– Атож. Не знаю, що буде далі…

Один з конвоїрів узяв Магду за лікоть:

– Sprechen nicht![28]

– Nur zwei Worte![29] – благально попросила Магда.

– Nur zwei![30] – погодився конвоїр і трохи відійшов.

– Не хвилюйся, я залишу твоїй мамі записку. Сама піду. Коли вона має повернутися?

– Вже завтра.

– То я піду сьогодні. Зараз-таки.

– Дякую!

– Якщо зможеш – приходь до мене.

– А якщо ні?

– Я прийду. Чекатиму біля воріт. Щодня о дванадцятій, добре?

Між ними став конвоїр:

– Genug![31]

Колона наблизилася до кварталу, де мало розташуватися єврейське гетто. Ніяких воріт перед ним не було. Тільки шлагбаум. І Магда вже здалеку кивнула на нього Дорі. Та все зрозуміла.

Натовп поволі всмоктувався у вулицю за шлагбаумом. Хмари опустилися ще нижче. Холодна мряка наповнила повітря.

У місті з’явився чорний квадрат.

Не Малевича, не мистецький…

Поглинув простір.

Будинки скулилися, вулиці повужчали…

XXVІ

Удень Магді зателефонували.

– Мареку, – зраділа братові. – Ти в місті?

– Так, Магдо. Чи можна в тебе перебути кілька днів. Я з двома товаришами.

– Чекаю.

– Але нікому про нас не кажи. Навіть Касі не треба знати цього.

– Касі тут давно немає.

За двадцять хвилин хлопці вже пили каву, накинувшись на бутерброди, а Магда мордувалася, побачивши, як схуд і помарнів брат, які брудні сорочки були на всіх трьох. Напалила у ванній кімнаті, передягла їх у речі батька й братів, а тоді заходилася прати та готувати їжу. Денщикові наказала сидіти в челядні на першому поверсі.

Увечері повернувся сам Штаубе. Здивувався колишньому другові й повідомив, що на вулиці – облава: обходять усі будинки по черзі.

Магда покликала барона до спальні:

– Зроби так, щоб їх не знайшли.

Його час настав! Треба трохи поторгуватися.

– Це складно…

– Невже слово офіцера нічого не важить?

– Магдо, ти хочеш, щоб я збрехав?

– Марек не має документів. Його друзі – теж. Прошу тебе! Ніколи більше нічого не попрошу, присягаюсь, але тепер!.. Урятуй Марека! Брати – єдина моя рідня. Тобі під силу! Допоможи з документами.

– Добре. Але й ти прислужися мені…

– Обіцяю. Коли буду готова, дверей до спальні не замикатиму.

Пролунав настирливий дзвінок.

Магда благально склала руки, і барон сам пішов відчиняти, випередивши свого денщика.

Марек із друзями були на третьому поверсі, у Магдиній спальні. Завмерли й не ворушилися. Магда ревно молилася. Господь почув – непрохані гості хвилину погомоніли з фон Штаубе, переглянули його аусвайс[32] і пішли далі.

Назавтра хлопці в чистому випрасуваному одязі, з фальшивими аусвайсами в кишенях, покинули Магду, що спромоглася лише напутити, як колись батько:

– Виживіть!.. Благаю!

Марек поцілував її в чоло, як маленьку:

– Бережися, Магдо.

На світанковій вулиці окинув прощальним поглядом старий будинок.

Рідний дім! Удруге сховав він їх від погоні.

* * *

А барон чекав обіцяного. Йому й на думку не спадало, – бо був закоханий так само, як і раніше, – що Магді подобаються чоловіки, здатні долати будь-які перешкоди на шляху до коханої, не кажучи вже про замкнені двері до спальні, а не ті, що скиглять і молять їх відімкнути.

Так, Магда пообіцяла не замикати дверей. І слова начебто треба додержувати. Але все її жіноче єство повстало проти цього. Фізична відраза до барона здіймалася з найпотаємніших куточків тіла, розпирала груди, кров’ю кидалася в обличчя, погрожуючи вибухнути й знищити її спокійне життя.

Барон, самозакоханий недалекоглядний чоловік, доброхіть ніколи не відмовиться від «права першої ночі», як, глузуючи з себе, Магда назвала його заміри. Правильно казав батько – звідки в Генрихові візьметься шляхетність? Чого нема, того нема… Хоч і барон.

Брати були врятовані. Настав час і їй рятуватися від спітнілих обіймів. Сама думка про близькість із Генрихом викликала нудоту. На пам’ять сплив його приїзд. І гонор. Мовляв, одружений, щасливий, має доньку. Хотів їй утлумачити: проґавила своє щастя. Згадала – і став ще огиднішим.

По обіді фон Штаубе повернувся додому й зайшов до зали, де Магда сиділа при інструменті й, удавши, що не помічає його присутності, грала дуже складний технічний етюд. Генрих присів поруч і, мов справжній знавець, почав перегортати сторінки нот. Не стримався і, скориставшись із права власності, – після Магдиної обіцянки, – насмілився торкнутися губами її пишного золотавого волосся.

Різко запанувала тиша. Магда завмерла й не ворушилася.

– Повечеряємо сьогодні разом? У ресторації? – барон вирішив почати з приємної прелюдії. – Куди б ти хотіла піти?

– Може, краще вдома? – Магда підвела на барона своє невинне обличчя з чистим небесним поглядом. – Я приготую щось смачненьке. Маю пляшечку чудового французького коньяку.

