Тетяна Пахомова - Таємниця галицького Версалю

Великий чорний птах виринає нізвідки й штовхає Землю в морок невідомості… Час — її слуга й мірило — субстанція, про яку знають усе й нічого, ходить за нею по вічному колу й намотує химерний кокон з істот, подій… Це для нас вони загадкові, жахливі, неймовірні, добрі… Але там, у вселенському хронографі, вони — безпристрасні відтинки кокона… Довга ніч людського пізнання… Світло згасає, з’являється знову. Де є ти? Темрява чорного птаха вивчена краще, ніж ми самі. Змінюєшся ти й світ навколо… Та ти теж усередині кокона, а ще там твої предки… І сам ти — і світло, і темрява… і ти — володар часу, бо ти — володар знань. Відмотай нитку кокона: люди, події — не ти… Але все ж ти…

Холодному квітню 1771 року аж ніяк не пасувало називатися квітнем, і сталеві води Західного Бугу раз у раз широкими хвилями виносили крижаний подих на розмиті піщані береги поблизу Кристинополя. Бендюзький мірошник Міхалко, мерзлякувато ховаючи руки в латану-перелатану бунду[1], обходив свою млинівку[2]: водний рукав від Бугу незрозуміло зменшив потік води, і жорна йшли натужно, наче стара беззуба кобила під гору.

— Так і є — забилася моя млинівка. — Щось безформне погойдувалося поперек рову. — Що ж ти мені, водо, прибила?..

І тут Міхал закляк від жаху: зблизька синювато-сіра купа виявилася людським тілом.

— Біда вам, красивим… Легше й простіше нефайній жити… Абись тілько здорова була — до роботи й дітей… Та тобі, бідній, уже не буде ні роботи, ні дітей… До раю, певно, попалась — молоденька дуже… не встиглась іще нагрішити, — кректав мірошник над утопленицею, помаленьку витягуючи тіло на берег. Дівчина була мов коштовна порцелянова лялька, кинута в багно, і навіть синюшні плями від довгого перебування у воді не змогли споганити її земну красу: точені риси обличчя… делікатна тілобудова… довге русяве волосся… Погляд чоловіка пішов далі.

— Свят, свят, свят… — Мірошникові аж перехопило подих. — Та хто ж із вами таке вчинив? — Через прилиплу сорочку виступав аж занадто великий як навіть для утоплениці живіт.

— Та так — як чума тебе минула, то звірі на двох ногах уполювали… Шо то є нині людське життя… Боже, упокой їхні безневинні душі… І ти, Матінко Божа, заступнице всіх жінок і немовлят, уготуй їм місце в раю, — щиро молився Міхалко. Далеко вирішив не ховати: мо’, шукати хто буде — видно, що не з простих людей загибла: надто вже тендітна…

— А ото що таке?.. — знову здивувався чоловік, схрещуючи померлій руки на грудях: коштовна каблучка з волошково-голубим камінцем прикрашала заміжній палець правиці. — І де ж отой ваш заступник був, коли вас ото… Не інакше, як і він уже теж мрець… Бо хто ж так дозволить познущатися зі своєї дружини й дитятка ненародженого?..

Хлоп довго викручував персня з набубнявілого пальця.

— Тобі, бідачко, го вже не треба, а моїм дітям буде за що одежину справити… Ти вже прости… А я тебе за те файно поховаю… Хоча яка тобі вже різниця — просто поховаю… Бо що із землі вийшло, у землю має піти… А душа твоя й ангелятка твого тепер до Бога можуть спокійно летіти…

За рік до того…

Драбинясту Агнешку доїдала лють. Вона наповнювала до країв худе пласке тіло, ще більше стискувала шнурочки губ; звужувала й без того поросячі очі, вливаючи в них крижаний сталевий відблиск холодної й добре продуманої помсти… Кожен крок розкішним коридором палацу Потоцьких у Кристинополі наближав жінку до солодкої миті покарання ненависної Дарки. «Курвочка… з очима недоєної корови… Подивимося, як будеш мукати…» Руденьку спритну кухарку Агнешка мала за що ненавидіти: конюшого Яна Вільчека, який уже півроку жартував і кидав зацікавлені погляди на неї, після появи Дарки наче підмінили. «Сидить усе в кухні й витріщається, як та своїми цицьками заледве в баняк не лізе… А дупу добру відростила десь у своєму селі — аж виколихується під тими спідницями… Ян мій, має бути мій… І буде… А на твоє молочне сальце ще не один хлоп оближеться… Двадцять три роки пожила, уже скоро й зуби почнуть псуватися… мужа собі намітила, а тут тобі на — якась зайда дорогу до вінця перейде…» А вчора за вечерею Ян такий смішний жарт оповів, та й то, видно, спеціально для тієї пампушки: «Господиню запитують: «Ви вмієте готувати?» — «Навіть двома способами!» — «Це як?» — «Для гостей, які вам подобаються, і для тих, кого ви не хочете більше бачити», — то вже всі сміялися до упаду… Агнешка дзвінкіше за всіх, тільки Вільчек навіть не подивився на неї — усе до Дарки підсміхувався… А та мало що розжерлася, то ще й мозок жиром заплив: навіть не засміялася, тільки чогось почервоніла. «Скоро, скоро буде тобі до-о-обре… А мені ще краще…»

Служниця із супницею на срібному підносі шанобливо постукала у високі з позолотою двері.

