Її Романа.

* * *

…Це сталося на автобусній зупинці. Таня одразу його побачила, високого і стрункого. Він дивився на неї та усміхався – так відверто і щиро усміхались лише її дідусь і бабуся, але вони давно померли.

В автобусі він підійшов до неї і нахилився:

– Привіт, мене звати Романом.

– Таня, – прошепотіла вона й опустила голову. Її обличчя зашарілось рясним рум’янцем, їй стало ніяково, що її улюбленого кота теж звати Романом. Він був уже старенький, але на мишей іще полював.

– Ти місцева? – запитав він.

– Так.

– І я.

– Я тебе ніколи не бачила.

– Мої батьки звідси, але ми довго жили у Львові, нещодавно повернулись. Мій батько буде працювати на лікеро-горілчаному комбінаті, він уже колись там працював.

Обличчя перестало пашіти, і Таня боязко глянула на Романа:

– До нас у школу приходили і пропонували роботу на комбінаті.

– Не раджу.

– Та я і не хочу, я буду поступати в університет.

– В який?

– В Шевченка. На журналістику.

– Класно! А я зі Львова перевівся в київський юридичний, щоб бути ближче до батьків. Я вже майже на п’ятому курсі. У мене зараз сесія, післязавтра – другий екзамен.

Ось Тетянина зупинка, треба виходити, а немає сил. Їй так затишно і спокійно поряд із хлопцем, він хороший, тому що погані люди так не усміхаються.

– Я виходжу, – сказала Таня.

– Я теж.

Обличчя аж защипало від радості. Роман вийшов першим і подав Тані руку.

– А ти в якому класі вчишся?

– Закінчую школу, через тиждень випускний, – відповіла вона.

Він провів її додому.

– Ти не могла б якось показати мені місто? Я був іще дуже малим, коли ми переїхали звідси.

– Могла б.

– Коли?

– Можна завтра?

– Файно. О шостій вечора підійде?

Вона кивнула головою:

– А що таке «файно»?

– Так у Львові кажуть, коли погоджуються. Тоді чекаю на тебе завтра в парку, біля пам’ятника… Добре?

Таня зайшла в під’їзд і мало не полетіла на майданчик між поверхами. Зупинившись біля вікна, вона проводжала поглядом Романа. Вона не могла відвести очей від його стрункої фігури в блакитних джинсах і білому джемпері. Щойно він завернув за будинок, її немов облили крижаною водою, і вона закрутилась, як спіймане в клітку тигреня. У груди мов хтось налив важкого металу, і вона притислася спиною до стіни.

Якесь неприємне передчуття заповзало в душу, тремтіли руки, і вона зловила себе на думці, що їй страшно, що вона боїться завтрашнього дня. Якщо вдома дізнаються, що в неї з’явився хлопець, її просто вб’ють. Таня сіла на холодну підлогу, притисла коліна до грудей. Потім підвела голову і рішуче здійнялась на ноги.

Це мало статися, і ось воно – вона ж сама просила долю дати їй можливість утекти від цього нестерпного, страшного сну, який довгі роки тримав її у своїх цупких лабетах. І доля відгукнулась на її прохання. Таня вирівняла спину і відчула щось досі невідоме – воно кололо в пальці, губи, розганяло кров. Серце почало битися настільки сильно, що Таня чула кожен його удар. Солодка втома розлилась тілом, щось тепле і ніжне, до сьогодні не знайоме, забилось у її грудях.

За два тижні вони стали коханцями. А за місяць усе пішло на злам.

* * *

– Ну, чого стоїш? – Жінка почухала пухку щічку. – Іди шукай свого Романа, можливо, він у шафу заліз, п’яното дурнувата!

Перед цим відчинились двері квартири навпроти, і на сходову клітку вийшов дід.

– Романа шукаєте? – запитав він, стоячи спиною і замикаючи двері своєї квартири.

– Так, – відповіла Таня, виходячи з коридору.

– Зранку він був біля магазину, ще тверезий, машину розвантажував. Ви з поліції? – Дід повернувся до неї.

– Ні, я його давня приятелька.

Дідуган скривився:

– Що у вас спільного із цим злочинцем?

Тримаючись за перила, він пішов униз сходами.

– Сам ти злочинець нещасний! – крикнула Романова дружина і грюкнула дверима.

Таня вийшла на вулицю. Дід стояв біля лавки.

– Агов! – вигукнув дід до неї, – ви якого Романа шукаєте? Часом не Демиденка?

– Демиденка.

– Я так і зрозумів, – похитав головою дід. – Ви трошки запізнились, Демиденки тут не живуть. Тут тільки та ненормальна. І чоловік її Роман, але не той, що вам потрібен.

Жінки зареготали.

– А куди Демиденки поїхали? – Тетянине серце немов зупинилось.

– В елітний район, на набережну, у них тепер особняк із величезною огорожею. Андрій Петрович теперка олігарх, він уже не директор, а власник комбінату, ось так!

– Їхній особняк нижче від порту чи вище?

– Ясне діло, що нижче. Там, де пляж.

– Номер будинку знаєте?

