Вони й далі їхали разом і щодень глибше усвідомлювали, що вже не розійдуться. Виявилося, що у Франти кишені не порожні, бо він у веритаріях потай навідкладав собі чималенько, а Лібуша була просто-таки багата, бо мала в Празі у банківському сейфі гарненьку купку грошей, і жовтих, і білих, які віддавна посилала туди векселями.

Побравшися, Франта з Лібушею придбали собі гарний маркітантський віз і коня. Шведи після невдач із Вальдштейном та Петром Куканем зовсім утратили інтерес до дальшої долі чеського королівства та трону, відкинули всі боговгодні думки й ідеали свого короля-героя й дбали відтоді тільки про здобич та зиск. А Франта з Лібушею їздили туди й сюди по всій Європі возом, навантаженим горілкою, тютюном та вином, і так само, як шведи, дбали тільки про свою користь та вигоду.

Франта був для Лібуші відважним і непереможним захисником, а вона була йому вірною і дбайливою дружиною, і хто їх бачив, той навряд чи здогадався б, що вона колись була чаклункою, та ще й прекрасною. Вона народила Франті троє дітей — двох синів і дочку, але дочка дожила тільки до восьми років: її зґвалтували й замордували п’яні шведські мушкетери, коли вона пішла до шинку по пиво для тата. А старший син, Петр, з необачності опинився в перестрілці, і його вбило випадковою кулею.

Лібуша Кураж терпіла все це спокійно й урівноважено; лиш інколи її, за Франтовим виразом, нападав ґедзь, і тоді вона йшла до лісу збирати зілля — чародійне, звичайно, — потім сушила його, кидала в багаттячко, біля якого сиділа самотня до пізньої ночі й плачучи дивилась на дим, що здіймався рівною цівкою вгору, до зірок, інколи набуваючи форми стрункої чоловічої постаті в білому вбранні. Лібуша, ридаючи, шепотіла:

— Ти був єдиний, а я тебе вбила. Як ти можеш простити мені, коли я сама собі не можу простити? Чого я ще сподіваюся тут, коли тебе нема? І це моя вина, що тебе нема!..

Вона журилась і плакала, та це не перешкоджало їй складати грошенята, що їх вона, як і раніш, відсилала векселями до Праги. То було життя трудне й суворе, але з таким дужим чоловіком можна було сяк-так перебиватись. А що таке життя давало зиск, то час їм минав приємно та швидко, тож коли за п’ятнадцять років по смерті Петра Куканя війна скінчилась миром, який називають вестфальським, то й Лібуші, й Франті Ажзавтрадома, і їхньому синові це здалося снігом на голову.

ЧОМУ ПЛАКАЛА ПРЕКРАСНА ЧАКЛУНКА?

Перед тобою, читачу, заключна книга історичного триптиха народного письменника Владіміра Неффа (1909–1983), твору, який вважається одним із найчитабельніших з-поміж чеської історичної белетристики, тобто твору, в якому знаходять інтерес різні прошарки читачів — від найпростішого, котрий прагне забави, до найвибагливішого, котрий шукає собі в читанні духовної поживи.

Історичний роман як такий — явище вельми складне й багатоманітне; здається, жоден прозаїчний жанр у світовій літературі не має стільки видів, підвидів, такого, сказати б, жанрового різноманіття; не диво відтак, що історична белетристика вважається чи не найпопулярнішою; не секрет, що й у нас, на Україні, навіть невибагливі історичні романи на полицях книгарень не залежуються. Причину цього явища зрозуміти легко: з одного боку, читач має цілком природну потребу історичного пізнання; з іншого — історичний антураж дає авторові змогу вільної побудови найрізноманітніших сюжетних структур, що читача теж приваблює, а головне — читач залюбки проводить паралелі до живої реальності, зрештою, й автори нерідко користуються історичною формою, аби вільніше висловлювати сучасні думки і ставити сучасні проблеми. Таким чином з читачем відбувається подвійна — текстова й підтекстова — розмова: автор типізує й узагальнює факти й конкретні образи, абстрагує проблему, співвідносячи її з загальнолюдськими гуманістичними ідеалами.

Не зайве у цьому зв’язку нагадати класичні слова Івана Франка з передмови до «Захара Беркута»: «Повість історична — се не історія… Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика й повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами». І далі: «Праця історична має вартість, коли факти в ній представлено докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе зайняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна» (Твори в 50 т., т. 16, с. 7).

Історичний роман у різні часи переслідував різні цілі: романтики хотіли нагадати про історичне минуле (мета «нагаду» ставилася в українській літературі ще літописцями початку XVIII ст. та автором відомої драми «Милість божа»), а ще бачили в минулому ідеальну суспільну модель (взяти хоча б до прикладу «Майстра Мартіна-бондаря та його челядників» Е. Т. А. Гофмана або ідилії П. Куліша); реалісти розвивали патріотично-пізнавальний історичний роман чи повість, даючи близьку до реальної картину історичного минулого, але підпорядковуючи ідею твору потребам сучасності, як це визначив зокрема І. Франко. Знаменний афоризм А. Дюма, що історія — цвях, на якому письменник вішає свою картину, досить точно відбиває таку позицію. Бажання зацікавити читача сприяє зростанню сюжетної вигадливості, через що герой поступово наділяється суперрисами і з волі автора потрапляє у найдивовижніші випробування, зчаста й авантюрні, — романи А. Дюма стали тут класичним еталоном, як і романи Вальтера Скотта. У нашій літературі першим зразком історичної авантюрно-патріотичної повісті варто назвати, певно, «Марусю» Марка Вовчка, твір, якому, до речі, судилася популярність не так на Україні, як у Франції, навіть в Італії. Романи Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Алоїса Їрасека, Генрика Сенкевича якнайкраще характеризують роман патріотично-пізнавальний. М. Старицький, зокрема, творячи величезні історичні полотна, зумисне пише їх російською мовою з цілком практичною метою зацікавити національною історією ту частину українців, котрі втратили рідну мову, або й зв’язок із рідною землею. З подібною метою писалися й романи та повісті для молоді.