— Доброго ранку, пані! — Вправно порозставляла столове начиння на інкрустованому італійському столику й стала поодаль з опущеними очима й сумирним виразом повного собачого впокорення в готовності номер один — бігти, нести, витирати, кликати… падати ниц… померти за рідну господиню. Довго ж тренувалася у своїй кімнатці перед відшліфованою мідною ступкою. Анна Ельжбета Потоцька сприймала лише такі обличчя в людей, які її оточували. Літня худа пані пронизала холодним поглядом прислугу, прошурхотіла пишним шовковим синім платтям по чудернацьких позолочених ніжках стільця й неспішно опустила ложку в улюблений курячий суп із локшиною. Агнешка скинула допитливим оком: ще, ще трохи… Ось і воно… Сива пишна перука затряслася, як від найстрашнішого землетрусу, а повітрям кімнати — та й, напевно, усього палацу — із силою цунамі пронісся істеричний крик:

— Ла-а-а-й-да-а-а-ки! Бру-да-а-аки-и-и! Сво-о-о-ло-о-о-та!

Малий рот під витягнутим носом стиснувся, як в общипаної курки під хвостом, і з енергією вулкана вивергав злобні вигуки вкупі зі слиною… Лице, яке могло бути більш-менш прийнятим за симпатичне лише за наявності щирої усмішки, — і про те ще можна було б посперечатися, — під час нападів люті залишало поза конкуренцією навіть Медузу Горгону…

— Вс-с-ссі-і-іххх… с-с-ссс-юди… — шипіла Анна Ельжбета. Агнешка метнулася довгими коридорами. Через хвилю всі — покоївки, економ, кухарі — з тремтінням у руках і сконцентрованим болісним переляком у сонячних сплетіннях вишикувалися перед її світлістю.

— Чиє?! — Обличчя з виразом крплоайнього збридження вимагало відповіді на запитання… Запитання пані тримала двома пальцями, це була довга руда волосина з краплинами курячого бульйону. — Твоє… Тво-є-є-є! — Анна вхопила Дарку за волосся й висмикувала його зі всією люттю, яку мала, а мала її багато — у рази більше, ніж важила.

— Йо-йо-йой, проба-а-ачте мені, милостива пані, простіть, не буду-у-у більше! — голосило дівча.

— Так, не будеш, не будеш… не будеш, бидло… — навісніла пані Потоцька, вириваючи в такт словам усе нові й нові пасма волосся. — На псарню, псам дупи мити… хвости розчісувати. — Вулкан починав заспокоюватися. — Обстригти її … і на хльосту[3]…

— Ой ні, ні, моя паннусю, ні-і-і, тільки не на хльосту-у-у, ні-і-і, Богом прошу вас…

— Не згадуй Бога всує, бидлото… Ти прогнівила мене… а значить, і Бога теж…

Мокру від сліз і крові Дарку потягнули подалі від панських очей.

Кремезний конюший Вільчек точив ляси з Олександром Домбровським — начальником власної армії Потоцьких. Усі п’ятсот гайдуків, підпорядкованих полковникові Домбровському, знали й несли свою службу з точністю швейцарського годинника, тож пишно вбраний здоровань залюбки пліткував у вільний час на найприємнішу тему для всіх нормальних чоловіків у найбільш боєздатному хлопському віці:

— Ото слухай, Янеку… У нас тут недавно два молоді вояки зранку зустрілися, а один увечері на здибанці[4] був… Ну та й уже мала б бути тота файна справа… — Домбровський показав руками непристойний жест. — Та й друг у нього питає: «Ну що, побачення вдалося?» — а той так гірко відказує: «Та ні!» — «І чого ж то?» — «Бо вона має мене за шо лапати, а я її — ні!»

Чоловіки розсміялися із запалом молодих жеребців.

— О, уже йде… ще одна така… Порав би, хіба б рік жінки не видів. — Вільчек спостеріг на підході до конюшні худу, як трясця, Агнешку.

— Пана Вільчека хоче бачити її світлість пані Анна, — у серці й голосі Агнешки грала переможна сурма.

— За хвилю буду… — перезирнувся Вільчек із Домбровським — обоє здогадувалися, яка ж то робота чекає на Яна далі… Агнешка постояла, вичікуючи чи то ще якихось запитань, чи то цікавих пропозицій: роздивитися сіно чи коней у глибині конюшні, — та, на жаль, не дочекалася й поспішила в палац.

Площу на задньому дворі палацу Потоцьких уже заповнили вимушені притихлі глядачі; навіть березневе тепле сонечко не хотіло бути присутнім на хльості бідолашної Дарки — на захід від палацу падала велика сіра тінь, і лише дворові ворони-старожили, звичні до таких майже щотижневих атракцій, щось шумно коментували, не забуваючи про свої весняні залицяння. Двоє гайдуків підвели абияк обстрижене овечими ножицями дівча до стовпа. Дарку трясло, зуби цокотіли, і вона підвивала від первісного страху перед тим збезчещенням, яке вже бачила не раз. Вільчеку теж було важко — не так він уявляв їхні стосунки: «А гарна з неї дружина могла б вийти… Шкода… Пропаде чиста душа…»

Ян повільно підійшов до дівчини й прошепотів:

— Не напружуй тіло — менше болітиме, — від чого Дарка взагалі почала вити, мов поранена вовчиця, і різким порухом роздер дівочу сорочку. Усі витріщалися на гарні, пухкі, з рожевими плямами дівочі груди, наготу яких вона цнотливо оберігала від будь-чиїх, навіть жіночих поглядів. І волосся… волосся, яким вона зазвичай накривалася, виходячи з річки, теж не було…