— Я відмовляюся продовжувати розмову в присутності цього молодого чоловіка, — сказав Меро. — Вибачте мені, месьє, — тут він підвівся, чемно вклонився Стівенові і додав: — нічного особистого.

— Звісно, — Стівен підвівся теж, — нічого особистого.


Описуючи у своєму записнику певний аспект характеру мадам Азер та свої заплутані почування, Стівен використав кодове слово «пульс». Він вважав це слово досить таємничим, але воно добре передавало його відчуття, що життя мадам Азер б’ється у якомусь іншому ритмі, відмінному від ритму її чоловіка. Це слово також описувало незвичайний вплив її фізичної присутності. Ніхто не міг би носити її сукні настільки природно, як вона. Тільки на ній її туалети виглядали правильно. Значну частину дня вона проводила у ванні або за зміною одягу, і за нею завжди тягнувся шлейф трояндового мила або шампуню, коди вона проходила повз. Увесь її одяг більше відповідав моді, ніж у інших жінок міста. Стоячи або сідаючи, вона несла себе з величною добропристойністю. Опускаючись у крісло, вона так близько тримала ступні, що, мабуть, під спідницями її коліна теж торкалися одне одного. Підіймаючись, вона не спиралася на руки — здавалося, що встати їй допомагають лише грація та пристойність. Її білі руки ледь торкалися приборів під час сімейної вечері, а губи ніколи не залишали слідів на келиху. Одного разу Стівен помітив, що на мить скло бокалу зчепилося із тоненькою шкірою її губи, але коли вона поставила бокал на стіл — на його сяючій поверхні не лишилося і сліду. Вона помітила, як пильно Стівен дивився на той бокал.

А проте, незважаючи на всю формальність її ставлення до нього, на церемонну природність її манер, Стівен все ж відчув щось у ній і назвав це її пульсом. Неможливо сказати, чому в нього склалося саме таке враження: може, через тоненькі білі волосинки на її руках, або в цьому винна кров, що якось вдарила їй в обличчя під ледь помітними веснянками на щоках, але Стівен відчув у ній інше палке життя, ніж те, котре вона вела у спокої та заборонах будинку свого чоловіка з його овальними блискучими порцеляновими ручками на дверях та ретельно викладеним паркетом.


Тиждень по тому Азер запропонував Меро запросити Стівена обідати разом із робітниками у кімнаті в задній частині фабрики. Там стояли два-три довгі столи і можна було поїсти, а обід робітники приносили з собою або ж купували те, що готувала беззуба жінка у білому платку.

На третій день посеред загальної бесіди Стівен раптово встав.

— Вибачте, — пробурмотів він, перш ніж вибігти з кімнати.

Жак Боне, старий робітник фабрики, вийшов за ним та побачив, як Стівен стоїть обіпертий на стіну будівлі. Жак дружньо поклав руку йому на плече та поцікавився, чи все з ним гаразд.

Обличчя Стівена зблідло, з лоба стікали краплі поту.

— Зі мною все добре, — відповів він.

— Що сталося? Ви погано себе почуваєте?

— Мені, мабуть, занадто спекотно. Зараз покращає, — він витягнув носовичок і протер обличчя.

— Може, ви зайдете та доїсте? — запропонував Боне. — Той кролик, приготований старою, виглядає апетитно.

— Ні! — Стівена взяли дрижаки. — Я не піду, вибачте.

Він викрутився з-під турботливої руки Боне і швидко пішов у напрямку міста.

— Перекажіть Азеру, що я буду пізніше, — кинув він через плече.

За вечерею Азер запитав, чи він одужав.

— Так, дякую, — відповів він. — То нічого серйозного, просто в голові запаморочилось.

— Запаморочилось? У вас проблеми з кровообігом?

— Я не знаю. Може, щось не те з повітрям. Може, це вилив якоїсь речовини, яку використовують для фарбування, я не знаю. Мені іноді важко дихати.

— Вам треба порадитися з лікарем. Я домовлюся за прийом.

— Дякую, не треба. Нічого серйозного.

Погляд Азера виражав щось схоже на подив.

— Я думаю, що ви не в найкращому стані. Я міг би без проблем...

— Заради Бога, Рене, — перебила його мадам Азер, — він же сказав, що немає про що хвилюватися. Чому б вам не залишити його у спокої?

Азер з гучним стуком поклав на тарілку виделку. Коротку мить на його обличчі читалась паніка — як у школяра, котрого спіткала поразка, але який водночас не може зрозуміти правила гри, котрі дозволили його супернику виграти.

Потім він уїдливо всміхнувся, як людина, яка знає як треба, але вирішує не сперечатися і таким чином тимчасово потурає своїм підлеглим. Він з перебільшеною легкістю повернувся до дружини.

— Люба, а ти чула свого менестреля знову, коли блукала містом?

— Я не блукала, Рене, я ходила у справах.

— Звичайно, люба. Моя дружина, месьє, таке таємниче створіння. — зауважив він вже до Стівена. — Вона — як той струмочок у піснях. Ніхто не знає, куди вона плине та де закінчиться її подорож.

Стівен міцно стиснув зуби, щоби не стати на захист мадам Азер.

