Вітання сипались звідусіль. Таня усміхалась і дякувала, відповідаючи, що це заслуга всієї команди.

– Невдовзі ми переплюнемо «Максим», – сказав головний редактор, оглядаючи Тетянин кабінет. – Як тобі тут, не тісно?

– Ні.

Осока нервово поправив краватку:

– Слухай, Ладно, я давно хотів запросити… запропонувати тобі посаду свого заступника.

«Як завжди, сказав не те, що хотів», – подумала Таня.

Те, що хотів, Михайло говорив після ста п’ятдесяти грамів коньяку, і деякі жінки йому вірили. Але щоразу його історії повторювались. Спочатку йшлося про роботу, потім про покійну маму, за якою безмежно сумує. Далі він вихваляв красу своєї пасії. П’яніючи ще більше, він розповідав, що задля очей такої привабливої співрозмовниці готовий піти хоч на ешафот. А потім вони їхали до найближчого готелю. Мабуть, готель і був тим «ешафотом». Чекаючи на таксі, Осока театрально кидав свій шкіряний портфель на землю, і тримаючись за голову руками, стогнав: «Ти багіня!» Улещена пані, отримавши стільки чоловічої уваги, врешті здавалася і обдаровувала Михайла палкими пестощами… Але він швидко здувався, неначе пробита кулька. Більше не дивився в очі, задля яких був готовий піти хоч на край світу, натомість – втікав із готелю. Звичайно ж, заплативши.

Осока вдома, Осока на роботі та Осока під градусом – це три різних людини. На роботі – сама скромність і сором’язливість. Сором’язливий він переважно тому, що минулого вечора був п’яний як чіп і зовсім не пам’ятав, кому що обіцяв. Добре, що не забував, із ким їздив «на край світу». Удома на Михайла чекала дружина Софія. Вона була старша за нього на одинадцять років, колись працювала у відділі реклами, була так само запрошена в готель, але, на відміну від інших жінок, не дозволила Михайлові залишити її там. Вона привезла його до нього додому, роздягнула та поклала спати. Зранку повідомила, що болить голова і вона прийде на роботу пізніше, і Осока залишив їй ключі від квартири. Він думав, що Софія приїде на роботу і поверне ключі, але так не сталося. Вона вирішила залишитись того дня в нього. Додому Михайло прийшов пізно ввечері й, звичайно ж, під градусом. Софія зустріла його, роздягнула і поклала спати. Уже за тиждень вона перевезла свої речі. Поки він розмірковував, як це все сталося, Софія вийшла з душу у ситцевій нічній сорочці – дуже схожій на ту, яку носила його мама – і питання було закрите само собою. Зрештою, вона звільнилася з роботи й остаточно осіла в його квартирі. Осока таки припинив свої походеньки по готелях, та час від часу, проте, давав собі волю, особливо у відрядженнях.

Одного разу він спробував закадрити і Таню: кидаючи свій портфель на землю, прокричав: «Таню, ти точно Ларіна, чесне слово!» Таня йому відповіла, що коли йому треба скочити в гречку, то вона йому не складе компанію. Чи образився Михайло, чи ні – Таню мало турбувало, але з часом вона помітила, як він намагається упіймати її погляд, червоніє в її присутності. Часом Осока казав, що вона надто загадкова жінка, та він усе ж таки колись відкриє всі її карти…


– А твій заступник коли звільняється? – запитала Таня.

– Через півтора тижня.

– Він же може ще передумати за той час.

– Це йому вже не вдасться.

У двері постукали, і крізь шпаринку просунувся гострий ніс секретарки:

– Михайло, шеф телефонує, у дзвони дзвонить.

– Іду.

Ніс зник за дверима.

– То ти погоджуєшся?

– Звичайно. Хто ж від такої пропозиції відмовляється?

Осока тицьнув пальцем в екран монітора:

– Ти дивилася блог?

– Ще ні.

– Так давай разом подивимося, хвилинка в мене є…

– Пізніше, добре?

– Добре… Тоді я пішов.

– Ой, зачекай… У понеділок об одинадцятій у мого сина виставка, я буду на роботі по обіді.

– Зрозумів…

– Дякую.

Таня помахала йому рукою і увімкнула комп’ютер.

Добрий той журналіст, тексти якого викликають у читачів емоції. Немає значення, злість чи радість, – головне, щоб були емоції. Таня вміла це робити!

«Ви ідіотка!»

Дякую.

«Та тебе треба…»

Ого! Яка велика уява!

Але майже кожен четвертий лист був позитивним. Це вже добре.

Таня завершила роботу в блозі й узялася за нову статтю. Прочитавши її втретє, вона підвелася і підійшла до вікна – сьогодні вона вже не буде читати цей матеріал. Навіть якщо вона прочитає його ще сто разів, це не допоможе. Завтра зранку перегляне вкотре, і тоді всі помилки з’являться мов на долоні.

Задзвонив телефон. Це був її лікар.

– Вам треба до мене заїхати.

– Щось важливе?

– Так.


І ось вона сидить навпроти Тараса Олеговича, лікаря, який так оптимістично обіцяв їй одужання.

Рецидив… Яке неприємне слово, дзижчить, як трансформаторна будка. Навіщо він так часто повторює його?

– Чотири місяці тому ви сказали, що все добре, – перебила вона лікаря. – Ви обманювали?

