Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

— Так. У Меммінгемі.

— Я рада, що ти не забув. А про наші втіхи теж не забув? Поцілуй мене, Петре, дуже прошу тебе.

Вона потяглася до нього вустами, і Петр відчув із них трупний запах людського страждання.

— Не можу, пробач, — сказав він.

Знову пішов сніг.

Ніщо з того, що збирався зробити Міхль, Вальдштейнів двійник, не здійснилося. Він не опанував чеської мови, «отієї проклятої тарабарщини», і не навчився наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис. Над його жалюгідними спробами сфальшувати той підпис, які збереглися до наших днів, історики хитають головами: як він міг за несповна рік так підупасти фізично? Його підпис іще в січні тридцять третього року був по-юнацькому гарний, сповнений розмаху, а в лютому вже став по-аматорському незграбний: фальшивка, тим жалюгідніша, що нещасний Міхль у своїх зусиллях не тільки не досягав успіхів, а навпаки, поводився дедалі примітивніше, замучений клопотами, непевністю його становища та сифілісом, що швидко прогресував, — лише в цій хворобі він не тільки зрівнявся зі своїм покійним паном, а й випередив його.

Міхль припускався незрозумілих політичних і воєнних промахів, пише один історик. З голови в нього росло «хворобливе пагіння», — каже інший історик, син великого німецького романіста, навдивовижу близький до нашої правди там, де він говорить про недужу, майже розкладену психіку гаданого Вальдштейна. Одне слово, Міхль був дурень, неспроможний дати раду складнющому становищу, яке завдало б клопоту й генієві. Він поводився так, наче слон у посудній крамниці. Не люблячи війни, ухилявся від боїв, а вважаючи себе великим хитруном і добре знаючи Вальдштейнову крутійську вдачу, охоче вів переговори то зі шведами, то з саксонцями, то з емігрантами, то з французами. А тим часом надіявся на якесь чудо, що все направить на його користь і зробить його володарем Європи чи принаймні Чехії, а може, — і такі мрії снувались у нього в голові! — мандрівним лицарем чи, якщо Господь зцілить його від хвороб, прочанином до Святої землі. Та час минав, і нічого не діялось. І одного червневого дня чудо справді сталося. Відбулось те, чого справжній Вальдштейн домагався з першої хвилини, відколи шведи висадились на німецькій землі й що могло враз скінчити війну та розтрощити могутність Габсбургів, — чудо велике й зовсім несподіване, яке полягало в тому, що шведи запропонували Вальдштейнові, тобто Міхлеві, союз проти його пана — цісаря Фердинанда. Та Міхль, наляканий думкою, що, прийнявши пропозицію, муситиме видобути меч із піхов і вдавати, ніби він є тою самою людиною дії, якою був Вальдштейн змолоду, відмовився. Мовляв, ще не настав слушний час. Як настане, тоді все зроблю.

Звичайно, цим він назавжди розбив глека зі шведами.

Його величезна армія, що стояла в Сілезії недалеко від розташування голодних, переполовинених пошестями шведських та саксонських військ, розкладалася в літній спеці та в бездіяльності тим швидше, що псевдо-Вальдштейн сам ліквідував фактор, який сяк-так стримував його людей і нагонив на них страх божий: наказав розгромити відважних, чесних веритаріїв, які ходили назирці за його загонами й не давали їм чинити звірства. Він зробив це під тим приводом, нібито вони загрожують його тилам. І в той же час як цісарський Відень стежив за його діями дедалі несхвальніше, особистих Вальдштейнових приятелів та родичів, які знали, що герцога заступає двійник, почала поймати паніка. Оскільки після Меммінгена та регенсбурзького з’їзду така підміна відбувалась уже кілька разів, вони спочатку були спокійні й тільки дожидали, коли двійник знов надіне свою залізну маску, а справжній Вальдштейн повернеться. Але час минав, справжнього Вальдштейна не було й не було, а двійник поводився як божевільний. Спокій змінювався неспокоєм, неспокій — лихими підозрами, а підозри — жахливою непевністю. Що робити? Справжній чи несправжній, той чоловік, що займав Вальдштейнове місце, був ще такий могутній, що міг одним порухом руки передушити їх усіх, мов кроликів. Нарешті — це було тоді, коли шведи через псевдовальдштейнову нерішучість узяли Регенсбург, — веселий Вальдштейнів небіж Макс настійливо зажадав аудієнції в цісаря Фердинанда. Чекати довелося чотири дні, бо монарх саме розважався полюванням, та дарма: коли дочекайся, це було не марно. Розмова велась пошепки й тривала три години; цісар то сплескував руками, то сплітав пальці й здушено вигукував: «Aber gehens»[22], або: «Net möglich»[23], або: «Це ж буде на весь світ ганьба, як дізнаються!» — або: «Що ж робити? Ми ж не можемо поставити його перед судом, щоб потім у газетах писали, що Вальдштейн — не Вальдштейн! Господи Ісусе! А коли це, власне, сталося, що Вальдштейн перестав бути справжнім Вальдштейном? І чи взагалі був коли справжній Вальдштейн?»

