— Я не страхополох, — сказав герцог.

— Безперечно, але ви старий і недужий, — нагадав Петр.

— А ви ще не виграли.

— Виграв, будьте певні!

Нам невідомо, що далі збирався зробити Петр, бо він не встиг зробити нічого: сталося щось цілком несподіване. Лібуша вже довгенько, користаючись із того, що обидва гевали з намальованими вусами вважали її напівмертвою й вирячувались тільки на герцога, почала повзти достоту так, як перед тим її друг зі шкірястими крильми, прямуючи до кола, накресленого крейдою на підлозі круг того місця, де вона щойно висіла. Це акуратне коло було складене з вугластих значків, подібних до літер невідомої писемності або до візерунків на скойках деяких молюсків. А доповзши до того кола, Лібуша послинила праву долоню, щоб зробити те, що вона тричі веліла Петрові: порушити цілість того кола, стерши кілька знаків. Він її не зрозумів, і тепер Лібуша зробила це сама — моторошно посміхаючись, навмання витерла три знаки, до яких змогла дотягтись. Щойно вона це зробила, як у каміні завило, ніби там бились коти, до катівні зі свистом удерся вітер, несучи густий сніг, змішаний з попелом та сажею, і заповнив усе приміщення задушливою хмарою. Смолоскипа не стало видно, в раптовій пітьмі Петр відчув, що підлога під ногами хитається, як під час землетрусу, і впав навзнак. Ту ж мить поблизу ляснули два постріли. А коли хурделиця вляглась і смолоскип знову з тріскотом розгорівся, Петр жахнувсь, побачивши, чого наробило це коротеньке пекельне інтермеццо: обидва чепуруни з намальованими вусами лежали мертві, в кожного посеред лоба дірка — це вони з переляку самі всадили кулі один в одного. Мертвий був і Вальдштейн: той, напевне, втратив рівновагу, як і Петр, і, випавши з крісла, наштрикнувся на його шпагу. Не виключено — а при його фізичній немочі навіть імовірно, — що з ляку в нього зупинилося серце, отож він помер, ще перше ніж криця протнула його, бо на ньому не було й знаку передсмертних корчів. На обличчі в нього застиг той самий вираз природної байдужості, наче в людини, що напевне знає: все задумане вона здійснить. Ледь розтулені й закопилені губи немов промовляли, як за найкращих часів: «Так, це мені в догоду. Так, це сталося за моїм задумом. Так, це я дозволяю».

Мертві були всі, крім Лібуші. Вона й досі лежала ницьма й, підводячи голову, безтямно сміялась запеченими, аж чорними губами. Шпичастими білими зубками в закривавленій мордочці сміявся й кажан, що повзав віддалеки, чіпляючись лапками та пазурцями на крилах. Охоплений жахом, Петр квапливо сховав шпагу в піхви й метнувся до дверей, покинувши Лібушу серед цієї різанини, яку вона сама спричинила, та вчасно схаменувсь: якщо Лібуша й справді винна — а цього не можна було довести логікою, — то до цього її примусили можновладці. Піднімаючи її, Петр відчув, що вона навдивовижу легенька, геть висохла. Щоб мати хоч одну вільну руку, він поклав Лібушу собі на плече, тоді вирвав смолоскип із ріжка й кинувся тікати.

Коли він біг чистесенько виметеним підземним ходом, йому здалось, ніби в глибині одного з поперечних ходів майнула чорна чоловіча постать, яка ховала під плащем ліхтар, так що ноги наче виростали з тьмяного світла в темряву. Але в ту хвилину в нього був один клопіт — чимшвидше й чимдалі втекти з місця мук, божевілля та жаху, з якого він виніс Лібушу, тому дивний силует чорного чоловіка з ліхтарем під полою міг зродитися тільки з його збуреної уяви, як, очевидно, й чорний сміх запечених Лібушиних уст та червоний сміх закривавленої мордочки кажана. Тому Петр не спинивсь, а побіг далі.

