Стівен зробив іще кілька кроків коридором. Його руки тепер стискались у кулаки біля ребер. За крок чи два до дверей він зумів опанувати свою злість. Тут він уперше почув чоловічий голос: одне-єдине слово, що повторювалося невпевненим, зламаним голосом. Потім вуха вловили схлипування. А за ним — кроки.

Стівен розвернуся та побіг назад, до кута коридору — він знав, що підійшов до дверей занадто близько. Завернувши за кут, він почув здивований голос Азера:

— Є тут хтось?

Стівен намагався пригадати, чи були у коридорі якісь перепони, які могли б його зупинити, — він швидко біг назад і у нього не було часу перевіряти свій шлях. У підніжжя сходів на третій поверх він побачив, як з його кімнати б’є світло. Перестрибуючи через сходинку, він миттю опинився там, підбіг до лампи на столі і вимкнув її — та гучно захиталася.

Стоячи посеред кімнати, він прислухався. Кроки досягли підніжжя сходів. Якщо Азер зараз підійметься нагору, йому буде важко пояснити, чому стоїть посеред темної кімнати повністю одягнений. Тому він повільно підійшов до ліжка і заліз під ковдру.

Хвилин через десять Стівен подумав, що вже безпечно піднятися та роздягнутися. Він зачинив двері та віконниці маленького вікна, переодягнувся у піжаму і сів за письмовий стіл. Він перечитав усе, записане нещодавно, — розповідь про дорогу з Лондона, потяг у Франції, прибуття на бульвар Гангу. Тут були і короткі зауваження щодо характеру Берара і його дружини — дбайливо зашифровані, — а також враження від самого Азера та обох його дітей. Він з подивом помітив, що ні слова не написав про те, що вразило його найбільше.


Зранку Стівен, з ясною головою, відпочилий та повний цікавості до всього, що навколо, викинув з думок нічні події та занурився у вивчення організації бізнесу Азера.

Удвох вони полишили заможній район бульвару і пішки пішли у Сен-Ле, котрий нагадував Стівену середньовічну гравюру з гостроверхими будинками, які мостилися на брукованих вуличках над каналами. До кривуватих стін та водовідвідних труб були прикріплені мотузки для білизни. Маленькі діти, одягнені у лахміття, грали у схованки на мостах і постукували палицями по металевій огорожі вздовж каналу. Жінки проходили повз із відрами питної води, вони несли її додому від фонтанів у кращій частині міста. Вдома їх чекав численний виводок дітей — часто в одній-єдиній кімнаті. Нерідко люди — особливо приїжджі робочі із сіл Пікардії — жили у саморобних халупах на задніх дворах потрісканих будинків.

Бідність тут промовляла гомоном дітей на вулиці, чиї матері викрикують погрози, застереження або ж важливі новини для сусідів. Тут стоїть шум суспільного проживання — такого проживання, коли будинки відкриті одне для одного. Звідкись долинає гомін юрби у пекарні чи крамниці, а тут чоловіки з тачками та возами з кіньми голосно розхвалюють свій товар.

Азер жваво просувався крізь натовп. Коли вони переходили дерев’яний місток, Азер узяв Стівена за руку, і біля хмурого підлітка, що викрикував якісь образи, вони повернули до кованих сходів на стіні будівлі, які вели на другий поверх у канцелярію, звідки було видно фабричний поверх нижче.

— Сідайте. У мене зараз зустріч із Меро. Це старший робітник, а також — мабуть, це кара за усі мої гріхи — голова спілки, — Азер вказав чи то на шкіряне крісло у дальньому кінці кімнати, чи то на стіл, завалений паперами.

Внутрішніми сходами Азер спустився вниз, залишивши Стівена спостерігати за тим, що відбувається унизу, з-поза скляної стіни.

Робітниці — а тут працювали здебільшого жінки — сиділи біля прядильних машин у дальній частині приміщення. Чоловіки — хлопчики або ж дорослі — працювали за верстатами або перевозили пряжу і рулони матерії у маленьких візках з дерев’яними колесами. У приміщенні панував ритмічний брязкіт старомодних прядилок, який майже повністю поглинав крики старшого — чоловіка з червоним обличчям, який проходжувався приміщенням у довгому плащі, що майже сягав його щиколоток.

У ближній частині приміщення стояв ряд швейних машинок «Singer», за котрими теж сиділи робітниці. Коліна жінок піднімалися і опускалися, забезпечуючи роботу механізму, а їхні руки рухалися у різних напрямках — так ніби вони намагалися врегулювати тиск у велетенському крані. Стівенові, після численних годин роботи на подібному виробництві в Англії, місцева організація здавалася застарілою — так само як вулиці Сен-Ле були для нього ніби з іншого століття, у порівнянні з терасами фабричних містечок графства Ланкашир.

Азер повернувся разом з Меро. То був невисокий чоловік в тілі, з густим темним волоссям, яке спадало на чоло. Меро справляв враження чесної людини, яку обставини змусили бути підозрілою та впертою. Він привітався за руку зі Стівеном, хоча його холодний погляд давав зрозуміти, що це лише формальність.

Коли Азер запросив Меро сісти, той на мить завагався, але потім, мабуть, вирішив, що це не обов’язково мусить означати капітуляцію. Він опустився на стілець, але спина його залишилася прямою та незламною. Руки він тримав на колінах, а пальці наче плели невидимі нитки з бавовни.

