— Сучасно, вельми сучасно… Продовжуйте, пане Вольф.

— Отож цар Демофонт викликає до палацу старшого сина Тіманта з військового табору, де той перебував, і наказує йому одружитися з фригійською царівною, прекрасною Креусе. Заради одруження Демофонт забуває про давню ворожнечу між фригійськими й фракійськими царствами, тобто, — Вольф змахнув руками, — усім зрозуміло, що шлюб політичний і дуже потрібний.

— Ну-ну, і далі?.. — у тому питанні для пані було все відомо й протерто до дір.

— Але є одна ціка-а-ава таємниця…

Анна Ельжбета, як і всі жінки, любила таємниці, однак з одним «але»: вона любила їх до безумства й терпіти відтермінування жодної з них, навіть у творі Метастазіо, абсолютно не збиралася.

— Швидше, пане Вольф!

— Тімант уже таємно одружений з… Діцеєю! І в них навіть є син, як дві краплі води схожий на батька!

— Ну й напридумував італієць! Такого в житті не буває! Ну, може, вольності в них у давнину там такі й були… Цікавий сюжет, мені подобається, — озирнулася пані, і панянки-коліжанки згідливо закивали головами.

— Тімант кохає Діцею, — з інтригою в голосі продовжував натхненний похвалою Вольф, — і боїться, що жереб упаде на неї, тож іде спочатку до оракула із запитанням про припинення жертвоприношення, на що дістає загадкову відповідь: «Гнів богів вщухне, коли безневинний узурпатор дізнається правду!» — а потім до батька з проханням скасувати закон. Батько-цар невблаганний і бере юну Діцею під варту, маючи на меті принести її в жертву позачергово, без жеребу, і таки оженити сина з царівною Креусе, котра тоді вже закохалася в молодшого брата Тіманта: той віз її кораблем з-за моря. Тімант сподівається, що батько, коли дізнається про внука, пробачить і йому, і Діцеї…

— Який же він був наївний… Розв’язку, Мауріціо, негайно розв’язку, — нетерпляче затребувала Анна Ельжбета.

— Тімант виявляється сином Матусія, а Діцея — донькою царя: матері під час пологів обмінялися. Закон про жертву скасований, усі живі й щасливі, і ще й внук бігає — фініта ля комедія і ля трагедія в одному бокалі!

— Я вражена, пане Вольф! Дуже, дуже сильно, гарно й багато намішано, нам підходить. І морально так, любов понад усе… і онук — це вже по-божому, по-християнськи; дух Великодня наявний. Розподіляйте ролі, розписуйте ноти: я хочу, щоб там іще щось величне наш оркестр заграв… — Анна Ельжбета залишилася задоволена роботою Вольфа.


З палацу до воріт, на виїзд, твердою неспішною ходою вирушив сам Франц Салезій Потоцький — «король земель руських» — так називали магната за величезні володіння. Від шістнадцятого століття предки Франца Салезія пускали коріння на теренах Галичини, і, почавши від ротмістра, уперто просувалися в здобуванні звань і маєтків. Сімдесятирічний магнат опинився на вершині родового параду марнославства: титулів і посад мав багато, бо й територій у нього було найбільше на той час: ротмістр та полковник коронного війська, староста белзький, сокальський, гайсинський, звенигородський, ропчицький, грубешівський, барський, яблунівський, маршалок коронного трибуналу в 1734 році; воєвода волинський і київський, депутат сейму від кількох воєводств, кавалер найвищої державної нагороди Речі Посполитої — ордена Білого Орла — ці всі досягнення Франца Салезія свідчили про нього як людину неординарну й уперту в досягненні мети, бо мав під своїм керівництвом аж сімдесят міст і кількасот сіл! І приклався до творення історії, розбудови архітектури, культури й доль наших предків на величезній території сучасної України (у списку Умань, Могилів-Подільський, Тульчин, Червоноград (Кристинопіль), Сокаль, Белз, Бар, Гайсин). Не мав Франц Салезій титулу ні графа, ні князя, та мучило це його лише замолоду, коли намагався осідлати посаг норовливої й дуже багатої Марії Зоф’ї Сенявської, удови Денгоффа — останньої з вигаслого роду Сенявських. Молода вдова Денгофф знала високу ціну і собі, і своїм статкам, тож не спішила вибрати чергового чоловіка з численного табуна амбітних магнатів-залицяльників, що били перед нею нетерплячими копитами; аж три роки Потоцький мірявся в кавалерській вправності залицяння з ненависним йому відтоді князем Олександром Чарторийським. Віддамо належне Потоцькому — був вельми вигадливим у тій царині: бажаючи принизити князя-конкурента, знайшов на Уманщині майже бідняка, але князя Володимира Четвертинського, вимив, вичесав, одягнув у модний французький гардероб; виклопотав для нього в баварського електора орден святого Губерта й назвав маршалком дому Потоцьких… І все заради тієї солодкої миті помсти, яка наставала з візитом до дому Потоцьких когось із Чарторийських. Тоді Франц Салезій посилав за своїм маршалком і бештав[5] князя Четвертинського в присутності посланців, як тільки міг: «Ваша князівська честь, кур-р-рва мать!..» Тож князівського титулу Потоцький уже точно ніколи не прагнув… Та повернімося на майже 250 років назад, у 1770 рік, до неспішної ходи Потоцького родовим маєтком у місті Кристинополі, яке його дід — коронний гетьман Щенсний Казимир Потоцький — назвав на честь бабусі Францішека — Кристини Любомирської. «Галицький Версаль» — так іменували за пишноту, велич і мальовничу садово-паркову архітектуру родове гніздо Потоцьких.

