Темні очі Стівена уважно спостерігали за нею під час розповіді.

Азер же не приділяв жодної уваги доньці, повністю зайнятий салатом, якого поклав собі, перш ніж передати миску дружині. Шматочком хліба він зібрав з країв тарілки залишки соусу.

Мадам Азер не витримувала погляду Стівена, а він, у свою чергу, уникав її. Тим не менше кутиками очей він помітив порух її русяво-рудого волосся і підвів очі. Вона була вбрана у білу блузу, оздоблену мереживом, а на шиї висів темно-червоний камінь.

Коли обід закінчився, пролунав дзвінок у двері і з холу донісся потужний чоловічий голос. Азер уперше посміхнувся.

— Старий друже Берар! Як завжди вчасно!

— Месьє і мадам Берар, — проголосила служниця, відчиняючи двері.

— Доброго вечора вам, Азере. Мадам, моє шанування. — Берар, кремезний сивий чоловік за п’ятдесят, вклонився до руки мадам Азер. Його дружина, майже такої ж могутньої статури, з густим, високо забраним волоссям, привіталася за руку з мадам та поцілувала дітей.

— Вибачте, я не розчув вашого імені, коли Рене знайомив нас, — сказав Берар Стівенові. Поки Стівен повторював його і пояснював, як воно пишеться, діти зникли, а їх місця зайняло подружжя Берар.

Азера, здавалось, оживила їхня поява.

— Вам бренді, Бераре? А для вас, мадам, трошки трав’яного чаю? Ізабель, накажи принести кави, будь ласка. А тепер...

— Заждіть, — Берар підняв свою м’ясисту руку, — у мене для вас погані новини. На завтра фарбарі скликали страйк. Голови спілок сьогодні о п’ятій зустрічалися з представниками робітників і прийшли до такого рішення.

Азер пирснув.

— Я думав, їх зустріч відбудеться завтра.

— Її перенесли на сьогодні. Терпіти не можу приносити вам погані новини, мій любий Рене, але ви б мені не вибачили, якби дізналися про це від вашого старшого робітника завтра. Принаймні, я сподіваюся, що це не одразу вплине на вашу фабрику.

Насправді здавалося, що Берар насолоджувався своєю роллю. На його обличчі прочитувалося задоволення від тієї значущості, яка йому випала. Мадам Берар із захватом дивилася на свого чоловіка.

Азер далі лаяв робітників та запитувати самого себе, як же вони хочуть, щоб він розвивав свої фабрики. Стівен і жінки не поспішали висловлювати своїх думок, а Берар, здавалося, вважав, що його роль звелась лише до оголошення новини.

— Ну що ж, — сказав Азер згодом, — ось і воно. Страйк фарбарів.

Цей висновок для усіх, включаючи самого Азера, став оповіщенням, що тема закрита.

— Як ви приїхали? — запитав Берар.

— Поїздом, — відповів Стівен, припускаючи, що звертаються до нього. — Довга вийшла дорога.

— О, поїзди! — зреагував Берар. — Чудова система! У нас тут зручний вузол: потяги ходять і до Парижа, і до Лілля, і до Булоня... А у вас в Англії вони є?

— Так.

— І давно?

— Дайте подумати... Років сімдесят.

— Але у вас там якісь проблеми з ними, чи не так?

— Та наче ні. Я нічого такого не чув.

Берар пив бренді й ощасливлено посміхався.

— Так ось воно як — в Англії теж тепер є поїзди.

Розмова повністю залежала від Берара — він узяв собі роль провідника: привносив у розмову різні думки і підсумовував на останок їх вклад.

— У Англії ви їсте м’ясо на сніданок щодня, чи не так?

— Думаю, що так, — відповів Стівен.

— Тільки уявіть, мадам Азер, щодня на сніданок смажене м’ясо! — Берар втягував господиню у розмову. Проте жінка не схилялася до участі в ній і лише пробурмотіла щось про потребу відчинити вікно.

— Мабуть, колись і ми так будемо снідати, так, Рене?

— Навряд чи, навряд чи... Хіба що у нас будуть такі ж тумани, як у Лондоні.

— І дощ! — Берар засміявся. — У Лондоні дощить п’ять днів із шести, мабуть, — він знову подивився на Стівена.

— Минулого року я читав у газеті, що в Лондоні випало менше дощу, ніж у Парижі, так що...

— П’ять днів із шести! — сяяв посмішкою Берар. — Ви тільки уявіть!

— Папа теж терпіти не може дощу, — сказала Стівенові мадам Берар.

— А як ви провели цей чудовий весняний день, люб’язна мадам? — Берар знов спробував запросити господиню до бесіди. Цього разу йому вдалося, і мадам Азер з ввічливості — або, може, тема була їй цікава — звернулась до нього.

— Зранку в мене були справи в місті. Так ось, біля собору в якомусь будинку відчинили вікно, і я почула, як хтось грає на піаніно, — голос мадам Азер лився низький та спокійний. Якийсь час вона описувала те, що почула. — То було просто чудово. Я хотіла зупинитися, увійти в дім і запитати у виконавця назву композиції.

Месьє і мадам Берар були шоковані. Вони явно не чекали такої розповіді. Азер, заспокійливим тоном людини, звиклої до різних дивацтв, запитав:

— І що то була за композиція, люба?

— Не знаю. Я такого ніколи не чула. Може, Бетховен або Шопен...

