— А потім або мірошника за дупу й сюди, на дибу, або по селах: по хатах таємні жорна шукати.

— Так, добре… Так і зробіть…

Гінці поквапилися, і Потоцькі залишилися удвох. Станіслав починав входити в давно забутий дитячий стан ступору: кутики вродливих чуттєвих губ опустилися, нервова жилка на рельєфному мужньому підборідді зрадницьки виказувала хвилювання, лагідні карі очі уникали прямого погляду й набирали вологого блиску, високий лоб вкрився зрадливими намистинами поту. Батько помовчав, споглядаючи у вікно від’їзд гайдуків. Обернувся, спостеріг знайомі зміни на обличчі сина, хвилю подумав.

— Ти бачив, Щенсний, як у кузні роблять метал? — Станіслав заперечливо хитнув головою, не підводячи погляду. — Беруть купу такого рудого каміння (воно не дуже тверде, гепнеш — можна розлупити) і кидають у п’єц[10], і вогнем його, вогнем, поки не потече річкою у форму… Трохи охолоне — і луплять по затверділому й ще гарячому важченним молотом, і шур-р-р — у холодну воду, і знову б’ють, і знову у вогонь… Так і людина стає міцною тоді, коли витримує всі негаразди, і хоч вони нам зовсім, зовсім не подобаються, бо боляче б’ють, а мусять, мусять таки бути в нашому житті, як ті вогонь, вода й молот, щоб стали ми міцними… щоб могли всю нашу біду й ворогів краяти, як той меч… а ні — то чийсь меч скарає тебе… Ти ще молодий, ти як та руда, що щойно потрапила до п’єца… Не переживай, у тебе все вийде, я тобі допоможу… Щоб ти не робив помилок, маєш набиратися досвіду… А щоб той досвід у тебе був, мусиш і помилятися… Але трохи менше треба помилятися, Щенсний, — закінчив батько.

— Д-дякую, тату… Я… я старатимусь, — вирівняв поставу й погляд молодий Потоцький.

— От і добре. А я тобі помічника дам — Кароля Сіраковського. Він тебе навчить у житейських ситуаціях розбиратися: уже довго мене в секретарях слухає — підкувався.

— Дякую, татку… А як там мама?

— О-о, мама… Керує маєтком, як апостол Петро раєм… Виставу до Великодня готує, просила тебе привезти, бо там головну роль для тебе пан Вольф приберіг.

— О, а вистава про що? — Обличчя Станіслава Щенсного випогодилося й засяяло щастям.

— Не вникав, сину. Навколо такі вистави з такими закрученими сюжетами щодня творяться, що й у страшному сні не побачиш…


Посланці Потоцького прибули на млин. Холодна вода була на весняному підйомі й гарними потужними потоками спадала з дерев’яного колеса. Під млином на возі сиділо двійко обідраних хлопів із кількома мішками збіжжя: чекали сигналу мірошника, бо той щось там долагоджував. Перелякані появою військових, чоловіки злізли з підводи й нервово зам’яли шапки в порепаних руках.

— Що, люди закінчилися чи зерно пропало? — поцікавився Сіраковський.

— Та ні, люди є, Богу дякувати, — непевним голосом обізвався молодший, — ледве зиму всі протягнули… Ото з цілого села назбиралисьмо, між усіма й борошно поділимо…

— Аби лишень людям до кропиви молодої дотягнути, а худобі — до паші, — долучився до розмови старший.

Хоча ситуація з податками з млину й прояснилася, Домбровський не бачив себе в ній, а його егоцентрична натура прагнула самореалізації або як військового, або як просто фізично сильного хлопа — байдуже, але щоб комусь-таки було добре: чи йому, чи його господареві.

— Ти, Каролю, тут побудь, а я порозглядаюся, може, ще що цікавого побачу…

На пагорбі неподалік від млина двоє малюків бавилися, пасучи гусей; смішно брикали козенята біля прив’язаної кози… Цікаве було нижче за течією: молодиця в припіднятій спідниці, звабливо виставивши ноги, стояла у воді й полоскала білизну. «Оце воно — те, що треба», — пришпорив коня Домбровський. За шумом води жінка не помітила появи вершника й вправними рухами продовжувала вимочувати білизну, плавно й ритмічно похитуючи стегнами; повні груди вивалювалися з розстебнутої сорочки; білявий кучерявий пушок на шиї розвівався вітром. У Домбровському прокинувся жеребець, і він прагнув свого: весна ж…

— Пані мірошникова?

Заскочена зненацька жінка аж випустила з рук одежину, і речі понесло потоком.

— Так, прошу ясновельможного пана, — намагалася поривчастими рухами вирівняти спідницю й заправити груди.

— Доброго дня, пані. Маю для вас не дуже добру новину: вашого чоловіка ми забираємо аж у Кристинопіль, проштрафився він перед паном… — Домбровський зробив театральну паузу.

Жінка, для якої побачити такого гарно вдягнутого військового біля своєї садиби було рівноцінно сходженню архангела Гавриїла на грішну землю, раптом почула новини, як від чорта. Вона остаточно втратила розуміння дійсності: спочатку похапала повітря ротом, видаючи якісь незв’язні звуки, а потім упала перед полковником на коліна.

— Пане-панусику, Христом Богом прошу: не забирайте мого чоловіка! Діти, діти маємо… пропадемо, пропадемо без нього…

— Що ж ти можеш мені запропонувати? Може, я б тебе і послухав, — гнув свою жеребцеву лінію Домбровський.

