Елегантно написаний роман В. Неффа, на перший погляд, і справді з’являє читачеві цілий ряд літературних ремінісценцій: згадуються передусім романи Дюма, Брехтова матінка Кураж; немало є в творі й гумору, але письменник користується такими «легковажними» прийомами з цілком серйозною метою: захищаючись іронією, зумисними анахронізмами (так, атеїзм — явище не першої половини XVII ст., а другої половини XVIII), він перекидає прямі містки у сучасність; підкреслюючи, що його твір — це історія, розказана людиною XX ст., він створює певну універсальну модель; закидаючи, образно кажучи, вудочку, щоб його поживу схопив навіть легкочитець, має на меті втягти його у сферу свого цілком серйозного мислення, посмішивши й забавивши читача, намагається сказати йому про речі далеко не смішні — про те, що хвилює й болить його, людину двадцятого століття.

Позиція оповідача чимось схожа тут на позицію середньовічних блазнів, котрі, вбравшись у кумедні шати, вже тим самим здобували право говорити те, чого не могла сказати людина в костюмі партикулярному. І гумор, і пародія, і навіть травестія служать письменникові приблизно ту саму службу, що й колись нашому Іванові Котляревському; справжня пародія — це, зрештою, не Котляревський, а «котляревщина». Цій меті служить і зумисна «літературність» твору, пробуджуючи у читацькій уяві асоціації з раніше прочитаними «Дон Кіхотом», «Графом Монте-Крісто», «Робін Гудом», «Орлеанською дівою» тощо, тобто автор не тільки закидає вудочку, як ми казали, для легкочитця, а й апелює до читача обізнаного, готового до творчої співпраці. Письменник, здається, розігрує вишукану інтелектуальну партію, сплітаючи в одно елементи авантюрного, шахрайського, готичного, патріотично-пізнавального роману, переміщуючи реалії історичні й анахронічні.

Головним героєм трилогії (перша частина «У королеви немає ніг» вийшла 1973 року, друга — «Перстень Борджіїв» — 1975, третя — «Прекрасна чаклунка» — 1979) є такий собі Петр Кукань із Куканя, що означає в перекладі «курча з-під квочки». Наче витворене сучасними мультиплікаторами Курча вилупилося з яйця й подалось у світ переживати страшні і смішні пригоди. Кукань має всі риси супергероя: наївний і легковірний, він перемагає в боях і виходить з нещасть неушкоджений; він завжди бадьорий («парубок моторний») і дотепний, він викликає неодмінну симпатію у володарів та жінок і водночас хоче стати рятівником страждущого людства, втручаючись у найважливіші події європейської історії першої половини XVII ст. Зрештою, й усі ті події подаються ледь не як наслідок пригод та діяльності Куканя — недаремно ж його долею керують богині (зовсім як у «Енеїді» Вергілія чи Котляревського).

Скрізь Кукань хоче сіяти добро й справедливість, але скрізь, де він прикладає свої зусилля, натомість з’являється смерть. Він дорадник султана — гине султан; він втручається у політичні події Франції — гине кардинал Гамбаріні; він береться припинити Тридцятилітню війну — гине герцог Вальдштейн; організовує секту верітаріїв, правдопоклонників, — гинуть верітарії, деградуючи перед загибеллю у розбійників; гине навіть шведський король Густав-Адольф, намірившись перетворити Петра Куканя у керовану маріонетку. Читачеві, який не читав перших двох частин трилогії, така трансформація образу — невинне миле курча з веселою пісенькою про правду й добро на вустах, у сліди якого ступає лиховісне привиддя Смерті, — буде не зовсім ясна, якщо він не візьме до уваги запрограмованість Куканевого життя з народження. У празького алхіміка, шукача філософського каменя, за допомогою якого можна було б усі метали обертати у золото й срібло (а в символічному плані — у шукача істини), народжується син Петр (аналогія до апостола Петра, звісно, іронічна), до чого причетні богині долі — три парки, що символізують протяг життя. У трактуванні В. Неффа це — добрі богині, що наділяють Петра здоров’ям, красою й усіма чеснотами. Водночас їхнє рішення має коригуватися волею богині Зла — помічаємо тут відбиття фольклорного поняття Долі, як уособлення двох антагоністичних начал — Долі й Недолі. Богиня Зла задоволена з рішення добрих богинь, бо воно само від себе має породжувати зло. Висновок, на перший погляд, несподіваний, навіть курйозний, але, виявляється, схована в ньому глибока діалектика.

