Анастасія Вінник - Коли повертається веселка

– Що з мамою? – запитав він.

– Шо-шо! Хвора вона, ось і все! Давайте її в «хаммер». Жора, відвезеш її в лікарню.

– Я теж поїду, – тремтячим голосом сказав Дмитро.

– Добре, і я з вами, щоб там проблем не було.

По дорозі до авто Таня зовсім обм’якла і повисла на руках у Жори.

– Шефе, здається, вона того…

– Мамо! – закричав Дмитро і схопив її за руку.

Але Таня не реагувала, хоча очі досі були розплющені.

Тік узяв її за зап’ястя, намацав пульс:

– Здається, все нормально.

– Вона знепритомніла? – налякано запитав син.

– Не думаю, вона б очі заплющила.

– Шефе, вона тримається за мене, – сказав Жора. – Отже, притомна.

– Швидко в лікарню! – Тік відчинив двері «хаммера».

Йому було справді шкода Таню.

Медсестра вийшла з палати і зиркнула на Караваєва та Дмитра:

– Ви її родичі?

– Це моя мама, – сказав Дмитро.

– Отож, схожий…

– А я його дід, – сказав Тік.

– Що з мамою?

– Зараз прийде її лікар, він усе вам розкаже. А поки що можете посидіти в холі.

Дивлячись на двері палати, Дмитро вагався.

– Пішли, – сказав Тік. – Чого тут стояти?

– Я хочу її бачити.

– І що? Вона ж нічого не розуміє зараз.

– Я хочу її бачити. – Із цими словами хлопець пішов до палати.

Медсестра спробувала зупинити його, але він відхилився і відчинив двері.

– Мамо, – мовив Дмитро, зупинившись біля ліжка, – вибач мені, будь ласка. Я не хочу, щоб ти помирала. – Хлопець повернувся до медсестри. – Якщо їй потрібна кров, візьміть мою, в мене така ж група. Або якщо ще щось потрібно, скажіть. – Він узяв Таню за руку. – Мамо, вибач мені.

Караваєв підійшов до нього:

– Дмитре, пішли.

Медсестра потопталась на місці, сказала, що дає їм п’ять хвилин, і зникла.

Дмитро мовчки дивився на нерухоме мамине обличчя, а потім почав говорити. Він говорив про горобчика із синьою плямкою, який прилітав на їхню лоджію, про те, як мама питала: «Він справді має синю плямку?» – «Так, – відповідав він, – немов його хтось синькою вимазав. Я обов’язково тобі його покажу. Горобці дуже цікаві істоти, вони мають свою мову. Вони сидять мовчки, допоки хтось із них щось не скаже, і тоді вся зграя здіймає неймовірний гамір». Він так і не показав горобця мамі.

Дмитро розповідав про свою дівчину, про те, що сумує за мамою, за її картопляними вулканчиками, дзвінкому сміху і оптимізму. Що вона добра і хороша, і що він більше ніколи не буде таким, яким був, завжди відповідатиме на її дзвінки і двічі на тиждень приходитиме в гості, а у вихідні вони обов’язково будуть гуляти.

– Вибач мені, мамо, – сказав він. – Я люблю тебе.

– Вона не чує, – сказав схвильований Тік.

Він десь читав, що творчі особистості легко божеволіють, і найменше хотів, щоб це сталось з Дмитром.

– Ні, вона все чує і бачить, – спокійно заперечив хлопець.

– Як на мене, нам треба додому, – обережно зауважив Тік.

Дмитро махнув головою. І тут в палату зайшли лікар і два санітари.

– Доброго дня, – сказав Тарас Олегович. – Я Тетянин лікар. – Він стримано усміхнувся. – Бачу, ви знайшли втікачку. А ви, напевно, Дмитро?

Хлопець кивнув.

– Ну, шановні, я мушу забрати хвору, – сказав Тарас Олегович.

– Куди?! – вигукнув Дмитро. – На операцію?

– Ні, спочатку треба зробити певні обстеження.

Санітари посунули ліжко і повезли до виходу. Караваєв відійшов.

– Ви їй не зашкодите? – спитав Дмитро.

Лікар запхав руки в кишені халату:

– Ніхто не міг зашкодити вашій мамі більше, аніж вона сама.

– Можна, я залишусь в палаті? Я чекатиму на неї…

– Дмитре. – Тарас Олегович узяв його за плече. – Я добре розумію ваші почуття, але дозволити не можу. Ось моя візитка. Зателефонуйте мені післязавтра зранку.

– А завтра? Чому не можна завтра?

– Завтра вашу маму будуть готувати до складної операції, і я не матиму новин для вас. Тому потерпіть трішки.

– Коли розпочнеться операція?

– Об одинадцятій ранку.

– Скільки часу триватиме?

– Важко сказати. Не менше трьох годин.

– Отже, можна прийти о другій?

– Так, не раніше.

Коли вони вийшли з лікарні, Караваєв запитав:

– Дмитре, ти вмієш водити авто?

– Так.

– Жоро, нехай Дмитро сяде за кермо, – сказав Тік, підійшовши до «хаммера».

Жора кинув цигарку на землю:

– Ваша воля. А права в нього є?

– Його права – це я, – відповів Караваєв. – Димко, сідай за кермо. Ця тачка нічим не відрізняється від інших, окрім габаритів і коробки передач, вона тут механічна.

