– Або будемо бачитися раз на рік! – з гіркотою вів далі Марчевський. – Такий варіант я передбачав, але гадав, що час щось поміняє. Значить, минуло не так багато часу… Нічого, маю ще попереду два тижні, щоб побути тут з тобою, а далі, сподіваюсь, і ціле життя. Не треба плакати. Не можу бачити твоїх сліз. На сльози в нас тепер немає часу.

Так, він зрозумів Магду. Зрозумів, як дорожить вона рідним містом. Бо й сам захопився ним – відразу й назавжди. Полюбив і вузькі середньовічні вулички, і затишні зелені парки, і легке відлуння кроків на старій бруківці, і затишні кав’ярні, і цей будинок – Магдину, а тепер і його домівку.

Раптом Григорієві блиснула незгасна думка, що саме тут, у цьому місті, він має померти. Жити можна будь-де: і в рідному Тобольську, і в Москві, і в Ленінграді. Але останні роки він проведе саме тут, у Львові.

* * *

Марчевський невдовзі відбув до столиці, і роман у листах протягся далі.

Григорій надсилав червону ікру та парфуми «Красная Москва»[39], а під час відпусток возив Магду то до Сочі, то до Ялти.

А вона працювала й чекала на чоловіка спокійно та терпляче. Була певна, що колись він повернеться назавжди. Допомагала Ядзі, яка перебралася вже до Харкова разом із сином та старенькою матір’ю і влаштувалася на роботу в ательє, хоч та на жодну її посилку не відгукнулася. Але й назад не відіслала.

За десять років Григорій вийшов у відставку й повернувся до Магди.

У вісімдесяті роки він був одним з учасників створення у Львові правозахисної історико-освітньої організації «Меморіал» та осередку Народного руху, проте так і не дочекався їхньої активної діяльності, померши на початку тисяча дев’ятсот дев’яностого.

Ще пізніше стали відомі обставини загибелі братів Свідзинських. Допомогла цьому знахідка так званого Яворівського фотоархіву УПА. Люди впізнали їх на світлинах. З’ясувалося, що поблизу Яворова їхню криївку оточили енкаведисти, і, коли закінчилися набої, усі, хто там був, – шестеро осіб, – підірвали себе гранатою.

Під час поневірянь вижив лише один Ядзин син – молодший, той, що народився в сталінському теплякові. У середині сімдесятих він одружився, і на світ з’явився маленький Марек.

Як же швидко летіло життя!

Ось уже й Марек той заглядає у вікна пологового будинку: чи не покаже йому кохана жінка сина – таткову гордість?!

Єдине, що трохи дратувало прабабку Ядвігу, – це ім’я правнука. Кращого Марекова жінка не вигадала і ще перед пологами прошепотіла тихенько, щоб бабуся не почула, що має важливі підстави назвати хлопчика саме Матеєм. Стара Ядзя тільки губи стисла, але змовчала, подумки проклинаючи ту, яку ненавиділа все життя.

Епілог

Стара Магда швидким рухом згорнула фотоальбом і чекально подивилася на Матея.

– Це все дуже цікаво, – слухняно відгукнувся він. – Історія нашої родини… Мені очі відкрилися на деякі обставини. Раніше дечого не міг зрозуміти… Якось не цікавився, правду кажучи. Ваші розповіді неодмінно треба записати.

– Не на те ти проїхав сотні кілометрів.

– А навіщо?

– Тобі казали, що ти мій єдиний спадкоємець?

Він стенув плечем:

– Щось таке чув. Від матері. Але вона сама про Свідзинських мало знала.

– А прабаба Ядвіга? Вона щось казала?

– Ні.

– Боюся, що ти дістанеш спадок дуже скоро.

Він зробив заперечливий рух, але стара спокійно стояла на своєму:

– Я знаю, що кажу. Для мене важливо, щоб ти полюбив свій дім… Цей дім… – вона розвела руками, ніби запрошуючи ще раз оглянути вітальню. – І це місто.

– Любов на замовлення? – скептично всміхнувся він.

– Я знаю, що кажу. Це місто важко не полюбити. Я вмовилася з чудовою дівчинкою-екскурсоводкою. До обіду встигнеш багато чого побачити. Потім звільниться Вероніка, погуляє з тобою. А завтра вже сам. Шкода, я вже нездатна до далеких мандрівок… Хіба що ввечері запрошу тебе до кав’ярні. Може, й наступні вихідні проведеш у Львові?

– Не знаю, – усміхнувся Матей, – може, й наступні.

* * *

– Ти не змогла відмовитись, і тобі вкрай треба їхати у відрядження вже завтра? Я правильно зрозумів: без твого виступу там аж ніяк не обійдуться? Цілковитий провал? – приховуючи роздратування, чоловік дивиться на мене з недовірою.

Я мовчки киваю і спускаю додолу очі, ховаю свій погляд, бо щастя переповнює мене: я їду до вас, мій любий пане Лембергу. Ніхто й ніщо тепер не зможе мене зупинити. Бажання побачити вас знову таке ж сильне, як інстинкт перелітних птахів: що їм смертельна небезпека, як треба летіти!

– І довго ти там будеш?

Наливаю собі у філіжанку кави.

– Ти ще вип’єш? – кажу так, наче питиме він чи ні – важливіше за моє відрядження, а тоді спокійно додаю: – Три дні.

І кава радісно хлюпає в наші філіжанки.

– Три дні ти читатимеш свою доповідь? Чи не забагато? – роздратування все ж таки проривається крізь глузливі інтонації.

Чоловік не любить розлучатися надовго, йому й на думку не спадає, що закохатися до безтями можна не лише в людину…

– Три дні – і ні на хвилину менше! Подолати майже тисячу кілометрів, щоб приїхати вранці, а ввечері сідати в потяг знову? Це ж безглуздя!.. Любий, ти ж не хочеш, щоб я просто з дороги, стомлена, бігла на семінар? Треба хоч день відпочити, набратися натхнення, приготуватися до дискусій.

– Добре, хай буде так. Набирайся натхнення.

Чоловік мусить погодитися: він же не узурпатор, а сучасна людина з прогресивними поглядами на сімейне життя.

Я радісно дзвеню посудом, у руках все горить і ладиться. Якби-то ви знали, скільки втаємниченої пристрасті, тихої радості й сподівання дива ховається в трьох словах:

«Я їду до Львова!»