Світлана Горбань - Роман з містом

Лейтенант значуще замовк, пильно дивлячись Катерині в очі. Його погляд виявляв таку зміїну холодність, що жінка зніяковіла. Проте випростала спину й, не відводячи очей, чекала на запитання.

– Громадянко Вовкотруб, хто примусив вас написати цю заяву, щоб скомпрометувати дружину самого товариша Марчевського? Ви розумієте, що ця справа переходить у політичну площину? Ми ретельно все перевірили, проте жоден факт з вашого листа не підтвердився.

– Як? Як не підтвердився? – ледь чутно прошепотіла Кася.

Її обличчя запульсувало кров’ю. По паузі вона повторила вже голосно й рішуче:

– Як не підтвердився, товаришу лейтенанте?

– Я вам не товариш.

– Як не підтвердився, громадянине лейтенанте? – вона вже не говорила, а кричала.

– Заспокойтеся. Тепер про все по черзі, – слідчий знову втупив у неї вирячені очі. – Ви написали, що батьки Магдалени Марчевської, Свідзинські, були страчені як вороги народу. Але в нашій державі діти за батьків не відповідають. Чули про таке? Про соціалістичний гуманізм, який не допускає такого? Ви краще читали б твори товариша Сталіна, ніж кляузи писати. Далі… Ви написали, що брати громадянки Бацевич загинули в бандерівських загонах. Звідки ви це знаєте? Може, ви самі були в бандитських угрупованнях? Наприклад, товариш Шандор Марош свідчить, що воював з ними в партизанському загоні, який згодом влився в з’єднання Ковпака. Брати Свідзинські воювали як герої й загинули за радянську владу. Чому ми маємо взяти під сумнів свідчення товариша Мароша й повірити вам? До того ж ви тоді перебували в окупованому Києві! Треба ще з’ясувати, що саме ви там робили.

Лейтенант змовк, дістав з пачки, що лежала перед ним на столі, цигарку, витяг з нагрудної кишені металеву запальничку й небавом закурив, пускаючи дим перед обличчям жінки.

У Касі похололи ноги. Крига піднімалася все вище й вище – до пальців рук, до грудей. Її почало трусити. Звісно, свідків вона не мала. Хтось сказав, десь чула – це не виправдання. На таке тут не зважать. Докази? Доказів теж вона не мала. Навіть на свій захист.

Лейтенант накурився, кинув недопалок у попільничку, позіхнув і, навіть не зазирнувши в папери, повів далі, неначе й не було цієї довгої паузи:

– Ви закидаєте громадянці Марчевській співпрацю з німцями, зокрема з Генрихом Штаубе. Але товариш Штаубе – активний антифашист, член робітничої партії. Тепер у новій Німеччині він обіймає відповідальну посаду. Ми маємо від нього листа, який підтверджує, що Магдалена Марчевська допомагала комуністичному підпіллю. Як бачите, ми ретельно збираємо докази й перевіряємо факти. Через вашу брехню дружину товариша Марчевського могли усунути від викладацької роботи. Це пішло б на користь нашій культурі та освіті? Самі розумієте, що ні. Ви своєю брехнею хотіли заплямувати репутацію самого товариша Марчевського?..

Розбита Кася лише мовчки крутила головою.

– Через ваш наклеп кілька відповідальних працівників змарнували дорогоцінний час на те, щоб вивірити перекручені факти та відверту брехню… Час, що його можна було б приділити знешкодженню справжніх ворогів…

– Я думала… Я не думала… Я сподівалась… Я хотіла як краще…

– Розберемося… Розберемося, і що ви думали, і звідки ці думки та ідеї з’явилися. Згодом, громадянко.

Слідчий натиснув кнопку, прилаштовану на столі. За дверима пролунав дзвоник. Лейтенант наказав вартовому, що вигулькнув наче зі стіни:

– У камеру!

Ошелешена Кася змогла тільки беззвучно роззявити рота, хапаючи ним повітря. І пішла довгими коридорами та кам’яними сходами все нижче й нижче, бо, не перестаючи ні на мить, її немилосердно штовхали ззаду. Кінець кінцем вона опинилась у порожній напівпідвальній кімнаті з заґратованим малесеньким віконцем, за яким щось невиразно сіріло. Позаду грюкнули важкі залізні двері…

У кімнатці стояли два тапчани, але ноги їй підтялися – і вона сіла на підлогу.

Десь далеко, за цими міцними мурами, вітер зривав сніжинки з дахів, хилитав вивіски, стукотів віконницями. Наче хотів без поспіху зруйнувати місто – дощечка за дощечкою, цеглинка за цеглинкою. Проте ліхтарі, киваючи лампочками, стояли непохитно.

Звідси вона бачила тільки вершечки двох ліхтарів, накритих простими металевими тарілочками. Один – близько, другий – за каламутною круговертю снігу.

А в голову вдарив гострий молоточок: «Не копай!.. Не копай ями іншому!..»

Тепер це запізніле застереження було вже недоречним.

Вона заплакала, роздираючи нігтями щоки.

Не копай!.. Не копай!.. Не копай!..

Магда провела надвір десятирічну Вілену, якій давала приватні уроки музики, бо дівчинка зовсім не виявляла здібностей, але мала заможного амбітного батька – впливового керівника облспоживспілки.

