– Його прізвище Табачний.

– Один чорт. Що ти про нього думаєш? Арап… ну, брехун чи як?

– Не знаю! – відповіла Оля, знімаючи бежеві, в тон клатчу, лайкові рукавиці. – Родичка однієї пацієнтки сказала, що від нього йдуть на своїх ногах.

– Куди поклали Ромку?

– Палата простора, нове обладнання, вигляд із вікна гарний, на лісопарк.

– А де це?

– Недалеко звідси, на Балакірєва… Васю, я вся тремчу, дай випити.

Тік узяв кришталевий флакон.

– Дай води, я ж за кермом.

– Тут немає води, іди на кухню.

Оля махнула рукою:

– Гаразд, не треба. Я ось чого заїхала до тебе. Я не хочу, щоб Тетяна переступала поріг твого дому!

– Чого це? – примружився Караваєв.

– Сам знаєш! Андрій побачить її – і йому дах знесе. Він псих! І я не дозволю дочці цієї сволоти…

Продовжити вона не встигла – Тік схопив її за горло і притис до стіни.

– Тільки спробуй! – Він дедалі сильніше стискав пальці. – Тільки спробуй!

Рукавиці і клатч випали з рук, Ольга відбивалась, але Тік не відпускав її. Він відпустив руку тільки тоді, коли сестра закотила очі. Вона впала на підлогу, хрипіла і кашляла. Дивлячись на неї, Караваєв тяжко опустився на диван.

– Сволото! – Це було перше виразне слово, яке вимовила Ольга.

Тік розстібнув сорочку і почухав груди:

– Ольго. – Він подивився на сестру з-під лоба. – Не смій ламати моє життя знову!

– Знову? Ти на що натякаєш?

– Андрій усе мені розповів. Він хоч і алкаш, але пам’ять ще не пропив.

Ольга істерично засміялась і помацала пальцями шию:

– Ти мені хрящик пошкодив, мені боляче ковтати!

– Нічого, минеться.

Ольга підвелась із підлоги і почала розглядати костюм.

– Мати рідна! – вигукнула вона. – Де ґудзик? Це ж «шанель»!

Зігнувшись гачком, вона пішла по кімнаті.

– Ось він! – Оля залізла під стіл і з палаючими очима вилізла звідти. – Довелось би з Парижа замовляти. – Вона заховала ґудзик у клатч і почала натягати рукавички. – А що тобі Андрій розповів? – Вона з награною уважністю розглядала рукавичку. – Що взагалі путнього він може розповісти? Він завжди п’яний, хіба є віра п’яним?

– Не скажи… а народна приказка: що у тверезого на умі – те у п’яного на язиці?

Оля насторожено подивилась на брата:

– До чого ти ведеш?

– До того, що нещодавно Андрійко мені дещо прояснив.

– Ну, і що ж такого він тобі прояснив?

– Давню історію.

– Яку ще історію? – звела брови Оля.

– Про мене і Катю.

– Яка ще Катя? – нервово сміючись, запитала сестра.

– Моя Катя.

– Ой, згадала баба, як дівкою була!

– Це ти забрала в мене Катю, – сказав Тік, пильно вдивляючись сестрі в очі.

– Ну, це вже в жодні ворота не пройде! Катя сама тебе кинула, і ти це чудово знаєш.

– Брешеш, сестричко. Катя любила мене, а ти їй сказала, що я поїхав у Болгарію з дівчиною.

Обличчя Ольги застигло, немов гіпсова маска, але потім ожило:

– Нісенітниця!

– Ні, я просто зіставив факти – і все зійшлось. Факти, сестричко, факти! А Катя мовчала, вона на це ніколи навіть не натякнула…

– Які факти? Він п’яниця, ти це розумієш? Він людей не впізнає, одних за інших приймає. Його «білка» хапанула! Вчора він думав, що я наша покійна мама і почав сваритись. Він згадав, як сто років тому мама накинулась на нього за те, що він ударив Романа по дупі. Я ледве втекла, він хотів побити мене, бо вважав, що я мама!

Сестра замовкла, і її обличчя стало спокійним.

– Ось що, сестричко, що було – те загуло, а що буде – вже від тебе залежить. Якщо Тетяна не склеїть ласти, вона буде приходити в мій дім, вона вже приходила, і ти будеш з нею чемною і ввічливою, і не дай Боже хоч натякнути… Ясно?

Ольга промовчала.

– Ясно?! – грізно повторив Караваєв.

– Впустити Тетяну в нашу сім’ю – це те саме, що закласти бомбу уповільненої дії. Ти розумієш, що вона дочка людини, яку Андрій… А тепер… її нема, а Рома безнадійний!

Він за дві секунди опинився біля сестри:

– Заткнися, дурепо, – прошипів і навіть не притис руку до щоки, яка почала сильно смикатись. – Зараз Тетяну оперують, може, вона вже померла! Давай, вали звідси, ти мені набридла. І запам’ятай: я Дмитра на тебе не проміняю!

Тік почекав, поки Ольга виїхала за ворота, і спустився вниз. Жора, як завжди, сидів у холі під Посейдоном і гортав глянцевий журнал.

– Поїхали до Тю… Табачного, – сказав Тік.

Десь задзвонив телефон.

– Де це? – спитав Тік, прислухаючись до мелодії. – Це не мій.

– Не знаю… – Жора знизав плечима.

– Так пошукай!