Але то була не примара, а чоловік із плоті й крові, в залізній масці. Коли тупіт Петрових ніг затих, чоловік вийняв ліхтар з-під плаща й рушив у протилежний бік, до катівні. А ввійшовши туди й побачивши, що там сподіялось, жахнувся, потім сказав: «Оце то так!» А врешті, зваживши все, тихо засміявся й неголосно вимовив кілька фраз, яких щойно навчився з чеського букваря:

— Мама має мало масла. Лицар спить під периною.

Потім оглянув Вальдштейнове тіло, аби пересвідчитися, що пан неживий, і почав діяти швидко й упевнено. Очевидячки, в думці він уже не раз переживав таку ситуацію й до всіх подробиць обміркував, як повестись і що зробити, коли з божого призволу станеться те, що оце й сталося, тобто коли Вальдштейн раптом помре, а він, чоловік у масці, буде єдиним свідком його смерті. Отож він насамперед розстебнув на мертвому камзол, знайшов нагрудну кишеньку, витяг з неї ключ, відімкнув замок на своїй масці й скинув її. З’явилось обличчя Вальдштейнового двійника, чисто підголене, з акуратно підстриженими й зачесаними вусами та борідкою — так вимагав покійний герцог.

Потім двійник вийняв з кишені його штанів гаман із грішми й переклав у свою кишеню. Так само він забрав записник у червоній лакованій шкірі та прив’язаний до нього олівчик, пляшечку проносного, яку герцог завжди носив при собі, носовичок, на якому була вигаптувана герцогська коронка, ножик для пер у шкіряному футлярчику й усі дрібні предмети, які знайшов на герцогу, знаючи, де той носив їх. Потім надів на палець герцогів перстень з печаткою, скинув з Вальдштейна м’якенькі замшеві чоботи й замінив ними свої шкарбани; те ж саме зробив із плащем мерця та з його капелюхом, оздобленим барвистим пір’ям.

Далі, так само гарячково-моторно, двійник склав посеред катівні всі дрова, наготовлені коло каміна, затяг на купу герцогів груп, зверху привалив м’якими кріслами та рештою дерев’яних предметів — насамперед «кобилою» з гострим хребтом, потім схожим на качалку з залізними шпичаками пристроєм, у дусі катівського гумору названим «шпигованим зайцем», а також так званою — в тому самому дусі — «гойдалкою» та «іспанськими чобітьми». До всього цього двійник докинув пекельні маски, свій плащ, капелюх та шкарбани, а врешті свічкою зі свого ліхтаря підпалив під вогнищем смолисті скіпки та стружки, наготовлені на розпал, ще й подмухав міхом для каміна, поки вогнище розгорілось як слід. Про обох мертвих посіпак він не дбав.

Вогонь палав весело, дим витягало в камін. Двійник сховав залізну маску під герцоговим плащем, бо хотів лишити її собі на згадку, й часинку вдоволено дивився, як полум’я охоплює купу дров, меблів та катівських знарядь, навалених на герцогів труп, а коли стало надто жарко, вийшов, замкнув залізні двері ключем, що стирчав у замку ззовні, й піднявся сходами, про які після герцогової смерті знав тільки він один і які вели до малого приватного кабінету. Двері туди були замасковані книжковою шафою, що могла обертатись; там герцог студіював окультні науки.