Як реакція на таке відверто тенденційне застосування історичного роману, постав у європейській літературі роман історичного факту чи, як його ще називали, археологічний (архівний) роман, котрий близько підходив до роману-есе. В українській літературі видатним представником такого типу літератури треба назвати Ореста Левицького з його «Волинськими оповіданнями», а в пізніші часи — Наталену Королеву, яка, сама археолог і глибокий знавець середньовіччя, створила ряд романів та повістей, що вражають своєю історичною достеменністю. Від Вольтера з його «Філософськими повістями» бере початок історичний роман-притча, що кладе в основу оповіді елемент мислительний, спробу віддати в чіткій художній моделі якусь велику проблему людського буття — до блискучих зразків такого жанру належать «Йосип та його брати» Томаса Манна, «Фараон» Болеслава Пруса, «Авірон» та «Довбуш» Гната Хоткевича.

Двадцяте століття змішує, еклектизує прийоми й методи літератури, зокрема історичної, зливає водно поетику різних стильових епох: історичний твір вбирає в себе поетику «готичного» роману з його потягом до «жахливих», ба фантастичних ситуацій, використовує елементи фольклорно-фантастичної і казкової літератури, не зрікається й патріотично-пізнавальної мети, намагаючись на матеріалі минулого вирішувати соціально-етичну проблематику сьогодення. Новочасний авантюрний роман часто вже не є простим чтивом; збагачуючись компонентами інших історичних жанрів, він стає досить складним (стилістично й композиційно) художнім тілом. Значно поширюється у сьогоднішній літературі й роман-есе, переймаючи немало чисто белетристичних прийомів; з’являються й пародійні форми, які користуються шаблонами історичного роману, зумисне цю шаблонність підкреслюючи й над нею іронізуючи.

Сучасна історична белетристика нерідко втручається навіть у «святе святих», ігноруючи класичну межу між історією й красним письменством: белетрист не лише оперує живими образами, історія для нього — не тільки цвях, на якому можна повісити власну картину, він намагається по-своєму «мотивувати і групувати факти», витворюючи власну, часом і фантастичну, модель минулого, що викликає гостру реакцію вчених. Нещадна критика археологом П. Толочком романів Івана Білика («Меч Арея», 1972, «Похорон богів», 1986) — класична ілюстрація такої непогодженості прийомів історії та белетристики. Зрештою, можна зрозуміти вчених, які дбають про те, щоб в умах читачів уявлення про історичне минуле складалося науково, але можна зрозуміти й белетристів, які вибирають собі право фантазувати на теми історії — без цього їхня праця не мала б привабливості, так само як марною була б історична наука, побудована на грі фантазії та пригодах історичних осіб. Пригадується небезпідставна скарга одного поважного історика: історичне бачення у народі формують не вони, вчені, зі своїми малотиражними, вузькофаховими виданнями, а белетристи, схильні до фантазування, чиї твори, однак, пожадливо читаються й поширюються масовими тиражами.

І все-таки, думається, дискусія між істориками й белетристами значною мірою безґрунтовна, оскільки моделювання історії, подій і фактів історичних — одна з конечних потреб красного письменства. Зрештою, в тому, що історичне бачення формується не істориками, а белетристами, винні не так письменники, як самі історики, котрі випускають надто мало популярних видань, побудованих на науково перевірених фактах. Як не згадати тут гірких слів українського есеїста кінця XIX — початку XX ст. Василя Горленка: «Вчені наші найчастіше пишуть сухо й блідо, ототожнюючи серйозність із важкотілістю, а вченість із нудьгою», перетворюючи свої роботи «у наукову гімнастику, чужу живій поезії».

Ця преамбула, гадаємо, необхідна, щоб краще зрозуміти пропонований роман В. Неффа, досить далекий від жаданої для багатьох «історичної достеменності». Чеська література, як і українська, має багату й широко розроблену традицію історичної белетристики; 70-і роки (а саме до них належить історична трилогія В. Неффа) з’явили цілу низку історичних романів та повістей (Мілоша Кратохвіла, Норберта Фріда, Алексея Плудека, Алени Врбової та інших), характерною ознакою яких є широке географічне тло (загальноєвропейське і навіть орієнтальне) та принциповий вихід на так звані «вічні» проблеми. Трилогія В. Неффа, безумовно, вписується в цю «нову хвилю» чеського історичного роману і є цікавою спробою синтезу літературних форм та стилістичних засобів, засвоєних європейською історичною романістикою XIX і XX століть, їхньою, сказати б, контамінацією. Деякі дослідники називають трилогію пародійною, хоча з цим терміном, мабуть, варто поводитися обачніше, адже будь-яка пародія — ознака виродження жанру; осміювання серйозного — це, по суті, намагання покінчити з тими чи тими вже застарілими, заштампованими, а тому й смішними прийомами.