Минав день за днем, і їх усе більше дивувало, що про Вальдштейнову смерть не чути ні слова. Але їхня віра в Петрову нездатність брехати була така тверда, що нікому з них і на думку не спало йому не вірити. Відень, міркували вони, приховує ту смерть із якихось політичних причин, але довіку таїтися з нею не зможе й одного чудового дня змушений буде все розкрити. А як розкриє, тоді вже й війна невдовзі скінчиться.

В те, що Вальдштейна нема, раптом повірив і найхитріший, найпронозливіший, найпоінформованіший з усіх веритаріїв — Медард. Він же, як ми знаємо, за Петровою спиною мав із Вальдштейном таємні зносини. Після Петрового повернення з Праги Вальдштейнів палац перестав посилати Медардові поштових голубів, і це утвердило Медарда в думці, що Вальдштейн справді вирядився на той світ. А оскільки обережність не буває зайва, він довірчо спитав Петра, чи той справді напевне вбив Вальдштейна, а не тільки поранив. Петр відповів так твердо й однозначно, що Медард відкинув усі сумніви.

Ну, а як же в цю перехідну пору, коли чортове яйце збиралося розколотись, поводився наш герой, Петр Кукань з Куканя? Чудово поводився, будьте певні, поводився так, як годиться справжньому чоловікові, правдивому й чесному. Нічим не виказуючи зрозумілої нетерплячки, що роздирала йому груди, дбав про своїх людей, веритаріїв, щоб їхнє життя не текло марно, не розминалося з метою, яку вони обрали собі.

Коли в середині травня того самого року величезна, сорокатисячна армія, яку називали Вальдштейновою, або цісарською, рушила на схід, у Сілезію, покинули свої зимові квартири в Тюрінзькому лісі та рушили за нею й веритарії. Петр і далі водив своїх вояків у каральні походи проти грабіжників та насильників, тож веритарії не могли йому закинути нічого. Але виконував свої щоденні обов’язки вже зовсім машинально, занепокоєний і схвильований думкою, чи мрії його молодих літ про врятування людства, яких він давно зрікся, збагнувши їхню нездійсненність, не мали все ж таки певних підстав, навіть більше: чи не були вони виявом його незвичайної натури, його-як хтось колись сказав йому — благословенності? Можливо раніше це виявлялося тільки в його месіанських схильностях та мріях і мало дати плід аж тепер, коли він, Петр, дійшов літ зрілості? Вальдштейн перед своєю смертю в підземеллі власного палацу, можливо, просто плескав язиком, але ті його балачки здавались настільки логічними, що навряд чи були вигадкою напівбожевільного марнолюбця. Принаймні оті слова про можливий шлюб з однією гарненькою герцогівною свідчили про його добру поінформованість. Але чому ж тоді нічого не відбувається? Чому світ мовчить і ні слівцем не виказує, що потребує його, Петрової, допомоги, його благословенності, його геніальності?

Петр не знав, що справа не посувається вперед так гладенько й однозначно, як він, Петр Кукань з Куканя, хотів би і як він у муках нетерплячки уявляв собі. Проти тих, хто стояв за герцога Страмбського, тобто Петра Куканя з Куканя, існувала дуже одностайна опозиція. Ці люди хотіли посадовити на чеський трон не якогось авантурника, а чоловіка з усіх поглядів випробуваного, герцога Мекленбурзького та Фрідландського, а на додачу ще й Заганського та Глогівського, Альбрехта з Вальдштейна; вони, звичайно, не знали, що того вже нема на світі. Ця опозиція перемагала аж до того фатального дня, коли, як сказано, Міхль розчарував шведів. Тоді шведи враз стали на бік герцога Страмбського. За несповна два тижні до табору веритаріїв на річці Одері приїхала непримітна, невелика, але супроводжувана сильним озброєним загоном карета, що везла двох високих осіб із шведських урядових кіл — один із них був багатий граф, другий зубожілий князь, ні той, ні той не настільки визначні та славні, щоб їхній візит до розбійницького табору (що вдієш — веритаріїв, попри всю їхню справедливість, вважали розбійниками) не справляв враження чогось негожого. Водночас гості були не такі незначні та невідомі, щоб проводир тих розбійників відчув себе приниженим. Герцог да Страмба прийняв гостей ґречно й провів їх через табір, військовий порядок у якому та й дух ревної дисципліни справили на них, зрозуміло, якнайсприятливіше враження.

Познайомивши гостей із двома своїми найближчими помічниками, проповідником Медардом та шевальє де ла Прері, Петр завів їх до свого намету, тепер нап’ятого під велетенським столітнім дубом, що був могутнім і величним уже тоді, коли Христофор Колумб іще тільки задумав плавання довкола світу. Пригостивши їх вином, яке після приїзду шевальє де ла Прері стало значно кращим, і перечитавши привезені ними грамоти — одну з папською печаткою, другу — від шведської королівської канцелярії, він з годину поважно розмовляв з ними.

Протягом тієї години вояки з ескорту високих гостей, утомлені травневою спекою, гомоніли з веритаріями, гасячи спрагу та вимиваючи з горлянок пилюку, якої наковталися за довгу дорогу, й так охоче задовольняли цікавість своїх господарів, що Медардів шпиг, який тим часом підслухував, тулячись під Петровим командирським наметом, зміг потім розповісти Медардові тільки те, що вже знали всі веритарії: шведи справді, як сказав перед смертю Вальдштейн, хочуть посадити Петра на чеський трон. Про Вальдштейнову смерть нагорі й досі ніби не знають, тобто знають про неї дуже добре, бо такого неможливо не знати, але мовчать. Ну, а Петр тепер поїде до Італії, щоб знову посісти своє покинуте герцогство Страмбу і щоб там його звінчали з отією гарненькою принцесочкою, котру веритарії врятували з халепи торік.