– Це звідтіля. – Жора тицьнув пальцем на кімнату, з якої Тік щойно вийшов.

Це був телефон Ольги, він лежав на килимі біля столу.

– От дурна! – прошипів Тік, примружившись на екран, але все одно нічого не розібрав. – Слухаю! – Він притиснув телефон до вуха.

– Доброго дня! Я дзвоню Ользі Максимівні.

– Я її брат. Вона забула слухавку в мене. Ви хто?

– Василь Максимович?

– Так.

– Це Табачний вас турбує. Прошу, якнайшвидше приїжджайте…

– А що трапилось? – дерев’яним голосом спитав Тік.

– Ваш Роман прийшов до тями!

* * *

З Помірок не виходять – звідти втікають, не озираючись, але Таню протримали тут ще тиждень, аби переконатися, що все минулося.

Після сніданку вона зібрала речі і спустилась до озера в очікуванні сина. Берег мерехтів яскравими барвами квітів на великій клумбі. У центрі клумби стирчала страшна біла ваза. Таня подумала, що треба купити фарфорову статуетку Тарасу Олеговичу. Бо зараз їй було соромно за свій вчинок.

– Доброго дня, Тетяно! – почула вона і повернула голову.

До неї йшов Караваєв із великим букетом троянд.

– Доброго дня.

– Ну, якого вони кольору? – запитав Тік, посміхаючись.

Вона теж усміхнулась:

– Червоного. Ви самі? – Вона взяла квіти.

– Так, я сам. Дмитро на заняттях, він чекатиме нас удома. У мене… Тетяно, ви такого хлопця мені подарували! Я його обожнюю. Я хочу купити йому авто, а він упирається. Каже, ось заберу маму, тоді поміркуємо! І квартиру теж хочу, велику. Ви не заперечуєте?

– Ні.

– Але найбільше мені хочеться, щоб він іще пожив у моєму будинку. Знаєте, коли він поселився в мене, у кімнатах стало світліше. За кілька днів усе стало інакшим. – Караваєв подивився навколо. – Давайте присядемо ось там. – Він показав рукою на лавку в затінку старого дуба.

– Давайте.

– Я щасливий, що все добре закінчилось, – сказав Тік, коли вони сіли. – Які у вас тепер плани?

– Які плани? – Таня примружилась, вдивляючись у гладінь озера. – Жити… Просто жити.

Тік нахилився і підняв із землі жолудь. Підкинув його і спіймав.

– Ви лівша? – запитала Таня.

– Еге ж, як Дмитро. Але я не малюю, я пишу. Рідко, але пишу. Так, замітки для душі.

– Мені деколи здається, що у вас живуть дві різні людини, і мова в них інакша, по-іншому дивляться і ходять.

– Життя, розумієте, різне, ось і доводиться крутитись… е-е… тобто мімікрувати. – Караваєв підморгнув і раптом став серйозним. – Тетяно, дайте вашу мобілу.

– Навіщо?

– Те, що я вам скажу, повинно залишитись між нами. Все, що ви зараз почуєте, таємниця… сімейна таємниця. Тепер ви маєте знати цю таємницю.

– Я не буду нічого записувати.

– Не ображайтесь, але журналіст – це діагноз. Ви й самі не помітите, як увімкнете диктофон. Сподіваюсь, що ви мене зрозуміли. Ну, там, наслідки, якщо комусь десь щось…

Він узяв Тетянин телефон, вимкнув і поклав на лавку.

– Мені може син подзвонити, він буде хвилюватися, – сказала Таня.

– Він знає, шо я тут. Я швидко. Таню, ви, напевно, бажаєте знати, чому я не хотів зустрічатися з вами?

– Зараз це має значення?

– Так, має. Так ось… Ви знали, що ваша мати була коханкою Андрія Демиденка?

– Андрія? Ні, не знала і знати не хочу, – холодно відповіла Таня.

– Але доведеться. Ця інтрижка розпочалась ще до вашого народження. Олена закохалась в Андрія по вуха. Можна зрозуміти, він був мужиком показним. Він її кинув, але вона все ніяк не могла заспокоїтись, хоч і вийшла потім заміж. Рік тому, у травні, Олена приїхала в Золоте, у будинок мого покійного батька. П’яна. Ми всі були вдома, бо завжди приїжджали туди на День Перемоги. Роман також був.

– Рома? А де він зараз?

– Ой, прошу, зачекайте! Мені й так все це не подобається… Так ось… Олена сказала, що кинула чоловіка і приїхала за Андрієм.

– У Жовтоводську всі знають, що вона втекла з коханцем. Той чоловік, що накинувся на мене, це ж був Андрій Демиденко? Хм… Так, Олена що, зараз у вашому маєтку?

– Дайте мені договорити!.. Андрій хотів її спровадити, але вона витягнула пістолет і почала вимагати, щоб він поїхав разом із нею. Андрій відмовився, і тоді вона натиснула на курок. Роман закрив собою батька і отримав дві кулі…

Таня скрикнула і затулила вуста рукою.

– Був сильний крововилив у живіт… Він живий, але не зовсім. Він був у комі.

Озеро і клумба хитнулися. Було важко дихати.

– Вам зле? Таню, вам зле?! Я покличу лікаря! – Тік скочив на ноги.

– Не треба, – видихнула вона. – Був у комі?

Вона хотіла запитати, що зараз із Романом, але боялася.