— Не думаю, що месьє Рейзфорд знає цю пісню, — відповіла мадам Азер.

— Може, месьє Берар заспіває її, — Стівен і не помітив, як сказав це вголос.

Мадам Азер розсміялася раніше, ніж змогла себе втримати. Замаскувавши сміх кашлем, вона трохи почервоніла під пильним поглядом свого чоловіка. Обличчя Стівена залишалось абсолютно нейтральним, хоча йому й було ніяково за свою грубу поведінку з господарем будинку. У Азера не простежувалось жодної реакції — ні раптової, як у його дружини, ні удаваної, як у Стівена. На щастя, Лізетта захихикала, і Азер відволікся на те, щоб зробити їй зауваження.

— Месьє Берар так добре співає? — спитав Грегуар, піднявши очі від тарілки. Свою серветку він заправив за комір.

— Бездоганно, — відповів Азер з викликом.

— Погоджуюся, — Стівен зустрів його погляд. Потім перевів очі на мадам Азер. Вона вже заспокоїлася і відповіла на його погляд — на її обличчі все ще була помітна нота веселощів.

— Так що, ти не проходила повз той будинок знову? — запитав він.

— Я, здається, проходила повз нього, коли навідувалася до аптеки, але вікно було зачинене і музики я не почула.

Берари знову завітали після вечері. З ними була мати мадам Берар — жінка зі зморшкуватим обличчям у чорній мереживній шалі, яка мала виказувати її велику набожність. З невідомих причин Берар звертався до неї «тітко Елізо», і тому вона просила усіх присутніх звертатися до неї так само. Стівену було цікаво, чи було небажання називати своє прізвище у шлюбі викликане болісними спогадами про смерть чоловіка, чи ж це була якась сімейна таємниця, яку Берар намагався приховати.

Того вечора — та й під час інших їхніх візитів — Стівен спостерігав за цією сім’єю та намагався зрозуміти, яку роль вони грають у житті Азерів. Коли на вулиці трохи потеплішало, вони вп’ятьох сиділи на веранді у плетених кріслах і насолоджувалися запахом жимолості й жасмину, котрі звивалися віконними перемичками і рамами позаду будинку. Берар у своїх великих чорних чоботях і офіційному жилеті завзято керував своїм маленьким оркестром, хоча найкращу партію завжди залишав для себе. Він добре знався на впливових сім’ях міста і міг нескінченно розказувати про роль таких імен, як Сельє, Лорендо або де-Морвіль, у фінансовому розвитку міста та соціальному житті. Він непрямо натякав на те, що його родина теж має якийсь стосунок до де-Морвіллів, але недбалість якогось бонапартиста завадила йому це довести. Так само як він критикував хибного прабатька, Берар принижував улесливі манери паризького суспільства, особливо жагу до титулів. Свого ж предка, котрий уперто не хотів полишати свої провінціальні звички, він описував як людину нескінченної доброчесності, чия дипломатичність набагато перевершувала підступність парижан. Той давній Берар здавався усім присутнім стійкою та шляхетною людиною, а отже, його нащадки поставали одночасно як спадкоємці моралі і чесні члени елітарного суспільства.

Так вони проводили вечори. Такі розмови наближали кінець оцих мирних посиденьок, але вони страшенно пригнічували Стівена. Він ніяк не міг збагнути, як мадам Азер їх терпить.

Вона одна ніколи не відповідала на спонукання Берара. Коли він прямо запрошував її до розмови, вона майже нічого не говорила, хоча могла охоче спілкуватися на теми, які пропонувала сама. У Берара, як йому здавалося, просто не було іншого виходу, крім як перебивати її. Він ледь помітно кивав головою, вибачаючись, — але перепрошував аж тоді, коли бесіда скеровувалася в потрібному йому напрямку. Мадам Азер знизувала плечима або посміхалася у відповідь на це запізніле вибачення, наче говорячи, що вона й не збиралася говорити нічого важливого. Присутність тітки Елізи була на користь Берарові, адже вона ніколи не упускала можливості підігріти будь-яку розмову, яка торкалася її релігійних переконань. У неї була репутація сумирної та благочестивої жінки, котра випливала з її давнього статусу вдови та колекції молитовників, розп’ять та пам’ятних речей з паломницьких подорожей, яка зберігалася у її спальні в будинку Берарів. Її почорнілий рот і грубуватий голос наче втілювали в собі грізну духовну істину, що справжню віру треба шукати не у блідому обличчі затворників, а у скалічених життях тих, хто страждав заради виживання. Іноді її сміх звучав швидше грубо і повнокровно, аніж праведно, проте часті звертання до святих могли приголомшити слухача — жінка вправно сипала іменами і муками з ранніх періодів розвитку та становлення церкви Малої Азії.

— Я планую влаштувати прогулянку у водяні сади наступної неділі, — сказав Берар. — Чи не хотіли б ви до нас приєднатися?

Азер з радістю погодився. Тітка Еліза зауважила, що вона вже застара для прогулянок на човні, але тон її відмови вочевидь натякав на неприпустимість таких потурань своїм бажанням у неділю.

— Я сподіваюсь, ви вправно керуєте човном, Рене? — запитав Берар.