Тут, власне, й спрацьовує сумна іронія В. Неффа. Супергерої як такі — породження казкової віри в сильну людину, позитивну, гарну, здорову, фізично і нездоланну; увійшовши в літературу, а згодом і в кіно, вони перетворилися на один із набридливих мистецьких штампів. Ґенеза образу — від легкотравного чтива типу романів Дюма до ніцшеанської філософської концепції надлюдини і далі — до багатьох спроб скультивувати цей тип не лише у літературі і філософії, а й у житті; такий тип врешті-решт культивується фашизмом різних ґатунків, відверто дегуманізуючи і саме поняття людини, й поняття її чеснот (досить згадати, що ідеологом верітаріїв стає авантюрист і цинік Медард, типовий міщанин-хамелеон, який легко і вправно перетворює службу начебто позитивним ідеям Петра Куканя у воєнне розбійництво і, зрештою, у власне збагачення). Сам Кукань не має ані честолюбних задумів, ані реального прагнення кудись вибитися чи якось збагатитися. Кукань у своїй першооснові й справді курча з-під квочки, його зовнішність цілком невинна і симпатична. Він лишається безвісним, людиною без слави, точніше — стає анонімною силою, якою хочуть покористуватися сильні світу, домагаючись успіху у світовій бойні. Кукань сприяє їм, позичаючи свою маску — маску такого собі невинного жовтого, пухнастого курчати. Кукань як супергерой — це, по суті, символ соціальної демагогії цього світу, адже жодне з учинених ним геройств не приносить нікому добра, та й сам він, убиваючи своїх суперників, не гнітиться актом убивства й не мучиться докорами сумління, тобто з веселою, білозубою посмішкою переступає, як і личить супергероєві, через трупи.

І відбувається врешті те, що має відбутися: Кукань, хоч і живе своїми первісними, на позір добрими, засадами, поступово втрачає владу над собою, перетворюється на маріонетку, якою граються незалежно від її бажання. Вперше це сталося в обложеному Магдебурзі, де виникла секта верітаріїв. Кукань здивовано довідується, що чималий гурт однодумців повторює його істини і скандує їх, наче хунвейбіни — цитати з повчань Мао Цзедуна. Секта виникає незалежно від волі Куканя, і єдине, що йому залишається, підкорити її своєму впливові. Але цей вплив мінімальний, бо кожен із верітаріїв, скандуючи доброчесні істини Куканя, залюбки бере участь у розбоях, а награбоване приховує по власних криївках. Більше того, Кукань довідується з часом, що дії його загону стали дисциплінуючим стимулом для армій, які брали участь у Тридцятилітній війні і вже почали було масово розкладатися, тобто — став фактично не стимулом до припинення бойні, а засобом її посилення. Кукань сам переконується, що його дії марні і війни не припинять. І ось — кульмінація: Кукань стає кандидатом на чеську корону — перетворюється в керовану іншими маріонетку.

Можновладці граються його долею, але Петра Куканя це не вражає: він сам бере участь у грі і випадково чи не випадково усуває з дороги єдиного серйозного конкурента — герцога Вальдштейна. Без вагання покидає Петр Кукань своїх верітаріїв, яких одразу ж по тому знищують; він навіть скидає панцира, якого завжди носив під сорочкою, — відчуває себе убезпеченим. І вже тим самим перестає існувати як давній Петр Кукань — удар чаклунки Лібуші кинджалом тільки ставить на цій історії останній знак оклику. Кукань перетворюється в ніщо, як свого часу перетворився в ніщо малюк Цахес, на прізвисько Цинобер з відомої повісті Е. Т. А. Гофмана.

Те, що вбиває його чаклунка Лібуша (однойменна з легендарною чеською королевою), теж не випадково. Вона — представниця ділового світу, який гріє руки на воєнному вогні, тож не лише ревнощі спонукали її до такого вчинку. Курча з-під Квочки засліпило на якийсь час цю практичну даму, затьмарило їй тверезий погляд сяєвом ідеалу, вибило її зі звичної колії, але це світло виявилося врешті блиском скельця на смітнику. Чаклунка Лібуша повертається до того, з чого й починала, — збирає зі своїм чоловіком, найближчим приятелем Куканя Франтою Ажзавтрадома, грошву, інколи побивається: «Ти був єдиний, а я тебе вбила!..» — і далі складає собі грошенята, відсилаючи їх векселями до Праги. Справді-бо: її «єдиний» перетворивсь у дим і пішов за димом, не залишивши по собі й сліду.

Отаку серйозну, печальну історію оповів читачеві веселим, авантюрним романом Владімір Нефф. Отака сумна засторога сучасному людству прочитується за бурлескними сценами, перемішаними з моторошними, болючими описами людської бойні, описами облудного і безумного світу, що сплівся в безглуздій, безконечній і нікому не потрібній війні, якої не вдавалося поки що зупинити ні супергероям, ні донкіхотам, ні тим, котрі намагалися їм вторувати.


Валерій ШЕВЧУК