– Я не обманював. Ви мене просили казати вам правду, якою б вона не була. Тоді чому ж «хороша» правда для вас – це брехня?

– Отже, пухлина росте?

– Знімки показують, що так…

– Ваші ліки чортам під хвіст!

– Тетяно, прошу вас заспокоїтись! Ми спробуємо інше лікування, більш ефективне…

– Знову? Ви знаєте, що це таке: знову надіятись на магічну силу ефективних лікувань? Це жах! Ви навіть не уявляєте, коли вас просто вивертає, коли ваше тіло після хімії пахне чимось чужим!

Тарас Олегович поглянув на стіл.

«Йому по барабану», – подумала Таня і замовкла. Вона б не змогла працювати лікарем, для цього треба мати черстве серце.

– Які гарантії? – запитала вона.

– Немає гарантій.

– Скільки мені залишилось?

– Ну, якщо ви завтра ляжете в лікарню…

– Ви що, недочуваєте? Я питаю скільки мені, в біса, залишилось?

– Два-три тижні… плюс-мінус…

– Два тижні? – Таня задихалась. – Два тижні, просто чотирнадцять днів… – Вона підвелася.

– Заспокойтесь…

– Мені треба їхати.

– Куди? Ви маєте залишитися тут. Я зберу консиліум, нам треба зв’язатися з німецькими колегами…

– Мені треба йти. Потрібно знайти одну людину.

– Ви що, з глузду з’їхали? Зараз є тільки єдине питання: ваше життя.

– Мені треба йти.

– Якщо ви зараз підете, то важко буде контролювати цю ситуацію.

– Не потрібно нічого контролювати.

Таня вперлась руками в стіл.

– Що контролювати? Кількість мені відведених днів? – Вона взяла статуетку із фарфору, яка стояла на столі.

– Якщо я кину цю статуетку в стіну, ви зможете це проконтролювати?

– Поставте на місце!

Таня замахнулась і кинула статуетку об стіну. Від удару гарна фігурка розлетілась на дрібні друзки. Лікар почервонів.

– Якби не ваша ситуація…

– Я повернусь! Можливо… – крикнула Таня, прямуючи до дверей кабінету. – І відшкодую вам цю кляту фарфорову марничку!

Таня вийшла на вулицю і стала біля своєї автівки. Боялася сісти і зрушити з місця.

…Все почалось, коли Дмитро переїхав на орендовану квартиру. Світ якось змінився: небо поступово з блакитного перетворилось на сіро-голубе, листя на деревах стало сіро-зеленим, улюблене плаття кольору фуксії втратило колір, немов запилюжилось. Таня подумала: минеться, просто зараз важкий час, вона постійно нервує. Думає про стосунки із сином, стрес…

Вона недарма так вирішила, вона вже знала: якщо в серці живе біль, то навіть сонце тьмяніє. Це закономірно – коли болить душа, тіло починає хворіти. Треба терпіти і не вдавати із себе солов’я, що заливається співом під час похорону.

* * *

…Вперше сонце потьмяніло, коли Таня назавжди покинула Жовтоводськ. Відтоді минуло багато років, і тільки після того, як вона повісила штори у своїй власній квартирі, розклала на дивані яскраві подушки і вголос промовила: «Це мій дім», – її світосприйняття почало змінюватись і сонце хоч на йоту стало яскравішим.

На щастя, деякі речі залишилися незмінними: жити за графіком і купувати лише доцільні речі; любов до затишку, самотності; добре підібраний функціональний гардероб. Був час, коли співробітники докоряли їй. Одна журналістка якось затягнула Таню в магазин брендового одягу, і коли Таня спокійно пройшла повз полиці, не витримала: «У тебе ж є гроші! Витрати їх на себе із задоволенням!» На що Таня відповіла: «Я не отримую задоволення, купляючи непотрібні речі».

Так і не бачила насиченості кольорів, але подумала, що на все свій час, а він, час, – найкращий лікар. Але одного липневого дня вона таки налякалась.

Того дня вона не побачила веселки. Люди дивились у височінь, захоплювалися красою кольорів, а Таня нічого не бачила, окрім сіро-блакитного неба. Вона пішла до окуліста, який виписав їй направлення до невропатолога, а через два тижні вже була на стаціонарному лікуванні. Маленька пухлина в мозку, начебто нічого особливого, але вона закрила перед Танею двері з табличкою «Життя». І немов під ногами з’явилась чорна бездонна яма, з якої віяло страхом і тихими жахіттями. Тихими, як її хвороба.

Гнітила тиша, що була навколо. Тихенька сусідка в палаті, мовчазні медсестри, зовсім не такі пихаті й галасливі, як у пологовому будинку. А от тиша в процедурній була дзвінкою. Таня відчувала її всіма клітинками свого тіла, і на другий сеанс хіміотерапії взяла із собою айфон з навушниками і встигла подивитись шматочок нової французької комедії.

Синові Таня нічого не сказала. Лягаючи в лікарню, вона зателефонувала і повідомила, що їде у відрядження, залишила йому на столі в кухні гроші й попросила поливати квіти. А якщо він хоче, то може пожити вдома, поки її не буде. І все. Він їй не дзвонив, він узагалі їй рідко дзвонив. Після третьої процедури її душа нестерпно боліла, і вона спитала сина, чому він їй не телефонує. Адже він може не помітити, як вона помре… «Якщо ти помреш, мене повідомлять», – без злості сказав Дмитро.