости будують… чи ще що для громади потрібно, — гідно витримав іспит Кароль Сіраковський.

Старий дідич лишився задоволеним почутим.

— Гм… А це щось не те-е-е, — знову видивився батько черговий підозрілий факт у документах. — Нехай майстрам війна завадила, але їсти ж завжди хочеться, і люду в нас зі сходу трохи прибуло — прибутки від млина мали б вирости, а тут чогось упали…

Станіслав Щенсний починав потроху почуватися десятирічним хлопчиком.

— Поклич-но Домбровського, — звернувся старий до Кароля й, заклавши руки за спину, почав виходжувати з колишньою молодою завзятою рішучістю по периметру кімнати. За кілька хвилин Домбровський витягнувся перед дідичем. — Слухай сюди… З’їздіть-но із Сіраковським до нашого млина… Побудьте там годину-дві, подивіться, який там рух, чи є черга, чи нема; поговоріть із людьми, чи часто збіжжя возять до млина, чи ні; потім — з мірошником, що він скаже… А потім що, Каролю?..