Річ Посполита вже два роки потерпала від боротьби за владу в країні барських конфедератів, яких уперто, не жаліючи ні грошей, ні солдатів, «заганяли в стійло» російські війська. На тлі тих подій і внаслідок надмірних утисків від польської шляхти чаша терпіння простого українського люду переповнилася — виник національно-визвольний гайдамацький рух, відомий як Коліївщина. Туреччина підтримала конфедератів, розпочавши російсько-турецьку війну: усі воювали з усіма… Заварився величезний казан військових і політичних проблем, який поставив економіку й люд Польщі навколішки. Особливо страждало населення сходу Речі Посполитої: Галичини, Волині, Поділля, Правобережної Наддніпрянщини. Це були території на стику кордонів Речі Посполитої, Російської імперії й Туреччини, а всі ж знають, що великі — чи особисті людські, чи світові — трагедії розпочинаються на межі будинків, городів, полів, лісів, країн… Маєтності Франца Салезія Потоцького, сконцентровані на цих теренах, пізнали сповна силу жорен воєнних змагань: були пограбовані, спалені, вийшли з-під контролю… Та й поки що проблемно було говорити про їх повернення під керівництво магната: воєнні дії розвивалися непередбачувано, гроші ж не просто люблять тишу, а й множаться лише в стабільній тиші, але зараз ані стабільністю, ані тишею й не пахло… Тож дідич мусив твердою рукою керувати тими ближніми територіями, з яких іще можна було витягнути грошви.

Дверцята карети шанобливо притримував особистий секретар, молодий червонощокий веселун Кароль Сіраковський, котрий, незважаючи на природну балакучість і молодість, мав унікальну здібність одразу налаштовуватися на таку хвилю спілкування зі співрозмовником, що ніколи не дратував людей: говорив у міру, не ліз у душу з особистими запитаннями, а головне — умів не тільки вчасно замовкнути, а й благородно мовчати з приємною усмішкою. І це Потоцького влаштовувало найбільше: на старість люди вже почали його дратувати нерозумінням очевидних речей, зайвими емоціями, дурними розмовами, тож найвищою насолодою стало самотнє перебування в кімнаті з видом на Буг.

— Ну що, Каролю, дорога довга. Подушок у кареті достатньо, мозолів на дупі не заробимо?

— Ні, ваша милосте, не заробимо, а як буде твердо, то по дорозі молодими бабами підмостимо, — жваво відізвався Сіраковський. Дверцята закрилися — заграли сурми, сповіщаючи від’їзд дідича.


Невідомо, чому саме конюший Вільчек виконував обов’язок дворового мучителя: чи через те, що дуже зрідка міг цвьохнути коня (він їх узагалі-то любив), чи то стереотипи хазяйського мислення ув’язали нагайку конюшого з людським тілом, та після кожної такої екзекуції він ішов до себе в кімнатку й просив Божого прощення перед старенькою іконою. І, напевно, Бог пробачав йому, вникаючи в слова прощенної молитви про те, що він, Ян, не винуватий… Це господарі дали такий наказ, не Ян… «А що я міг зробити?..»

Гуманізм Бога тієї епохи не передбачав ніяких мук сумління щодо свободи вибору. Та й що воно таке? Священники всіх конфесій, маючи сильні розбіжності в багатьох аспектах віри й порядку служби, у питанні покори земній владі були на диво одностайні й непослух власникові прирівнювали до непослуху Творцеві. А так воно насправді чи ні, парафіяни не відали, бо Біблія була книгою, недоступною для масового користування. Чеха Яна Гуса спалили на вогнищі в 1415 році тільки за розмови щодо трактування положень Святого Письма й за те, що пропагував можливість дати людям самим читати Біблію (ще чого!). А в сусідній Росії не дозволяли видавати цю книгу аж до середини ХІХ століття: мовляв, люди ще не так витлумачать; звідси й вигідне, дуже вигідне для тримання стада в покорі поєднання слів «цар-батюшка». Так цар чи батюшка? Чи батюшка теж цар, а цар — майже Бог?.. А за пропаганду, тим більше пропаганду покори треба платити, і все панство планети платило, і гарно, з розмахом, зі змагальним елементом… Служителі ж Господа добре усвідомили: чию костомашку гризеш, того й слухаєш. Шляхтичі Польщі не були винятком: теж робили щедрі пожертви на храми — фундуші[8], тож індульгенція за всі-всі гріхи їм була забезпечена…

Зазвичай конюший після таких розмов на самоті не мав жодного тягаря на душі, і міг із легкістю дивитися в очі своїм жертвам, та й ті, здавалося, не були в образі на нього. Але сьогодні Вільчек ну ніяк не міг зосередитися на молитві й просто-таки відчував стіну між собою й іконою: усі слова наче верталися до нього й зависали невидимим тягарем у повітрі, не доходячи до Божих вух; а перед очима стояло напівоголене тіло бажаної для нього дівчини. Конюший видав спересердя незрозумілий стогін і вирішив навідати Дарку.

Кухарка Зося поклала дівчину у своїй кімнаті. Дарка лежала на животі, а її спина нагадувала грубо нарізану домашню локшину з великою кількістю помідорів.

— Тс-с-с-с, Яне, не варто, не йди…

— Пані Зосю, ви її самогонкою змастіть або сечею, а потім…

— Знаю, знаю. Травою подорожника відходимо… А от душу її хто залатає?.. — Зося прикро зітхнула.

Вільчек підійшов до Дарки.

— Ти того… не гнівайся на мене, добре? Подобаєшся ти мені, і…

Дарка не дослухала, голосно схлипнула й зайшлася в дрібному плачі, аж локшина на спині заворушилася.

