– Так. Лежав у Броварах, там найкраща клініка для таких…

– Лежав? А… – Серце завмерло. – Де він зараз?

– Зараз він у Харкові.

– У Харкові?!

– Так. Тут, виявляється, працює якийсь унікальний ліпила… е-е… тобто лікар. Тиждень тому Романа перевезли сюди.

– Сюди?! Я можу його побачити?

– Та зачекайте ви!

Тік знову примостився поряд.

– Так… Можете…

– Тоді поїхали до нього! Зараз! – Вона схопила Караваєва за руку.

Він послабив краватку другою рукою і скривився:

– Тетяно, я ще не все сказав.

– До біса! Потім! Поїхали! – Вона підвелася на ноги. – Василю Максимовичу, благаю!

– Зараз ви припините благати. Сідайте, я не все розповів. – Він потягнув її до лавки.

Таня сіла. Він ховав очі й тер щоку.

– Ось воно що… Яка ж я дурна, – прошепотіла вона, дивлячись на Тіка. – Ані Рома, ані ви усі… – Вона замовчала і відчула холодний страх, що заповзав у душу. – Ви не пробачите мені… через матір…

– Ми вже пробачили.

– Як так?!

– Отак! Це питання вже закрито. Олени нема.

– А де вона?

– Її застрелили.

– Застрелили? Хто?

– Я знав, що це марна праця… – сумно мовив він. – А Рома казав… – Він затнувся.

– Рома? Що казав Рома?!

Тік насупився.

– Що казав Рома?! – перепитала вона. – Як він міг казати?! Він же у комі!

– Він отямився того дня, коли вас мали оперувати!

– Отямився? – мовила Таня.

– Так, отямився! І сказав, що не хоче починати наново з брехні. Ось що, Таню. – Він потер коліна. – Вашу матір застрелив Андрій.

Дивно, але в душі Тетяни нічого не поворухнулось, немов ішлося не про її маму, і навіть не про живу істоту, а просто про неживий предмет. Вона просто дивилась у рот Караваєву.

– З тої ночі він п’є, як коняка. Він живе у мене, у флігелі. Я вашу матір живою не бачив, мабуть, ви дуже на неї схожі, бо того дня, коли ви приїхали до мене, цей алкаш вирішив, що Олена повернулась… з того світу… Ми його ледве вгамували, хай йому грець! Він уже не людина.

Караваєв стулив рот. Через деякий час він знову розтулив його:

– А чому ви не питаєте, що було далі?

– Далі?! – Таня зиркнула на Тіка. – Тому що мені байдуже, що було далі! А ви на що сподівалися?! Що я буду рюмсати на вашому плечі? Ніколи! Ніколи я не буду рюмсати, бо ця жінка ненавиділа мене. Вона зруйнувала моє життя, сволота!

– Про мерців або ніяк…

– Замовкніть! – Таня відчувала, як німіли губи. – Я теж не хочу починати з брехні! Кажу вам – мені байдуже, де Олена, хоч у помийній ямі!

– Вона не в помийній ямі, я зв’язався з крематорієм, це найпростіший спосіб, знаєте… Ми все зробили чинно… – Тік смикнув плечима, ніби йому стало холодно.

Таня рішуче взяла квіти та телефон.

– Тепер ми можемо їхати до Роми?

– Їхати не треба, він тут.

Вона схопилася з лавки і озирнулась:

– Де?!

– Сидить у «хаммері», біля воріт.

Вона ледь опанувала себе.

– А чому він сам не прийшов? – спитала вона тремтячим голосом.

– Ви що, з глузду з’їхали? Хлопець рік лежав! У комі! І потім, я мав усе з’ясувати!

Щока у Тіка смикалась.

– Так… А Дмитро? Він знає… про Олену?

Їй чомусь хотілось відтягти час зустрічі з Романом. Це добре, що ворота за будівлею.

– Ні, йому це не потрібно.

– Так, не потрібно… А він бачив батька?

– Так, бачив…

– І як… як це було?

– Як це було? – перепитав Тік, перекладаючи жолудь із однієї руки в другу. – Ну, а як ви вважаєте, як це було? Дивились один на одного… Потім обіймались та того… – Він шморгнув носом. – Поплакали трохи. А потім Дмитрик сказав, уже дома… мені сказав, що завжди плекав надію побачити батька і порозмовляти з ним. І ще він хотів знати, хто у цьому всьому винен.

– У чому?

– У тому, що в нього не було нормальної сім’ї, немає бабусь, дідусів, що з вами стосунки погані. Він цікава людина, він щось відчуває. – Тік потер одну об одну пучки великого і вказівного пальців. – Щось тонке і недоступне.

– Коли він був маленьким, він бачив привид, – задумливо сказала Таня. – Він мені про це розповів. Я злякалась. Сказала, що це маячня, накричала на нього. А потім сусідка розповіла про жінку, яка до нас жила в нашій квартирі, вона давно померла. – Таня гірко усміхнулась. – Сусідка сказала, що вона має фото цієї бабусі. Прийшла до нас, показала фотографію, і він упізнав свого привида. Мені тоді забракло розуму, та й, напевно, сміливості вибачитись перед ним.

