Таня завжди потайки від мами дивилась сімейні фото, бо мама соромилась пожовтілих фотокарток: боса, худа, волосся стирчить в різні боки, сукня з чужого плеча, очі великі й погляд такий, ніби каже: «Вибачте мені…». І жодної фотокартки, де вона в обіймах мами – завжди сидять поряд. Так чужі сидять.

І ще переляк в очах… Посміхається – а він усе одно в очах. Навіть на тих світлинах, де вже подорослішала.

І жодної фотокартки тата…

Вже наприкінці школи Шоха розповіла, що якось її матір пліткувала з подругою, мовляв, Тетянина мама дуже кохала її тата, усім серцем. І тато кохав її, але свекруха, татова матір, завжди була проти. Так, це було правдою, Таня ніколи не бачила другу бабцю, хоч і мешкала вона поряд, у Чернігові. Вона закидувала сина листами, що хворіє і кожної миті може померти, і він поїхав до неї всього лишень на чотири дні. Повернувся, а невдовзі надійшов лист, такий грубий, що його десь розірвали. Таке траплялось у той час, тому що сподівались, що знайдуть у конверті гроші, а пересилати гроші ось так було заборонено, тільки поштовим переказом. На пошті, звісно, встромили носа у конверт, а там на фото тато з дівчиною обіймається. Прочитали листа, а в ньому: «Тобі привіт від Марійки, вона скучила за тобою, синку… Кидай своє кляте стерво та повертайся додому». Може, то фото було ні до чого, але плітки розлетілися будівництвом – і ось… Маємо, що маємо.

Рома перевернувся на інший бік. Таня прикрила ковдрою його оголене плече і лягла обличчям до вікна, що сягало підлоги. Вона добре бачила терасу та сад.

…Дивна річ – пам’ять. Із часом ховає кудись усе погане, залишивши тільки хороше. Таня дивилась у вікно і пригадувала, як мама малювала дівчинку. Мама сиділа за круглим столом, застеленим темно-зеленою плюшевою скатертиною з довгими торочками. За нею було вікно з білою фіранкою. День був сонячний, і Таня насолоджувалась обличчям та короткою високою зачіскою мами: здавалось, що вона вся була обсипана золотим пилом.

Таня прислухалась до рівного дихання чоловіка, тихенько встала з ліжка і пішла до дивана, там вона залишила свою сумочку. Дістала з неї старенький аркуш зі шкільного зошита, підійшла до вікна і розгорнула… На неї дивилась дівчинка, намальована невмілою рукою, струнка, із коротким волоссям та великими очима. Дівчинка посміхалась, але в її очах застиг переляк.

Руки затремтіли, знову набряк ніс. Таня притисла дівчинку до грудей і підвела очі на терасу.


…На неї дивились мама і тато. Гарні та щасливі. У тата на плечі сидів горобець із синьою плямкою на голові.

– Мамо… Тато… – Таня приклала руку до скла. – Рідні мої…

Мама теж приклала руку до скла, до Тетяниної руки. І тато приклав.

– Донечко, рідна… – почула Таня їхні голоси, немов вони були поряд.

– Тато… Мамо! Пробачте мені!

Вони посміхнулись, тепло-тепло. Як колись.

– Пробач нам, донечко… Пробач нам…

Скло вкрилось брижами, і видіння зникло.

Вони обійняли її, вона чула калатання їхніх сердець. Вони були теплими і пахли дитинством. Вони гладили їжачка на її голові і час від часу зазирали в очі.

Дощ ущух, ніби кран закрутили. Блимнуло сонце, і його яскраві промінчики-ручки обсипали їх золотим пилом, а потім намалювали веселку. Горобчик цвірінькнув, змахнув крилами і полетів до веселки. Вони провели його поглядом і подивились на Таню.

Таня заціпеніла.

– Не кидайте мене! Благаю!

– Донечко, не плач. – Тато змахнув сльозинку з її щоки. – Ми ще зустрінемось. Я кохаю тебе, моя принцесо…

– Я кохаю тебе… – Мама відпустила руку.

– Благаю! Не йдіть!


– Люба, що трапилось?! – Рома тряс її за плечі. – З ким ти розмовляєш?

Вона відчинила вікно і вибігла на терасу. Батьків ніде не було…

– Що ти робиш? Тут холодно! – Він затягнув її у кімнату, схопив халат і накинув на плечі. – Люба моя, що трапилось?

– Ні… Нічого… Все гаразд… Тепер усе гаразд… – відповіла Таня, не відводячи погляду від веселки.

* * *

…Серпнева ніч пахла осінню. Акушерка подивилась на породіллю і, щоб ненароком не впасти з табурета, сіла боком до стіни і знову заплющила очі.

З напівдрімоти її вивів крик:

– Ой! Матінко! Допоможіть!

Дівчинка народилась швидко, запищала і затихла. Сестра перерізала пуповину і вже хотіла перев’язати, але акушерка відсторонила її.

– Я сама, – сказала вона, майстерно зав’язала слизьку кишку і передала дитину сестрі. – Нехай у неї буде гарний пупець. Не впусти.

– Ганно Михайлівно, хіба я колись когось впускала?! – запитала медсестра, позіхнула і пішла до тазу з водою. – Хм, щось мовчить…

– Мовчить? – закричала породілля. – Що ви з нею зробили?! Віддайте мою донечку!

– Та заспокойтесь. Зараз помиємо і віддамо. Дитинка хороша. Ну, маленька, ти хороша? – примовляла акушерка.

І дівчинка щасливо закричала.