Уперше з лагідною усмішкою глянула на барона – і той розтанув, не помітивши пастки, яку приготувало йому це ефемерно-небесне створіння.

* * *

Генрих був у найкращому гуморі: вечеря вдалася. Магда напрочуд чемно, весело, без звичних шпильок вела світську бесіду. Змусила показати світлину маленької донечки, похвалила малу, сказала, що та – викапаний батько. Сумнівний комплімент, але приємний, бо барон мав себе за рідкісного красеня. Трохи – тільки для нього – пограла на піаніно. Його улюблене, на замовлення – цього раніше ніколи не було. І вже десь о десятій годині сказала, що втомилася й хоче спати. Барон радо підвівся з крісла й пішов слідом за жінкою, про яку мріяв навіть після вдалого одруження.

У спальні хитра Магда сховалася за ширмою, що була для неї трохи занизька й не затуляла плечей, і почала повільно розстібати ґудзики на сукні. Невдовзі шовк ледь чутно, наче листя, зашурхотів і впав додолу. Барон побачив гарну, бездоганну шию, білосніжну шкіру, майже не приховані бюстгальтером груди. Очі хотіли розкошувати, але Штаубе відчув маленьку… прикрість, яка помалу переходила в паніку, а потім – у жах. Цього не може бути! Ніколи!

Магда у звабливій нічній сорочці – крізь неї просвічувала тоненька талія, пишні груди й округлі стегна – вийшла з-за ширми, а барон навіть не ворухнувся й далі сидів за її нічним столиком спиною до трюмо. Спітніле обличчя вкрилося червоними плямами… Рятівний тиск! Несила було розповісти цій жінці з гострим язиком, що він уперше в житті зазнав того самого чоловічого фіаско, про яке розказують тисячі анекдотів і в якому жоден чоловік не признається навіть друзям.

– Що трапилося, Генриху? – Магда спочутливо нахилилася до барона, і він відчув тонкий аромат її парфумів. – Може, треба викликати лікаря?

– Не треба ніякого лікаря. Це тиск… – ледве ворушачи губами, вицідив фон Штаубе.

Магда похапцем накинула пеньюар:

– Я миттю!

І кинулася до кухні, де зберігалася аптечка. Принесла склянку води і якісь ліки.

З ображеним та розгубленим виглядом барон слухняно проковтнув пігулку, з гідністю запив прохолодною водою і презирливо глянув на жінку: мовляв, не варта ти мого кохання. Уставши, вдав, що не годен іти сам, і Магда, коли вони ступали сходами, ніжно підтримувала його під руку. А тоді завела до кімнати, квапливо розстелила постіль, допомогла роздягтися, скинути взуття, уклала в ліжко і дбайливо підіткнула ковдру. Сумно подивилася:

– Ти певен, що не треба лікаря? З тиском жартувати не можна.

– Не хвилюйся, люба. Зі мною все буде гаразд. У штабі… – затнувся, наче міг проговоритися й вибовкати військову таємницю, – сьогодні був дуже напружений день. Працюємо, не шкодуючи сил. Війна, небезпека…

– Я розумію. Війна, небезпека… – повторила спочутливо. – На добраніч!

І тихенько випливла з кімнати.

Французький коньяк був чудовий, запашний, із секретним трав’яним настоєм. Він і допоміг Магді вислизнути з пітних баронових обіймів.

Уранці вона турботливо спитала:

– Як почуваєшся, Генриху? Як тиск? Тобі треба неодмінно відвідати лікаря. З тиском не жартують.

– Не хвилюйся, люба. Сьогодні мені набагато краще.

За сніданком, не поспішаючи з кавою й приязно дивлячись на барона, Магда промовила:

– Здається, Генриху, я знаю причину твого тиску. Ти рознервувався, бо не міг зрадити дружину. А тут я, дурна, влаштувала тобі стриптиз. Пробач мені! Який ти шляхетний! Які високі почуття маєш до родини!

Фон Штаубе підозріливо глянув на Магду, що співала двозначні дифірамби, – ні, не видно, щоб глузувала.

Після цього випадку жити стало спокійніше. Ніхто під дверима Магдиної спальні більше не канючив.

Не минуло й двох тижнів, як рудий денщик уже виносив шкіряні здоровезні валізи й радісно вантажив у багажник блискучого чорного «мерседеса». За якісь заслуги фон Штаубе дістав підвищення й повертався до Берліна.

Під час прощальної вечері запропонував Магді їхати з ним, однак та ввічливо відмовилася.

– Ти знову припускаєшся помилки. Шкодуватимеш, та буде пізно. Я допоможу тобі влаштуватися. Навчатимеш дітей музики.

– Я й тут можу вчити дітей. Вибач, але зі Львова я не хочу нікуди їхати. Навіть до такого привабливого міста, як Берлін. Невже ти цього ще не зрозумів? Це моє місто!

Ображений Генрих почав теревенити за політику, за перемоги німецької зброї, за переваги життя в Німеччині, а наостанок додав:

– Тепер у країні – лад. Твої брати ніколи не мали ладу в головах. Узагалі ти виховувалася в дуже легковажній родині, тому не вмієш робити правильних висновків. Дуже шкода тебе. Поки я жив тут, ти була в безпеці. А як далі все піде, не знаю. Подумай. Маєш час до ранку.