Перед судом його справді не можна було поставити, а тому цісар, що ніколи не відзначався елегантністю й оригінальністю мислення, підіслав до Вальдштейнового двійника найманих убивць. Це сталось, як відомо, в Хебі 25 лютого 1634 року. Разом з Міхлем убито принагідно й чотирьох Вальдштейнових друзів. А війна тривала ще чотирнадцять років.

Очевидно, знаменита Вальдштейнова ідея мати двійника, а коли він стає непотрібним, — ховати його обличчя під залізною маскою, проникла до Франції, і нею згодом скористався Людовік XIV з більшим успіхом, ніж нещасливий Вальдштейн.

Коли Петр повернувся до табору веритаріїв з урятованою Лібушею Кураж на сідлі поперед й зі звісткою, що Вальдштейн ненароком настромився на шпагу й помер, веритарії страшенно зчудувались і зраділи, а Петр, що досі тішився холодною повагою як командир, відразу став обожнюваним героєм, напівбогом. Веритарії загалом, звичайно, засуджували переслідування відьом, але серед них було чимало й таких, що засуджували тільки переслідування відьом несправжніх, тобто безневинних, фальшиво звинувачених у відьомстві. Ну а відьми справжні, служниці диявола, котрі вміють зурочити корову, щоб доїлася синім молоком, літають на мітлах на шабаші, де їдять варених ропух та паруються з баранами й цапами, заслуговують того, щоб свята інквізиція спалювала їх на вогнищах. Отож, аби не скомпрометувати Лібушу перед цими обережними супротивниками забобонів, Петр був змушений викласти перед своїми друзями звістку про Вальдштейнову смерть у дуже скороченому вигляді, без усіх таємничих подробиць, без магічного кола на підлозі, без кажана, що вдаривсь об якусь невидиму сферу, без жахливих наслідків усього того. Уперше в Петровому житті його розповідь узгоджувалась тільки з частковою правдою. Та що було в цій дражливій пригоді цілковитою правдою? Чи не слушні були Лібушині слова, що тільки від нас залежать, повіримо ми в реальність подій непевних, незгідних із повсякденною практикою — чи відмахнемось від них як від мани? Отож Петрова розповідь розходилася з правдою тільки в тому, що була буденною, тоді як самі події, наважимося твердити, не були такими. Та навіть у найбуденнішій подачі, сама собою історія, що Вальдштейн наготував Петрові пастку, аби позбутися суперника в боротьбі за чеський трон, але сам при цьому знайшов смерть, сколотила веритаріїв. Проповідник Медард позеленів від заздрості, Франта Ажзавтрадома надимався від гордості, що його давній друг такий зух, а шевальє де ла Прері відклав своє повернення на батьківщину, бо хотів ще трохи побути в товаристві героя, який з лихвою поквитався за його ганьбу. «Я вже давно дивуюся з того, — сказав він, — що чоловік, так всебічно й надзвичайно обдарований, як ви, наділений усім, що лишень доброго можуть покласти в колиску Парки, волочиться по світу нікому не відомий і з порожніми кишенями. Але не виключено, що ви ще стократно надолужите все, чим вас обділила доля. Я вирішив поставити на вас, Кюкан. Не розчаруйте мене!»

Веритарії мали свого лікаря, який раніше мав у Арнштадті дуже добру практику. Цей поважний, сумлінний чоловік узявся за жахливо вимучену Лібушу, що вкрай потребувала лікарської допомоги, й успішно лікував її з самовідданою допомогою Франти Ажзавтрадома, який палко закохався в прекрасну чаклунку. Веритарії, ці славні діти, добродушно посміювалися з неприхованої закоханості м’язистого вернидуба й хапалися за боки, коли під час болючого лікування, часом не менш страшного за самі тортури, — скажімо, коли лікар управляв чаклунці звихнуті суглоби або складав докупи поламані кісточки ступень, Франта супроводив Лібушині стогони повним муки скиглінням. Та одна обставина трохи дивувала веритаріїв: Петрові, що врятував її, важачи життям, Лібуша не виявляла й крихти вдячності, а ставилась до нього холодно, коли не вороже. Але такі вже бувають жінки, казали веритарії, балакаючи про Лібушу біля табірних багать.