– Номер не знаю, але запитайте будь-якого собаку – і вам покажуть. Але це марна справа, Демиденків давно ніхто не бачив. Може, на Канарах вони чи на Багамах. Це не справа звичайних людей, як ми. Нас якось не цікавить, чим живуть олігархи. Слухайте! А що це за слово таке: «олігарх»? Майже що патріарх. А насправді – злодій! Скоробагатько! У молодості ми з цим олігархом на риболовлю ходили, дівок мацали, а щойно він украв у народу лікеро-горілчаний завод, так здрастуваться зі мною перестав. – Дід махнув рукою. – Та що там казати, хай йому грець! – Дід сплюнув, і його очі зблиснули злістю.

– Дякую за інформацію, – сказала Таня і пішла до своєї автівки.

– Інформація гроші стоїть, – крикнула жінка, що сварила свою дочку.

– Та звідки в неї гроші, ви лише на машину погляньте! – відповіла інша жінка-квочка, і всі знову зареготали.

Знайти особняк Демиденків допомогла балакуча жіночка з дитиною у візку. Провівши Таню до будинку, вона розповіла, що у візочку в неї онук, і чекає вона на чоловіка, а він у неї хороший муляр, та й узагалі будь-який ремонт може зробити, що він будував особняк Демиденку, і шкода, що такий гарний будинок побудували, а Андрій Петрович тут майже не живе. Та й не дивно, адже особняк він має також у Києві.

І справді, ніхто дверей не відчинив. Таня постояла там хвилин із десять і пішла в авто. Взяла телефон, пошукала в Інтернеті номер лікеро-горілчаного комбінату й зателефонувала.

– Приймальня, – відповів жіночий голос.

– Доброго дня! Я журналістка з Харкова. Я б хотіла поспілкуватись із Андрієм Петровичем.

– Андрій Петрович рідко буває на комбінаті. Ви з якої газети?

– Журнал «Перша столиця». Ми плануємо велику статтю про комбінат.

– Я можу з’єднати вас із директором – Степанченко Наталею Іванівною.

Таня добре пам’ятала Наталю Іванівну – вона була гарною, стрункою і завжди одягалась, як актриса.

– Слухаю, – почувся голос Наталі.

– Доброго дня, Наталю Іванівно, я працюю в журналі…

– Я в курсі, – обірвала її Степанченко. – На жаль, я не маю можливості виділити для вас час раніше середини наступного тижня. Дзвоніть із понеділка.

– Наталю Іванівно, я б хотіла поговорити з паном Демиденком.

– Не знаю, чим можу вам допомогти.

– Зате я знаю. – Слова мов вискочили з неї. – Зателефонуйте до нього або дайте мені його номер. Або ж запишіть мій мобільний.

– Я перекину вас до секретарки, вона вас запише.

Манера розмови Наталі Іванівни не залишала жодних сподівань.

– Будь ласка, не кладіть слухавки, – сказала Таня, – я до Демиденка не в справах… я його родичка.

– Це немає значення. Залиште свої дані секретарці.

– Зрозумійте, я не можу зволікати!

– Залиште свої дані, – сухо повторила Наталя Іванівна, і в телефоні клацнуло.

Таня продиктувала секретарці свій номер телефону.

– Записала. До побачення. – І секретарка поклала слухавку.

Сутеніло. Від будинку Демиденків Таня поїхала в магазин. Тепер це була двоповерхова будівля, на якій світилась велика неонова вивіска «Жовтоводськ». Біля дверей стояли порожні візки.

Вона купила велику коробку цукерок і пляшку «Кіндзмараулі». Розраховуючись, побачила однокласницю Галину Шостю, яку всі називали Шоха. Її зустріти Тані хотілось найменше. Ні, найменше вона б хотіла побачити маму і вітчима.

Таня вийшла з магазину, та ще не встигла підійти до авто, як її покликали:

– Танько? Стій!

Таки впізнала… «Ти ходиш, як качка», – одного разу сказала Шоха. Напевно, Таня досі так ходить…

– Оглухла, чи шо?

Галина вже стояла поряд.

– Твоя машина?

Таня мовчки поклала продукти в багажник.

– Що, не рада мене бачити? – насупилась Галина, підперши рукою бік. У другій руці вона тримала важкий пакет із продуктами.

– Не маю часу, – сказала Таня, сідаючи за кермо.

– Слухай, ти чого? Давай сядемо десь, поговоримо, нам є про що! Поставимо крапки над «і»!

Таня завела авто.

– Усі крапки вже давно на своїх місцях, – сказала вона і зачинила дверцята.

* * *

Вітчим та його колеги називали Оксану Прокопівну навіженою – у лікарів на це були свої причини. Оксана Прокопівна мала хворий жовчний міхур, і їй постійно потрібно було сидіти на дієті. Як жінка терпляча і чемна, вона довгими місяцями їла пісну їжу, але як жива людина не менше аніж двічі на рік вона зривалась. У якусь п’ятницю, увечері, вона купувала собі великого жирного оселедця і сповнена радості йшла додому. Розрізаючи рибину, вона щедро посипáла її маринованою цибулею, різала тонкими скибками чорний хліб, варила картоплю, усе це викладала на велику тарілку, тарілку ставила на тацю і несла на журнальний столик у вітальні. Потім вона йшла в душ, робила собі зачіску, макіяж, одягала красиву білизну і домашній халат. У невелику сумку складала речі, які будуть потрібні у випадку госпіталізації, ставила це все поряд зі столиком. Потім клала на стіл паспорт, хоча вже давно всі лікарі знали її дані, залишала двері незамкненими, сідала на диван і, не відводячи погляду від оселедця, набирала номер швидкої допомоги.