Нічого, дитина слухняна й старанна. Років за п’ять вона зможе чистенько грати кілька популярних мелодій. Що ще треба вихованій донечці?! Усміхнувшись їй на прощання, Магда Станіславівна затрималася біля порога.

Уперше цієї весни сонце прогріло до золотавого блиску старе каміння, що разом з рештками вологи й запахом майбутньої зелені видихало в повітря своє сяйво.

– Добрий день, Магдо Станіславівно! Як ся маєте? – почувся голос білявої та круглолицьої юної поштарки, що йшла вуличкою й завжди світилася непідробним радянським оптимізмом.

– Добрий день, Ганнусю. Є щось для мене?

– Ая! – Ганнина мова вилискувала перлами говірки нещодавно покинутого села. – Ось лист і телеграма.

– Телеграма?

Магда стривожилася

– Та не лякайтесі – добрі новини! Тільки отутечки розпишіться.

Магда розписалася й перебігла очима два рядочки нерівного шрифту телеграми:

– Завтра? – вона всміхнулася до поштарки. – Справді, добра новина. Дякую вам за радість!

– Нема за що. То наш обов’язок!

Дівчина жваво попрямувала до іншого будинку через вулицю, а Магда обережно розірвала конверта.

Лист був також від Григорія. Цього разу зовсім коротенький. Григорій сповіщав, що таки домігся переведення і має приїхати десятого числа.

«Сьогодні десяте, – подумала Магда. – Затримується…»

Вона не хотіла йти додому з сонячної вулиці, дарма що вже починала тремтіти в тоненькій сукні.

З-за рогу вигулькнуло чорне авто. Наближалося швидко. Інстинкт самоохорони підхопив Магду – і за мить вона вже стояла за причиненими дверима, прислухаючись до гуркоту мотора.

Машина загальмувала точнісінько навпроти. А тоді щось клацнуло, бахнуло, і почулися кроки. Згадавши, що двері не замкнено, Магда відступила. Разом із сонячним світлом у коридорі з’явився Григорій – знайомий і незнайомий. За роки війни він дуже змінився. Це був уже не той двадцятивосьмирічній офіцер, розумний і авантурний, який відчайдушно рятував її братів. На неї дивився втомлений досвідчений чоловік, що його вже не здивуєш ані ницістю, ані жорстокістю, ані альтруїзмом, ані безмежним коханням.

Магді стало на якусь мить лячно. Вона притисла до грудей листа й телеграму:

– Це ти, Григорію?

Кинув з рук валізу й підхопив її на руки.

«Боже, які щасливі й повні любові очі на цьому чужому обличчі!» – думалося Магді. Вона гостро відчула, як скучила за чоловічою увагою й ласкою, поки тривала ця самотина, це безнадійне виживання.

Він помітив у її руках прим’яті папірці:

– Ти читаєш?

– Щойно одержала… А ти вже тут…

– Ти чекала! – вигукнув він, пригортаючи її до себе так ніжно, наче могла розбитися, розтанути чи зникнути. – Чекала!

Григорій почав кружляти й цілувати Магду, а тоді завмер, тримаючи її, таку велику, біля серця, що несамовито калатало.

Магдині руки сплелися довкола його шиї та плечей…

За хвилину, вже у вітальні, він опустив її на канапу й кивнув хлопцеві у військовому строї, куди поставити валізи.

– Товаришу полковнику, я вам ще потрібен?

– Ні. Вільні. Завтра о восьмій ранку подасте машину.

Той козирнув і вмить зник.

А Магда дивилася на Григорія й силкувалася його впізнати. Великий, надійний, зручний. Урятує й захистить. За таким – як за неприступним муром. Невже це він писав ті дивні, сповнені кохання листи? Ті листи, що змогли її приручити, довести серйозність його почуттів, викликати повагу… Хоч минуле стояло насторожі, не забулося й нікуди не зникло… Минуле, за яким вона досі сумує і плаче.

– Ти так дивно низаєш мене очима. Щось сталося, змінилося? Кажи, я будь-що зрозумію. Не бійся.

– У телеграмі написано – завтра. А ти приїхав сьогодні.

Він узяв папірця з наклеєними рядками літер:

– Усе правильно. Телеграму я надіслав учора. Щось не те в них робиться на пошті! Саботаж! Я ще з ними розберуся! – жартуючи, а може, й справді розсердившись, відповів Григорій.

– Але ж у мене ще нічого не готове!..

– Ти – тут! І тільки це має значення! – він знов обняв її.

По обіді сів до вікна в татусеве крісло. Поки Магда прибирала зі столу, милувався нею, чекав, коли обговорять подальші плани. Не знав, як дружина їх сприйме.

Магда повернулася вже без фартуха й сіла поруч:

– Ти надовго до нас?

– Дістав нове призначення – до Москви. Сюди приїхав у відрядження, з перевіркою. І тільки заради тебе. У Москві отримав квартиру, влаштуємось – і будемо разом.

Сонце підбилося вже високо й залило золотом кімнату. Неподалік щось бамкнуло. Це не дзвони. Мабуть, слюсар нарешті прийшов лагодити трубу… І Григорій побачив, як очі коханої наповнилися слізьми, обличчя спотворилося, і вона, наче соромлячись свого вигляду, затулилася руками й заплакала. Несподівано, гірко, не з радощів…

– Григорію, я не можу звідси поїхати. Це місто і я – єдине ціле. Я не в силі рвати по живому. Ніде, ні в якому іншому місті, я не виживу. Залишайся зі мною, або…