— Не думаю, що ви би не впізнали композицію Бетховена, мадам, — галантно промовив Берар. — Це, мабуть, була якась народна мелодія. Точно вам кажу.

— Та річ не була схожа на народні мелодії, — сумнівалась мадам Азер.

— Я терпіти не можу цей фольклор, який тепер усюди грають, — продовжував Берар. — У часи моєї молодості було інакше. Й усе тоді було інакше. — Він з кривою усмішкою пригадав своє минуле. — Дайте мені справжню мелодію, написану якимось із наших великих композиторів! Будь-яку пісню Шуберта чи ноктюрн Шопена — річ, яка підіймає волосся дибки! Музика потрібна для того, щоб вивільнити емоції, які ми зазвичай тримаємо глибоко у душі. Великі композитори минулого вміли так творити, натомість сьогоднішні музиканти задоволені й чотирма нотами, які можна продати на шматочку паперу на перехресті. Геніям же визнання так просто не дається, моя люба мадам Азер!

Стівен спостерігав, як мадам Азер повільно повертає голову і зустрічається поглядом з Бераром. Він бачив, наскільки її очі широко розплющені, зосереджені на його усміхненому обличчі, всіяному застиглими маленькими крапельками поту, викликаними нерухомістю повітря в їдальні. Як, думав він, може бути вона матір’ю тих двох дітей, що сиділи з ними за обідом?

— Я все-таки вважаю, що потрібно відчинити вікно, — сказала вона холодно і підвелася під шурхіт шовкової спідниці.

— А ви теж меломан, Азере? — звернувся Берар до господаря. — Дуже добре, коли в будинку, де ростуть діти, є музика. Мадам Берар та я — ми завжди заохочуємо наших дітей співати.

Під буботіння Берара думки Стівена кудись помчали. Було щось величне у тому, як мадам Азер обірвала потік абсурду цього чоловіка. І, хоча він був типовим задавакою з маленького міста, вочевидь, звик до того, що все має йти так, як йому заманеться.

— Я отримав справжнє задоволення від вечорів у концертному залі, — скромно зауважив Азер. — Але не певен, що у зв’язку з цим можу називати себе меломаном. Я просто...

— Нісенітниці. Музика — це найдемократичніша форма мистецтва. Не потрібні гроші, щоб купувати її. Не потрібна освіта, щоб вивчати її. Все, що необхідно, — це пара ось таких, — Берар вхопився за свої великі рожеві вуха, — вух. Це дар Божий, отриманий від народження. Не соромтеся своїх уподобань, Азере. Зламайте вашу несправжню сором’язливість — вона приводить лише до перемоги недостойного смаку.

Берар відкинувся на спинку стільця і кинув оком у тепер відчинене вікно. Здавалось, що протяг заважав йому насолоджуватися сентенцією, авторство якої він собі приписав.

— Але вибачте мені, Рене, що я вас перебив.

Азер був зайнятий своєю чорною вересовою трубкою, куди він якраз забивав пальцями тютюн, гучно перевіряючи тягу. Покінчивши з підготовкою трубки, він із задоволенням чиркнув сірником — і його лиса голова на мить сховалась у синюватих кільцях диму. Тиша, котра запанувала, перш ніж Азер відповів своєму другові, дозволила їм почути пташиний спів у саду.

— Патріотичні пісні, — відповів Азер зрештою. — Дуже їх люблю. Коли грає оркестр і тисяча голосів співають Марсельєзу — як співала армія, коли відправлялась на битву з Пруссією. О, що то був за день, напевне!

— Вибачте мені, але я хотів би зауважити, — сказав Берар, — що це приклад використання музики для якоїсь цілі — для підняття бойового духу у серцях солдатів. А коли в музику вкладаюсь якийсь практичний зміст, вона втрачає свою чистоту. Я правильно кажу, мадам Азер?

— Я смію вважати, що це слушно, месьє. А що думає месьє Рейзфорд?

Стівен підняв очі на мадам Азер, зненацька захоплений тим, що вона вперше за вечір звернула на нього увагу.

— У мене немає думок щодо цієї теми, мадам, — відповів він, заспокоївшись. — Але я думаю, що, коли пісня може доторкнутися до серця, вона заслуговує на повагу.

Берар раптово простягнув руку:

— Трошки бренді, якщо ваша ласка, Азере. Дякую. Так ось. Я збираюся дещо зробити, через що можу пошитися в дурні у ваших очах.

Мадам Берар скептично розсміялася.

— Я збираюся заспівати. І немає сенсу мене відмовляти. Я виконаю пісню, яку співали тоді, коли я був малим хлопчиком. А то було дуже і дуже багато років тому, можете не сумніватися.

Більше за його рішення присутніх здивувало те, як швидко він перейшов до заявленої справи і почав співати. Ще секунду вони формально розмовляли за вечерею, а ось вже їх перетворили на слухачів Берара, котрий нахилився уперед на стільці, сперся ліктями на стіл і співав мелодійним баритоном.

Він зафіксував погляд на мадам Азер, яка сиділа напроти. Вона ж не витримувала цього і дивилась у свою тарілку. Проте її дискомфорт ніяк не впливав на Берара. Азер знову зайнявся своєю трубкою, а Стівен уважно вивчав стіну над головою Берара. Мадам Берар світилася гордістю за свого чоловіка, який зробив господині вечора такий подарунок — свій спів. Мадам Азер червоніла і звивалася на своєму стільці під пронизливим поглядом співака.