Магда обміркувала й остаточно постановила, що з власної волі не покине свого міста, де в землі спочивають її батьки, її чоловік, де свого часу спочине й вона, де в схованці лежать ключі, що дарують надію побачити знову братів. А десь у голодній Бурятії живуть її крихітні небожі, і звідси допомогти їм буде набагато легше.

Денщик вправно заклав у багажник останню валізу й чекав подальших наказів. На ґанок вийшла й Магда, кутаючись у пухнасту шаль. На хвилинку, щоб попрощатися.

– Зичу успішної служби на новому місці та щасливої дороги! Дякую за все, що ти для мене зробив!

Забувши свою пиху, Генрих схопив її в обійми й поцілував довгим поцілунком коханця, а не друга. І Магда, вдячна за брата, таки стерпіла цей цілунок і не відштовхнула барона.

– Я писатиму тобі, Магдо. Чуєш, люба?! Якщо передумаєш, я чекатиму на тебе. Хай там що, знай: я тобі завжди допоможу!

Грюкнули дверцята – і «мерседес» зашелестів бруківкою вздовж вулиці. А змерзла Магда повернулася в дім, зварила собі кави, сіла в залі у таткове крісло і довго дивилась у вікно.

XXVIІ

Почувши притишений тупіт багатьох ніг, Магда розсунула штори й визирнула надвір.

Під конвоєм німців ішли люди з жовтими зірками на одязі. Сірі й безпорадні. Без речей. Вони не самі збилися в цю отару, тож і не тулились одне до одного.

Усі в місті вже знали про розстріли євреїв у старому глинищі. І Магда розуміла, куди їх ведуть. До того ж вона часто приносила Дорі та її матері їжу, але ось уже майже тиждень до шлагбаума ніхто не виходив, і вона марно чекала з кошиком біля гетто.

Думала, чи ще живі.

І ось – нова партія. Раніше їх водили іншим маршрутом… А сьогодні… Здається, на Стрілецькій розкопали бруківку: лагодять чи то водогін, чи каналізацію. Тому й ведуть тут…

Спостерігала згори.

Це ж і їхнє місто. Євреї завжди тут жили. І їхні діди та прадіди. І ось…

Погляд… Дорин погляд наче ножем розітнув повітря, і звідкілясь на враз потемнілі вулиці потекла чорнота. Пропали кольори. Запахло тліном. Тупіт багатьох ніг скидався на скрегіт залізничної аварії. У котромусь фільмі так було… Не в житті.

Неприємний протяг дістався аж до хребта.

Дора йшла простоволоса, підтримуючи пані Мусю, яка хилиталася, наче билинка на вітрі. І справді, їхні демісезонні пальтечка були занадто тонкі як на такий холодний зимовий день. Безсніжний, але вітряний.

Магда, майже не думаючи, схопила плед, яким щойно вкривала плечі, стягла зі столу товсту плюшеву скатертину й побігла сходами вниз. Ледве розчахнула двері, як почулося грізне:

– Halt![33]

І завмерла, бо на неї дивилося чорне дуло автомата.

Підвела очі й зустріла байдужий погляд. Сказала виразно й спокійно:

– Душогуби.

Гітлерівець не зрозумів, і вона додала чемніше:

– Bitte… Ein moment…[34]

Але він пішов далі.

Магда дивилася вслід, притискаючи до грудей пледа й скатертину.

– Ви краще мовчіть, панно. Якщо жити хочете, – просичав збоку молодик у формі поліцая й також пішов вулицею.

Дори та її матері не було вже видно.

А колона нещасних людей все повзла й повзла. І бруківка не розступилася, не сховала їх… Невже місто байдуже дозволяло знищувати своїх мешканців?

Раптом помітила ще знайомі постаті: двоє худеньких старих ішли обнявшись і підтримуючи одне одного. Ювелір Замвель та його дружина. І їх також?

Магда згадала, як шукала грошей і він позичив. Як уже за радянського часу прийшла віддати борг, а він не взяв. Нащо, мовляв, мені ті рублі й будь-яка світова валюта?

Тоді стара пані Сара пригостила її чаєм і пирогом, а пан Замвель сказав, печально кліпаючи сльозливими очима:

– Коли руйнується все навколо, коли падає останнє опертя, навіщо тоді гроші? Дбайте про себе. Хтозна, як усе ще буде.

А пані Сара запропонувала:

– Чула, у ваш будинок бомба влучила? Якщо нема де жити, йдіть до нас. Синова кімната вільна.

– Дякую, я повернулася до батькового дому.

– Це велике щастя – повернутися додому, – кивнув Замвель.

Він мав напрочуд добрі й мудрі очі.

Тоді, прощаючись, він нагадав старе єврейське прислів’я:

– Кохання й порада грошей не варті.

– Кохання й пораду за гроші не купиш, – переінакшила по-своєму стара досвідчена Сара.

І отепер вони йшли у страшній колоні холодним зимовим містом. А Магда лише дивилась і нічим не могла їм зарадити.

Старий єврей озирнувся – невже? Невже на неї глянули батькові очі? Невже поруч – мама?

Магда кинулася до них.

– Halt!

– Ich will zu meinem Vater gehen![35]

– Mädchen, stopp![36]

Її щосили штовхнули до стіни. Вдарилася, проте не впала. Втрималася на ногах, але заболіла голова. Стало важко дихати.