Двійник був такий щасливий, що йому аж розпирало груди, а від надміру почуттів ходив туди та сюди й дурнувато всміхався. Справді, він мав причини так усміхатись, бо щойно став необмеженим володарем величезного багатства, всіх герцогових маєтків, міст, замків, палаців та будинків, грошей і коштовностей, золота й срібла, титулів і нагород, усіх карет і коней, а також — що було не найприємнішим — герцогових військ. Найвільніший з усіх людей, скільки їх є на світі, він уже ніколи не слухатиметься наказів того самозакоханого дурня, коритись його вказівкам, терпіти лайку та примхи. Він, Міхль — бо Вальдштейнів двійник звався саме так, — уже не говоритиме й не поводитиметься за приписами свого пана й не вимовлятиме проти своєї волі завчених слів, як колись давно, коли він грав на сцені Отелло, венеціанського мавра, або коли розмовляв із тим брудним ченцем, що було вдвічі важче, бо Міхлева французька мова, хоча він грав і у Франції, надто кострубата, а той чернець увесь час випадав з ролі, тобто говорив не те, чого від нього чекали. Тепер, ставши сам собі хазяїном, він, Міхль, покаже всьому світові, що таке Вальдштейн. Бо він, Міхль, віднині став справжнім, а не фальшованим Вальдштейном, і нема на світі нікого, хто міг би довести, що це не так, цього не зможе навіть оте паскудне кодло Вальдштейнових родичів, котрі знали, що Вальдштейн часом підмінював себе двійником, і розрізняли їх двох тільки по тому, що Міхль не вмів по-чеському. Вони не здогадуються, що герцог мертвий, і не знатимуть, чи не заступив Міхль герцога, як ставалось уже не раз, за герцоговою волею й бажанням, поки герцог жив десь інкогніто. Тим часом він, Міхль, опанує досконало чеську мову, оту прокляту тарабарщину, і навчиться досконало наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис, і тоді остання різниця, яка ще лишається між ним, Міхлем, і герцогом, буде к бісу усунута.

Потім він почав міркувати, чого йому забажати, щоб натішитися своєю безмірною могутністю: чи звеліти когось повісити, чи наказати котрійсь із двірських дам, щоб роздяглась перед ним догола, — іншої сексуальної насолоди, крім зорової, він не міг собі дозволити через свій сифіліс, що вже зайшов дуже далеко. Нарешті Міхль вирішив напитись вина й наказав слузі, щоб приніс пляшечку «Піспортер-гольдтрепфхену» та тонко накраяного сала в паприці.

— А коли якомусь французькому гурманові здасться, що до мозельського сало не годиться, хай іде к бісу, — додав він пихато. — Тут я вирішую, що годиться й що не годиться.

Всі події, змальовані в цьому розділі, — хоча й численні та багаті фатальними наслідками, — відбулися за неймовірно короткий час: о сьомій годині вечора Петр увійшов до оселі чоловіка в залізній масці, а тепер, коли він віз у сідлі перед собою Лібушу, що, скулившись під його плащем, горнулась йому до грудей, була всього дев’ята. Петр їхав ступою; падав густий сніг. Лібуша корчилась від болю й трусилась у гарячці. Коли віхола вщухла, вона заговорила змученим, нетвердим язиком, вихваляючи Петрову самовідданість та відвагу. Вона, Лібуша, мовляв, і хвилини не сумнівалась — навіть коли її найжорстокіше катували, — що він, Петр, герой, коханий, прийде її рятувати. І так сталось: Петр не забарився, визволив сердешну Лібушу.

— Так, визволив, — сказав Петр, — але якою ціною, за допомогою яких сил?

Лібуша здивувалася.

— Що? Якою ціною? Яку ціну мало життя того поганця? Чи не слід було йому здохнути вже давно? І хіба не чудово, що його вбила саме твоя дужа рука? І про допомогу яких це сил ти говориш? Я тобі колись казала, що була дуже поганою ученицею в чаклунській школі, тож і не диво, що панове інквізитори в сто разів краще знались на чорній магії, ніж я, і добре подбали, щоб я не вислизнула, — ув’язнили мене в Сфері Крейдяного Кола, що її можна було розбити, тільки порушивши цілість того кола, з якого сфера виростала. Але все це тільки бабські теревені та вигадки, ти, ворог усяких таємних чарів, у них не віриш — і маєш рацію. Ти приставив герцогові шпагу до горла й змусив його відв’язати мене. Хуртовина влетіла крізь камін до катівні й наробила переполоху, в якому солдати застрелили один одного, а ти вбив герцога. Це факти дійсні й незаперечні, і для того, щоб вони збіглися, непотрібні були ніякі таємничі чари. Все, що здається надприродним, кінець кінцем пояснюється дуже просто. Я колись уже казала це тобі — пам’ятаєш, Петре, де?