Як на сімдесят років Франц Салезій був іще міцним і жилавим чолов’ягою, який добре тримав удари і ворогів, і долі; навіть його девіз «Щит протиставляй щитам» змушував усіх недоброзичливців сім разів подумати, перш ніж вступати в політичне чи економічне протистояння з ним. Чи був він вродливим? На такі оцінки, узагалі-то, страждають недосвідчені жінки, бо бути вродливим не перше й навіть не друге призначення чоловіка, тож биті життям добре усвідомлюють, що пішло це слово від двох — «чоло» і «вік» — розум, що шліфується віком, тобто мудрість, з якою він здатен прогодувати й захистити. Але як мед — то ложкою, а як золоту рибку — так по повній… З огляду на давні ідеали краси слід зробити короткий антропологічно-кулінарний історичний екскурс. Тогочасну Європу важко було назвати ситою: малий льодовиковий період щойно відступив, і через повені, неврожаї, війни сільське господарство давало мало їжі; робітників було небагато, до того ж їх часто викошували епідемії; проте дітей, що хочуть їсти, було багато. Тож удосталь не їв ніхто, хіба магнат. Середній зріст чоловіків за такого харчування зрідка перевищував 170 сантиметрів, а здебільшого заледве дотягував до 160. А жінки, які годували спочатку чоловіка й дітей і через це замість харчування через раз «нюхали миску», мали зріст десь 150–155 сантиметрів за ваги, що лише інколи перевищувала 50–60 кілограмів. А от магнат повинен був мати центнер і більше живої ваги, щоб одразу кидалося у вічі, що то не простий собі хлоп. Тож на всіх портретах магнатів передусім впадає в око тіло — ваговитий! — і лише потім десь трохи відсунута й зменшена щодо пропорцій тіла голова. Якби машиною часу перенести в ту добу японського чемпіона із сумо, то його б сприйняли як магната Всесвіту й поклонялися як божеству, бо, щоб заробити стільки їжі, тоді треба було дуже постаратися… Старий Потоцький був, як би сьогодні сказали, по-спортивному підтягнутий. І хоча маса масою, але кожна підкована жінка знає, що «добрий півень завжди худий», тож на свій поважний вік Франц Салезій був уже хоч і не дуже добрим півнем, але і його півень інколи оживав…

Ще важливо мати везіння, бо, як влучно підмітили поляки, «кого доля не злюбить, той і в носі пальця зломить». Франц Салезій мав свою пані Удачу, і вона підказала йому зняти модний французький одяг і назавжди одягнути традиційний польський кунтуш і заправлені в чоботи штани. Річ у тім, що перед смертю бездітний вуйко Франца Салезія Станіслав Потоцький, белзький воєвода, почав подумувати, кому б то залишити свої солідні маєтки: «Лишив би Францішеку, якби мав вигляд поляка — ходив би в польському костюмі…» Знайомий монах переповів дядькові роздуми Францові. Ставки того «фешену» були надто високі, адже на спадок претендувало так багато рідні… Одягнувшись правильно, Франц Салезій став повним спадкоємцем сентиментального дядька й відтоді завжди мав «правильний» гардероб. Тож і сьогодні теплий шерстяний кунтуш покривав зсутулене тіло воєводи; сиве волосся розвівав той теплий березневий вітерець, що здатен вийняти з глибин підсвідомості прадавні печерні інстинкти — ті, що з приходом весни замолоду викликають якісь незбагненні радощі й сподівання на краще, змушують пильно роззиратися в пошуку втіхи для душі чи тіла, а в старшому віці просто вливають тепло й радість приємним спомином чи насолодою від весняного пробудження. Та і тіло, і душа прагматичного старого були поза радісним весняним ефіром: його вимучували артритні болі: навесні вони особливо сильно сковували рухи й забирали всі сили, але свідомість піднімала з ліжка й гнала старече тіло вирішувати справи величезної території, а віжки управління нею він тримав іще міцно…

За кілька кроків позаду Потоцького супроводжував, показно тримаючи руку на ефесі шаблі, полковник Домбровський із десятком гайдуків. Усі слуги, яких процесія зустрічала на своєму шляху, негайно ставали на коліна, знімали шапки й покірно втуплювали очі в землю: такий ритуал був заведений у маєтку й саме так церемоніальний етикет приписував вшановувати короля. Але король аж у Варшаві, а тут він, Франц Салезій Потоцький, є королем земель руських, для своїх підданих — їхній власник (або по-польськи «дідич»), влада, суддя й Бог.

Франц Салезій сьогодні зібрався на традиційний щомісячний об’їзд своїх ближніх територій: правило «довіряй, але перевіряй» було і є актуальним завжди, і навіть невеликі часові збої через якісь, хай і поважні причини могли стати фатальним спусковим механізмом для ницих людських слабкостей багатьох управителів тартаків[6], гуралень[7], пасік, цегельних заводів, млинів, воскобоєнь, суконних фабрик… «Щойно послабиш контроль — і з твоїми людьми відбуваються дивні метаморфози: сумління замовкає, руки подовжуються, кишені й животи розбухають», — буркотів Потоцький у відповідь на намагання дружини залишити хворого чоловіка в ліжку.