— Кра-а-а-ще б… я… теж померла від чуми, як і всі мої… До них хо-о-очу… Іди, іди звідси-и-и…

Пригнічений конюший зрозумів: шансів на прощення мало; з тим і пішов і до темної ночі завзято вимивав кінські зади, намагаючись забути за роботою прикрий нинішній день. Але, як усім відомо, найгірше забувається саме те, що найбільше хочеться забути…


Франц Салезій любив дорогу: зміна декорацій і плавне похитування карети відволікали його від постійного ниття суглобного болю, і Потоцький по-філософськи виминав у голові новини й події, сплітаючи їх у єдине полотно.

— Хотіли жаби короля, а дістали лелеку, — задумливо промовив шляхтич.

Кароль Сіраковський зі стриманою усмішкою запитально глянув на пана, та той далі заглибився у думки. За своє життя старий Потоцький був свідком злету й падіння кількох королів, і кожному хотів бути вірним, аби лишень король думав за всіх і на благо всіх… Двічі — у 1697–1704 і в 1709–1733 роках — на троні перебував Август ІІ Сильний, який прагнув утворити унітарну саксонсько-польсько-литовську державу. За його правління, до речі, після війни Священної ліги проти Османської імперії до Польщі й відійшли Поділля та частина Правобережної України. Спочатку Август ІІ прихильно ставився до козаків, навіть використав їх під час облоги Риги, а потім сталося, як у приказці: «Як підмур’я кладуть, їсти й пити дають, а як крокви ладять, то чортами платять» — наполіг на виселенні козацьких полків на Лівобережжя. Звільнені території населили поляки… Проте, хоч і називався Сильним, не витримав король натиску своєї домашньої шляхти — «разом і батька легше бити» — і під час шведської окупації під примусом віддав корону Станіславові Лещинському… Петро І розбив шведів — знову Август ІІ зміцнив свої позиції й повернувся на престол. Та сильним себе відчув не тільки він: у країні визріла й загартувалася як політична сила шляхта, і кожен пан бачив себе якщо не королем на троні, то королевичем у сеймі.

Відомий «німий сейм» у 1717 році поставив перед королем вимоги, які той прийняв без жодного заперечення, «нанімо» і які обмежили абсолютну владу монарха: королеві було заборонено тривалий час перебувати в столиці Саксонії Дрездені, а саксонським урядовцям — втручатися у внутрішні справи Польщі; також саксонське військо мало покинути терени Польщі. Здавалося б, ось вона — віват, вікторія! — перемога національної самосвідомості і єдності, що приведе польські землі в економічний і політичний ренесанс. Та кожен магнат мав свій майновий інтерес і пиху, які не дозволяли сейму в унісон голосувати за рух уперед. Лише на рік повернувся на трон Станіслав Лещинський, і за нього Франц Салезій Потоцький навіть боровся під час облоги російськими військами в лютому-липні 1734 року Данцига (Ґданська). Знову відбулася зміна влади — з німецьким смаком і на російських багнетах: Август ІІІ Фрідріх (1696–1763) — курфюрст Саксонський і король Польщі — посів престол завдяки збройній підтримці Прусії й Росії (в останньої, як завжди, були свої інтереси на своїх же, звісно, етнічних землях…).

У Польщі Август ІІІ бував зрідка й навіть мови польської не знав! Цікаво, а чи хотів узагалі-то її знати?.. Сидів у своїй Саксонії й керував, як секс-бомб, чи саксонський кролик, чи просто як люблячий татко, родиною з чотирнадцяти дітей; так і увійшов в історію Польщі — як король, що мав найбільше дітей. Дурне діло не хитре, кохатися — не думу державну думати… Зате в Речі Посполитій були магнати, яких такий король цілком влаштовував: Чарторийські й «Фамілія» — партія їхніх близьких родичів — намагалися проводити вигідні для себе реформи за ваговитої підтримки хитрого й сильного східного сусіда — Російської імперії… Та Франц Салезій завжди відчував біль не тільки від нахрапистого й безцеремонного російського втручання, а й від того, що кожен шляхтич, навіть якщо його стосувалася приказка «шляхтич із Помиєва, пана Віхтя син», від п’ят до останнього волоска на чубку був сповнений амбітної пихи, власних ідей, планів, а все чиєсь, може, і мудріше, через раз посилали до дупи. Такого розлогого тлумачення потребує слово, якому важко одразу знайти однослівний аналог в українській мові — це «гонор». Адже кожен гоноровий шляхтич — «сам собі і швець, і жнець, і на дуду грець», і ні під чию дудку танцювати не буде, ні… Реальна влада в руках магнатів оформилася в змагання між двома таборами — прихильниками реформ і тими, хто вважав «ліберум вето» — право спинити прийняття якогось закону чи постанови лише одним і — о, яка садистська насолода! — своїм власним голосом священним і непорушним… Хіба що дуже, дуже добре заплатять. І платили, і погляди змінювались, і перехід з одного політичного табору в інший уже нікого не дивував. Тож право вето в сеймі XVIII століття стало страшним гальмом Польщі: за всю історію Речі Посполитої було зірвано дві третини сеймів, і третину з них — голосом одного депутата: «Нє позвалям! Мам право вето!» І все — «юж, Параню, по коханню» — якщо нема закону, економіка й політика топчуться на місці… Але то мала біда: кожен магнат на місці був сам собі і король, і сейм, і суддя, тому-то й казали, що тогочасна «Польща була раєм для шляхти, чистилищем для міщан і пеклом для хлопа»… А з пекла, як відомо, і чорти інколи на волю вириваються, і ситуація стає критичною, та про це згодом…