— Маємо, маємо що дати — аж шість злотих є, принесу… принесу зараз, — намагалася підвестися молодиця.

— Цього мало буде… — спинив її полковник.

— Боже, не маю більше… Козу візьміть… або гусей…

— І цього мало буде…

— А що ж, що ж іще-е-е?! — схлипувала жінка.

— Як вгодиш мені ліпше, ніж своєму хлопові, то, може, і шести злотих стане; навіть коза твоя з гусьми залишаться вдома.

— Ні, ні… то не по-божому… — з широко розплющених синіх очей потекли вже сльози відчаю.

— Як не можеш «не по-божому», то буде по-людськи, — нетерпляче кинув вояка.

— Так, пане, я… змо-о-о-ж-ж-жу.

— І не вий мені тут, вставай…

Під найближчим деревом нещасна, схлипуючи, тремтячими руками зняла одяг. Домбровський хтиво облапав і вим’яв груди — тверді, покрутив соски; оглянув рот; хляпнув рукою, як коняку, по сідницях.

— Файна, з холєри файна, — відкрив свій вхід до раю й попхав голову жертви вниз, собі між ноги. — А тепер давай, старайся, тільки дуже старайся… І вважай там із зубами, а то виб’ю…

Назад посланці Потоцького їхали в доброму гуморі: Сіраковський — бо не треба було їхати по вбогих халупах, а Домбровський — через те, що, як справжнісінький вовкулака, удовольнив свою тваринну хіть повним приниженням жінки мірошника, ще й забрав останні гроші сім’ї.

— Пане Домбровський, а що ви сказали жінці, що вона вам гроші віддала? — Сіраковський прагнув удосконалювати свій талант управлінця.

— Що, що… Що чоловіка до війська заберу, бо податки погано сплачує… А хто ж до війська хоче, коли війна в країні йде? Дурних нема — ліпше заплатити; живий хлоп іще заробить…


Батько й син Потоцькі через вікно карети роздивлялися Белз: маленькі дерев’яні хатинки тулилися одна до одної обабіч довгих покручених вуличок, политих нечистотами й помиями. Помітно вирізнялися три сектори забудови: польський — відносно багатший, єврейський — найбільш щільний і скупчений, і український — найбідніший. Обдерта дітлашня галасливою юрмою бігла за каретою: «Нєх жиє пан Потоцький!.. Нєх жиє пан Потоцький!..» Станіслав Щенсний порився в кишенях і звично сипнув через вікно жменьку дрібних монет — дітлахи горобцями кинулися в дорожній бруд.

— Не треба привчати голоту до подачок. Мусять знати, що все працею має даватися, а не з пана сипатися, — Франц Салезій був незадоволений щедрістю сина. Щенсний зніяковіло хитнув головою й засвоїв іще один урок. — А он туди, туди й туди не шкодуй, — батько рукою показав на костел, дерев’яну синагогу й греко-католицьку церквицю. — Бо як є вони, то люди мають причину залишатися тут надовго: спільна віра — то велика сила, і вже є їм навколо чого об’єднуватися. А ти сам знаєш, що з людьми ниньки скрутно: повибивали, повирізали, а ні — то самі повтікали… А хто тобі робити буде? Щоб жили ти й твоє майно, люди, люди мусять бути коло тебе… Та основне — щоб були під тобою: щоб, коли гуртуються, проти тебе не йшли… Тому в овець пастух правильний мусить бути — от йому, сину, і вартує дати, і вже тоді отару поведе, куди ти схочеш і скажеш… — стяглистий і скупий Франц Салезій переставав бути таким, коли на кону стояли важелі впливу на свідомість людей. Інтуїтивно чи ні, але був він, як сказали б нині, і талановитим медіа-магнатом (щоправда, усного як на той час медійного простору), готовим фундувати будь-що, що гарантувало б йому потрібний вплив на людей, хай би навіть церкву сатаністів, аби та лишень мала працездатну паству, здатну платити податки… Та на той час її ще не існувало. Щоправда, діяв тоді її солідний міні-прототип — орден єзуїтів, так зване «суспільство Ісуса», уся мораль якого стояла на хамелеонських цінностях «акомодативи», тобто пристосування до обставин або в тлумаченні основних релігійно-етичних вимог, або навіть у скоєнні будь-якого злочину «в ім’я вищої мети» — слави Божої. Члени ордену мали право ходити в цивільному одязі, шпигувати, відмовлятися від клятв Божих; могли чинити будь-які дії на користь католицькій церкві… І за отим сухим «будь-які дії» ховалися страшні й цинічні злочини, якими «біла й пухнаста» офіційна церква вимощувала собі широкий і багатий шлях… А генералом ордену єзуїтів був «чорний» папа з пропискою у Ватикані, тож діяв на благо й зі святого благословення «білого» папи…

Отець Ігнатій з ордену єзуїтів був частим гостем у домі Потоцьких: умів давати господарям дуже слушні й помічні поради, які, щоправда, не треба було чути всім святенницьким вухам, а то вжахнулися б… За це отримував щедрі пожертви на заснування нових кляшторів[11] ордену в Галичині. Та не тільки єзуїтів підтримував магнат: жертвував кошти на будівництво вірменської церкви в Могилеві Подільському, костелу Бернардинів із кляштором у Кристинополі, на костел у Настасові та численні греко-католицькі храми — дотації на будівництво храмів різних конфесій сягали десятків тисяч злотих на рік.