Магда простояла біля своїх дверей, аж поки хвіст колони зник за рогом. Тоді зайшла в дім, замкнула двері й кілька разів шарпнула їх, перевіряючи, чи надійно.

Поволі піднялася до своєї кімнати, де штори так і лишилися розсунені. Визирнула у вікно, наче сподіваючись знову побачити там Дору. Але за шибкою вже кружляла біла круговерть-віхола! Зима вкрила місто снігом – наче хотіла сховати зачовганість вулиць і крихку ламкість дахів.

Чорний квадрат обертався на білий?

Чи на порожнечу?

Магді підломилися ноги. Вона сіла просто на підлогу, на килим. У роті пересохло, у голові зашуміло.

Води! Ось вона, поруч, на столі, приготована, щоб запити пігулку. Магда спробувала була звестися й узяти склянку, але тільки незграбно зачепила її. Вода розлилася, склянка покотилась і впала на килим. Не розбилася.

Жінка не підняла її. Натомість устала й почала ходити кімнатами, переставляючи з місця на місце лампи, книжки, стільці, статуетки. Час від часу визирала у вікно. Крупка молочність снігу створювала враження не чистоти, а мертвотності.

Магда раптом зрозуміла: якщо комусь не пожаліється, то – вмре. Та вона була сама в пустому холодному будинку.

Погляд спинився на матусиній іконі, що зображала Ісуса на хресті.

– Мені здається, що я не вдома, – пошепки скаржилася вона Богові. – Ніби переїхала до якогось іншого міста, до якоїсь іншої країни. Мені тут незатишно, страшно… Хочу назад!

Затулила руками обличчя й заплакала.

XXVIIІ

Катерина здаля спостерігала за Магдиною долею й терпляче чекала на її неминучий крах. За Польщі жила в цьому будинку, за Совітів вивернулася з-під розстрілу зі своїми братами-бандерівцями, і німці їй нічого не зробили, навіть не підселили нікого. Бач, не забруднилася вона співпрацею з ворогом! Де ж грошенята бралися? За що їла, за що дрова купувала? Цю загадку, певна річ, легко розгадати, якщо думати неупереджено.

Однак тепер вона сама все владнає. Тепер пані Бацевич уже не викрутиться!

За що Кася так ненавиділа Магду, вона й сама не могла зрозуміти. Але злість душила, стискала шию, не давала дихати. І посилилася ще більше, коли повернувся Марчевський і кинув на захист дружини «важку артилерію». Знайшов якогось брехуна – халтурника-художника. Той, колишній партизан-герой, заприсягся, що Магда під час гітлерівської окупації рятувала й переховувала в своєму домі радянських підпільників, а гроші й харчі переправляла в загін. Розшукав ще одного капосника – фон Штаубе. Він тепер у НДР[37] не остання людина. Йому, бач, полуда з очей упала: побачив потворність фашизму, її братів-героїв рятував.

І ось вони живуть, ще й музикою тішаться. Та це ж політична короткозорість! Ні, їй як справжній комуністці мовчати не годиться. Вона виведе зрадників на чисту воду!

Але чистою її вода так і не стала…

Магду нагородили орденом «За трудові заслуги» ІІІ ступеня й поновили на посаді викладача консерваторії. Бо спеціалістів не вистачало.

І Кася почала діяти.

Того дня до міста прийшла відлига. Грудневі вулиці стали глибокими, нечисленні зорі – нижчими, вода в калюжах – чорною. Кошлатий присмерк закутав будинки. За вікном зі скляним хрускотом падали бурульки. Стукали краплі, дзвеніла бляха. Вітер на балконі вимахував вологою білизною…

А Катерина писала, низько схилившись над столом. Майже не зупинялася. Хіба тільки вмочити перо в шкільну порцелянову чорнильницю.

Надіслала. Чекала. Досить довго, як їй здалося. Але дочекалася.

* * *

Високі дубові двері, оббиті чорним дерматином, безшумно зачинилися за Касею, і вона побачила за столом тендітного білявого юнака у формі лейтенанта енкаведе, який байдуже кивнув їй на стільця навпроти, а сам далі читав якогось документа.

Сміливо, з рішучим блиском в очах, Кася промаршувала два метри до столу слідчого.

Тут розберуться! Дехто таки дістане своє!

Але пауза явно затяглася. Катерина давно вивчила і портрет товариша Сталіна на стіні, і квітчасті передвоєнні шпалери, і поличку з кількома книжками, і настільну лампу з металевим візерунком, і велику чорнильницю з тримачем для ручки, і блискучу кнопку, і пачку цигарок «Казбек» на столі, і кришталеву попільничку з кількома недопалками, і вікно, оточене важкими плюшевими шторами… Надивилася на хмарний, сірий ранок, бо, крім неба, нічого там не було видно. Теплий кабінет навіював сон. Пахло цигарковим димом та оселедцем.

Нарешті пролунав сухий, безпристрасний голос:

– Ви громадянка Вовкотруб Катерина Іванівна, 1919 року народження, член партії з 1940 року, незаміжня, освіта середня спеціальна незакінчена, завідувачка овочевої бази. Від вас надійшла заява на громадянку Марчевську Магдалену Станіславівну. Так?

– Так, – Кася кивнула й почала важко дихати.

– Ми розібралися з вашим листом і запросили вас, щоб з’ясувати кілька важливих питань.