Все це звучало так любо, так гарно й симпатично, що всі веритарії радо вислухали короткі, але значущі слова, якими попрощався з ними їхній проводир, Петр Кукань з Куканя, від’їжджаючи до Італії завойовувати світ (уже втретє в житті). Ось що він їм сказав:

— Веритарії, друзі й брати мої, я вас покидаю, але ненадовго, з більш ніж поважної причини, про яку не мушу розводитись, бо ви всі вже більш-менш знаєте чи принаймні здогадуєтеся, про що йдеться. Я повернуся до вас, щоб закликати вас до дальшої спільної праці й іти разом з вами до чимраз вищої й вищої мети. Лишайтесь вірні думкам та ідеалам, що досі обумовлювали всі наші спільні дії, й завжди пам’ятайте ту першу й головну засаду, з якої випливають усі інші, тобто: правда занадто поважна річ, аби з нею робити фокуси, бо так само як усе походить з одного, так і правда завжди одна.

— Правда завжди одна! — хором закричали веритарії, впавши на коліна перед героєм, що прощався з ними, а жінки підносили до нього немовлят, щоб він їх поблагословив. Це. була така зворушлива сцена, аж сам проповідник Медард, який завжди дбав про те, щоб останнє слово було за ним, не знав, що до цього докинути.

— Шевальє де ла Прері, — вів далі Петр, — ви згодні заступити мене на час моєї відсутності?

Шевальє відповів згодою.

— Слухайтесь його наказів, як моїх власних, — сказав Петр веритаріям. — А ти, брате Ажзавтрадома, хочеш супроводити мене в дорозі?

Франта Ажзавтрадома похмуро відповів: «Так», — і ця ствердна, але нерадісна відповідь викликала на обличчях веритаріїв добродушно-насмішкуватий вираз, бо всі знали: закоханий вояк учора наважився признатись уже більш-менш здоровій Лібуші в своїх палких почуттях, але зустрів тільки погордливий сміх. Отже, Петрова пропозиція була саме вчасною, бо для зраненого серця нема кращих ліків, як зміна оточення, подорож.

І ось одного дня, коли шевальє де ла Прері на чолі загону добірних, випробуваних вояків рушив, як досі робив Петр, у інспекційний чи, краще сказати, охоронний рейд, цього разу до Вроцлава та його околиць, веритарії, що лишились у таборі, з подивом помітили: на них, чортзна-звідки взявшись, суне з півночі похідним строєм, під гуркіт барабанів та спів дудок ціла хмара війська.

По мундирах і прапорах неважко було впізнати Вальдштейнових цісарців. Підійшовши на постріл, вони викотили наперед гармати, захистили їх кошиками з землею, а тоді зразу почали обстрілювати табір веритаріїв гранатами й запалювальними ядрами. А коли все — намети, халупи, повітки, вози, стайні — охопило полум’я, цісарці кинулись в атаку. Коли шевальє де ла Прері повернувсь увечері додому зі своїми людьми, жоден таємний дозор не спитав у втомлених вояків пароля й не дав їм відгуку, що все гаразд і можна їхати далі. А там, де ще на світанку стояв чудово обладнаний військовий табір, повний дисциплінованих веритаріїв та їхніх дружин і дітей, тепер були тільки димучі недогарки, попіл, сморід, груз, кров та вирви від гранат, людські й кінські трупи. На землі валявся й казан із червоною рідиною, в якому веритарії тримали свою спільну скарбницю. Його коштовний вміст щез, а гілля велетня-дуба, що затінював Петрів намет, тепер повалений і потоптаний, гнулося під вагою десятків закляклих тіл, розвішаних на ньому.

Кукань, зрадник, віроломець, брехун, боягуз Кукань твердив, ніби власною рукою вколошкав Вальдштейна, а це дешева брехня, бо того саме сьогодні всі тут бачили живого й здорового: він приїхав подивитись, як його солдати вішають наших братів на гіллі дуба. Це видовище так його тішило, що він аж бульки носом пускав. Таке було переконання, такі слова переходили з уст в уста серед веритаріїв, здорових чи поранених, що пережили катастрофу й ще завидна крадькома повернулись до табору, щоб розшукати й забрати з таємних сховків своє особисте добро, скарбнички з коштовностями та монетами, якими вбезпечувались від перемін долі всі, в тому числі й ті, хто свого часу в Чорному лісі найзавзятіше кричав, домагаючись смерті грішного брата Мартіна. Кукань — страхополох, Кукань — заяча душа, Кукань знав не тільки те, що Вальдштейн живий, а й те, що він хоче нас винищити, а тому вчасно накивав п’ятами. Цьому популярному трактуванню Петрової зради надав остаточної форми проповідник Медард, який теж мав тут свої таємні сховки й задля них мусив повернутись до сплюндрованого табору. А коли вже добувся туди, то зібрав круг себе жменьку нещасливців і сказав:

— Це ж Петер Кукан, хай буде прокляте його ім’я, навчив нас вірити насамперед свідченню своїх чуттів. Чи може бути переконливіше свідчення його зради, ніж погляд на оце дерево, що стало велетенською шибеницею, та на мертві тіла наших братів і сестер?