— Як ви вже знаєте, Меро, месьє Рейзфорд приїхав до нас із Англії. Він ще молодий і хоче дізнатися якомога більше про нашу справу.

Меро хитнув головою, і Стівен всміхнувся йому. Йому сподобалося, що вік позбавив його кваліфікації, а отже, і необхідності нести якусь відповідальність чи коментувати події. Він знав, як вкорінюється втома в людях поважного віку.

— Тем не менш, — продовжував Азер, — співвітчизники месьє Рейзфорда у Манчестері спроможні виробляти таку ж тканину, яка у нас виходить на дві третини дешевшою. Беручи до уваги, що компанія, де працює месьє Рейзфорд, — один із наших основних англійських покупців, нам потрібно докласти максимум зусиль, щоб справити хороше враження. Якщо я правильно зрозумів роботодавця месьє Рейзфорда, то він прагне тіснішої співпраці наших країн. Йшлося навіть про те, щоб купити акції нашої компанії.

Пальці Меро ще більше заметушилися.

— Черговий Косера, — зауважив він зневажливо.

Азер всміхнувся.

— Дорогий мій Меро, не варто бути таким підозрілим. — Азер повернувся до Стівена. — Це він про одного з великих виробників, Ежена Косера. Він багато років назад завозив сюди англійську техніку та робітників...

— Замість місцевих.

Азер продовжував говорити до Стівена.

— Уряд хоче, щоб ми раціоналізували виробництво і помістили якомога більше процесів в одному місці. Це розумно, але неминуче призведе до збільшення кількості машин і скорочення робочих місць.

— Ще з часів мого батька, — почав Меро, — виробництву, згідно з думкою уряду, потрібно більше інвестицій і менше зневаги та боягузтва власників.

Обличчя Азера раптово напружилося — чи то від злості, чи то йому просто не сподобалася репліка Меро. Він сів, надягнув окуляри і витяг документ з купи, котра лежала на столі.

— Зараз непрості часи. У нас немає грошей на інвестиції, ми можемо тільки заощаджувати. Ось мої пропозиції. Ми зменшимо заробітну плату робітників на один відсоток. Ті, хто отримує оплату від виробітку, будуть отримувати, як і раніше, але виробіток тоді потрібно збільшити у середньому на п’ять відсотків. Виробіток відтепер ми будемо рахувати не метрами, а одиницями. Тих, хто не має кваліфікації для роботи з машинами, — а це приблизно половина робітників, — переведемо у некваліфіковану робочу силу, і їх зарплатню відповідно знизимо.

Закінчивши, Азер зняв окуляри і передав аркуш Меро. Стівена здивувало, як просто Азер наніс удар. Він не став навіть удавати, що робітники можуть бути хоч у якомусь виграші від нововведень або що вони матимуть хоч якусь компенсацію за те, чим їх просять поступитися. Мабуть, це була стартова позиція для переговорів.

Меро, незважаючи на такі деталі, зберігав дивовижний спокій.

— Я приблизно чогось такого і чекав, — відповів він. — Месьє, ви наче пропонуєте нам згодитися заробляти ще менше, ніж фарбувальники. А скільки заробляють вони, я думаю, вам не треба нагадувати.

Азер почав забивати трубку.

— Хто каже такі нісенітниці?

— Ці нісенітниці, — сказав Меро, — це спроби власників використовувати рабську силу за щораз меншу зарплатню.

— Ви знаєте, про що я, — не зреагував Азер. — Я чув ім’я Люсьєна Лебрена.

— Малюк Люсьєн! Я не думав, що йому стане хоробрості.

У скляному приміщенні канцелярії було світло — яскраве сонячне проміння проливалося з вікна на книги, на папери, вихоплюючи обличчя двох супротивників. Стівен спостерігав за їх енергійною суперечкою, але відчував себе непричетним до розмови, бо це більше було схоже на обмін закликами, ніж аргументами.

Від багатства Азера думки Стівена природно з’їхали до його майна, до будинку на бульварі, до саду, до вгодованих дітей — Грегуара з його нудьгуючим поглядом і Лізетти з її непристойною посмішкою — і до мадам Азер. Остання фігура викликала у нього несумісні почуття.

— ...це логічний наслідок того, що виробництво розбите на таку кількість окремих процесів, — прозвучала репліка Азера.

— Я би теж хотів, щоби процес фарбування відбувався тут, — відповідав Меро. — Але ви ж знаєте, що...

Він не знав її справжнього віку, але було щось таке у чуттєвості її шкіри — він помітив мурашки, що з’явилися на її руці від протягу з саду. Було щось, перш за все, у нетерплячості, з якою вона повертала голову, коли ховала свій погляд.

— ...ви згідні, месьє Рейзфорд?

— Абсолютно згідний.

— Ні, якщо нам доведеться вкладати гроші у більші приміщення, — відповів Меро.

«Я божеволію, — думав Стівен, придушуючи бажання розсміятися. — Я, мабуть, божевільний, бо сиджу у цьому душному кабінеті, дивлюся на обличчя цього чоловіка, слухаю його коментарі щодо сотень робочих місць — і думаю про такі речі, щодо яких сам собі не можу зізнатися, та ще й всміхаюся і погоджуюся з...»