– Немає значення, – сказав Дмитро, сідаючи на місце водія.

Тік сів поряд:

– Поїдемо до мене. Повечеряєш нормально, заночуєш. Можеш узагалі переїхати до мене. Я віддам тобі половину другого поверху, матимеш спальню, майстерню і ванну кімнату. Хочеш майстерню, як у справжніх художників? І дівчину свою бери. Місця достатньо, ти бачив.

– Дякую, я подумаю.

– Рушай повільно, бо злетимо. Пам’ятай – «хаммер» ширший, ніж усі тачки.

Дмитро обережно виїхав зі стоянки і так само обережно повів автівку по Білгородському шосе.

– Додай газу! – наказав Караваєв.

– Я її ще не відчуваю, – сказав хлопець, легко натискаючи педаль газу.

– Ось, тепер нормальна швидкість, – задоволено сказав Тік.

– Ненормальна, – бурмотів позаду Жора. – Сто десять у місті не можна.

– Від кого чую? – вигукнув Караваєв, повертаючись до нього. – І хто тобі сказав, що ми їдемо сто десять?

– А я «хаммер» відчуваю, як бабу, – ревниво сказав той.

– Добре, – махнув рукою Тік. – Дмитре, давай повільніше.

Проїжджаючи повз пам’ятник велосипедистам, що загинули на дорозі, Дмитро скинув швидкість до дев’яноста і повернув на шляхопровід.

– Добре їздиш, – сказав Караваєв. – Маєш колеса?

– Ні, але вже збираю гроші.

– А яку хочеш?

– Недорогу і надійну.

– Надійними бувають тільки дорогі машини. Ось що, завтра поїдемо по салонах, вибереш те, що хочеш.

– Завтра? Я не можу завтра… бо мама…

– А що мама? Від того, що ти не поїдеш, їй легше не стане.

– Мені треба подумати…

– Ось і подумай. Поїдемо і розвієшся від усього цього… – Караваєв невизначено повів рукою.

Таня глибоко вдихнула, і у сонячному сплетінні немов перевернувся важкий камінь. Серце пропустило один удар і, опам’ятавшись, застукало в повільному ритмі.

Годинник показував пів на другу. До операції залишалось майже десять годин. Вона повернулась на бік, обличчям до вікна. Легкий вітерець бавився фіранкою, і у світлі повного місяця на підлозі та стінах палати з’являлись і зникали дивні фігурки. Вони нагадували звірів і домашніх тварин, людей і птахів, квіти і букви. Дві фігурки дуже нагадували левеня і черепаху зі старого мультику.

– Я на сонечку лежу, – проспівала Таня, і черепаха з левеням, танцюючи, зникли у складках фіранки. – Романе, коханий, де ти? Прийди до мене! – Вона затулила обличчя руками і тихо заплакала.

І раптом почула:

– Не плач, люба моя.

Із сутінків на місячну доріжку вийшов Роман і, усміхаючись, сів на край ліжка.

– Рома… – прошепотіла вона. – Ти прийшов…

– Я не міг не прийти, ти ж мене кликала. – Він узяв її за руку. – Тільки ти кличеш мене, тільки ти віриш, що я можу прийти.

Десь гримнули двері, і Таня почула кроки і голоси в коридорі.

– Тебе можуть вигнати звідси! – захвилювалась вона.

– Не турбуйся, – усміхнувся Роман, – я буду поруч стільки, скільки ти захочеш. – Він подивився у вікно. – Ця ніч дуже світла, дивись, який яскравий місяць. – Він нахилився і поцілував її у кутик ока. – Не плач, рідненька, я з тобою.

Таня знітилась:

– Я страшна… лиса…

– Ти найгарніша.

– Обійми мене.

Таня простягнула до нього руки. Він обійняв її, вона почула його серцебиття.

– Романе, коханий, – прошепотіла Таня, вдихаючи його запах, – я така щаслива, що ти поряд. Як ти мене знайшов? О, так, ти напевно від Михайла дізнався. – Вона дивилась йому в очі. – Вибач, я тоді образила тебе. Я так і не сказала, чому прийшла.

– Ти приходила, щоб розповісти про мого сина.

Вона усміхнулась:

– Так, саме так. Обіцяй, що не залишиш його.

– Звичайно, не залишу, я ніколи вас не залишу.

– Будь завжди поряд із ним, обіцяєш?

– Обіцяю.

– Ти дуже хороший. Вибач мене.

– Тобі не треба просити вибачення.

– Дай мені сказати. – Таня глибоко вдихнула. – Що б не трапилось, будь ласка, не залишай Дмитрика, будь поруч із ним, бережи його. І скажи синові, хай вибачить мене, за все…

– Тетянко, ти нічого йому не винна, ти подарувала йому життя.

Вдивляючись Роману в очі, Таня зітхнула:

– Я дуже винна. Я винна в тому, що він народився слабким, що ледве вижив. Знаєш чому? Я хотіла позбутися його. А це страшний гріх.

Він погладив її по голові:

– Рідненька, не дорікай собі. Тобі тоді було тяжко, ти була дуже молода, ти була сама.

Слухаючи Рому, вона відчувала, як щось тепле і тремтяче народжується в її серці. Ніхто ніколи не казав їй таких слів, таких простих слів!