– Знаєте. – Тік усміхнувся. – У мене теж одного разу таке було. Я мотав… є… відбував строк і не міг приїхати на похорони бабусі. Так було не по собі, хоч кричи. Ми саме працювали біля монастиря, траншею копали. Дали команду на перекур. Сиджу… Бачу, черниці йдуть. Кажу селітрі… ну, конвою, покличте, мені з ними поговорити треба. Покликали. Підходять. – Караваєв усміхнувся і махнув головою. – Дивляться на мене, і мені так стало… навіть не знаю, як сказати. Тепло стало. Кажу, бабку мою сьогодні ховають, а я тут. Душа, кажу, болить, що робити, допоможіть. Вони питають: «Як звуть новопреставлену?» Віра, кажу. Ми помолимось за неї, кажуть… Сином назвали, а я старший за них всіх, і пішли далі. Я дивився їм услід, погода похмура, дощ збирається. Вони йдуть рядочком по пилюці, віддаляються, віддаляються, а потім завернули за ріг – і все, за огорожею їх уже не видно. І раптом… сам до сих пір не можу без сліз згадувати. – Тік часто закліпав. – Відчуваю, хтось мене по голові гладить. А такого ж бути не може, тут тільки прикладом погладити можуть. Я очі замружив, і відчуваю, що це бабусині руки, що вона поряд стоїть. І раптом сонце так засіяло! Просто в обличчя. Перекур закінчився. Копаю, а на душі так добре, так тепло! Увечері розповів сусідові, а він каже: дурень ти, тобі ангел з небес зійшов, а ти його і не помітив. – Тік потер руками коліна. – Ось така історія. Я потім нікому про це не розповідав, не знаю, чого це з вами розчирікався.

– Василю Максимовичу, скажіть, а в Романа є ось тут рубець? – Вона провела пальцем по чолі біля коренів волосся.

Тік скоса подивився на неї:

– Є… – Він затнувся. – Це від кулі. – Він вирячив очі. – А звідки ви… Ні, це неможливо, ви не могли бачити його після цього.

– Я бачила його в Градні. І потім ще раз бачила, він приходив до мене в лікарню, вночі, перед операцією. А ще він сказав, що має Дмитрові картини.

– Що?! Тої ночі приходив?! Та ну вас! – Тік замахав руками, ніби відбивався від примари.

– Ага, приходив. І казав, що ніколи не залишить ані мене, ані Дмитрика. Тої ночі він вилікував мене… Наша любов мене вилікувала. І його теж…

– Любов? Гм… Кажете, приходив… Ти диви… Таню, знаєте… я калач тертий, мене різними забобонами не візьмеш, але… Гм… Дивно… – Він потер пальцями лоб. – Знаєте, тоді, на виставці, щось наче під руку штовхнуло – купуй картини та вези Роману… Ну, я і повіз. – Він усміхнувся. – Так що, Тетянко, життя триває?

– Так, триває…

– Тоді пішли? Тримайтесь за мою руку. Ой, ви труситеся, як осичина! Не можна так!

– А у вас щока смикається.

– Це на все життя… Вона почала смикатись, коли померла моя Катя.

– Це хто?

– Потім розповім… – Він зітхнув. – Отож… Любов… – Він подивився на її руку. – Рома казав мені про цей перстень, як малював його, як хвилювався, коли дарував… Питав у мене, чи є він на вашій руці… Він усе пам’ятає, мій хлопчик… Це добре. Ой, телефон увімкніть!

Вона механічно увімкнула телефон. Вона повністю була там, біля воріт.

…Вона відразу його побачила. Спираючись на палицю, він стояв біля автівки й дивився на неї.

* * *

Рома спав, притиснувшись до неї. За вікнами йшов дощ, і вже здіймалось сонце. Таня посміхнулась: як радів братик, побачивши її! Вона навіть і не мріяла, що він її впізнає. А вона його відразу впізнала по ході – виявляється, вони обоє ходять, як качки. Як вони обіймалися! Як зрадів Дмитрик, що в нього є дядько метр дев’яносто на зріст та вагою сто три кілограми, та ще й такий молодий! Вона нічого не казала брату про матір, та він теж не згадував про неї. І про свого батька теж нічого не казав. Його дружина – гарна дівчина, щастя їм…

Важко згадувати, як приїхала з Караваєвим до крематорію, як вони йшли вздовж стіни колумбарію, як він зупинився і вказав на нішу: «Ось тут». «Кутько І. І.» – прочитала Таня. «Не зважай на це, тут мій кореш, разом строк мотали».


Рома щось пробурмотів уві сні. Таня замружила очі й зітхнула. Коханий мій, серденько моє, мій чоловік… Він поряд, і вона щаслива. Їх дитина теж тут, у будинку Васі Тіка, на другому поверсі. Що ще потрібно жінці? У Дмитрика своя майстерня. Караваєв виявився дуже родинним та сентиментальним, чого вона аж ніяк не очікувала. Свекруха була тільки на весіллі, казала, що повернеться через два тижні. У Роми саме закінчиться курс реабілітації, і вони поїдуть у весільну подорож на крихітний острів поблизу Греції.

Отож… Усе добре.

У неї нова посада – заступник головного редактора, величезний кабінет.

Вона здорова!

Тоді чому вона знову шукає у натовпі клаповухих чоловіків або жінок у фіолетових колготах?

Вона застогнала і залилася слізьми, ніби відслонили шлюзи. Намокло за вухами, волосся та подушка, набряк ніс.

– Мамо, чому все так? – прошепотіла вона.

Навіщо вона тоді, у лікарні, так вилаялась на маму?

Чому життя було таке суворе до жінки, народженої в лютому сорок першого? Невже цього не було достатньо, щоб пожаліти її, бо вона ще дитиною чула і бачила все, що несла війна: голодувала, хворіла, мерзла, ховалась від бомб та лякалась закривавлених небіжчиків. Тому все життя вона жадібно прагнула щастя – а хто не прагне?! – і йшла до нього так, як її навчило це саме життя.