Дарина Гнатко - Катерина

– Виходь до верби опівночі, я чекатиму.

Вона ледь помітно хитнула головою на знак згоди, взяла під оберемок півня та й попрямувала до своїх воріт, де й далі стовбичила мачуха. Не сказавши й слова, вона пройшла у двір, випустила півня, взяла відро та пішла доїти корову, яку подарували батьки Ярини та яка була неабиякою розкішшю для убогих Мальків.

У темній хаті Гната Малька тихим, негаласливим господарем панував сон. Місяць уповні скрізь невеличке віконце вимальовував сріблясту доріжку на долівці, примарним світлом торкаючись обіднього столу з грубого дерева, лави, а на ній – Домни, що важко дихала, та Назара, який спав поруч долі на ряднинці. Піч же, на якій спав Гнат із дружиною, та закуток, де спала без Василя, що їздив у панських справах, Ярина, потопали в темряві. Усі спали. Молодиці доволі тихо, а от Гнат хропів, як і завжди.

Одна Катерина не спала.

Широко розплющеними очима дивилась вона в маленьке віконце поряд із рядниною, що правила їй за постіль, але не бачила ні місяця, ні гілля старої яблуні, що росла поруч із хатою. Перед очима була руда чуприна Миколи, який схилив голову та цілував її руки так… вона й сама не знала, як. Знала тільки, що ніколи раніше не цілував він її пальців і навіть подумати не могла, що то виявиться так приємно та… хвильно. Невже вона й справді ще може його покохати, хай не так сильно, та все ж покохати? Принаймні його дотик не викликав у неї відчуження, як дотик сотника…

Надворі тричі тихо просвистіло, і Катерина вся напружилась, здогадавшись, що то кличе її Микола.

Наляканою кішкою прослизнувши в сіни, вона вийшла надвір, де було видко, мов неясного ранку, та доволі прохолодно. Від хати вбік пролягла чорна тінь. Пробігши до хвіртки, Катерина вийшла на дорогу й побачила Миколу, який стояв біля тину.

– Я гадав, ти вже не прийдеш, – порушив він медяну нічну тишу, й Катерина здригнулась, бо голос його вдався їй незнайомим, хрипким та непевним.

– Я ж пообіцяла.

Микола нічого не відповів, тільки блиснув у пітьмі білозубою усмішкою та простягнув до дівчини широку долоню.

– Ходімо, прогуляємось до річки.

– Ходімо, – прошепотіла Катерина, зводячи на Миколу ясні золотаво-зелені довірливі очі. Микола затиснув її тонкі пальчики в сильних долонях і повів до річки.

Вони ледь відійшли на кілька кроків від двору діда Товкача, як Микола став.

– Земля холоднувата, а ти боса, – замислено промовив він, і не стямилась Катерина, як парубок швидко підхопив її на руки й притиснув до свого молодого гарячого тіла.

Катерина замахала рукою.

– Миколо!..

– Я тебе понесу.

– От іще, знайшов панночку, – захитала Катерина головою, засміялась, та сміх той раптово обірвався на вустах, коли, повернувши голову, зовсім поряд побачила вона бліде продовгасте лице Миколине, сірі очі, які блищали в ясному світлі місяця так яскраво, що Катерині навіть здалося, що горять вони вогнем, а в глибині їхній палає вогнище, мов на Йвана Купайла. І заворожив її той вогонь так, що вона застигла й ледь чутно зітхнула, коли Микола повільно, немов даруючи їй можливість відхилитися, нахилив рудоволосу голову й торкнувся вуст дівочих першим легким та несміливим поцілунком. Доторкнувся й застиг, немов боявся, що відштовхне вона його, розгнівиться за сміливість таку. Але Катерина не відштовхнула, тільки руку підняла й доторкнулась до його широких плечей…

– Катрусю, серце моє! – видихнув Микола, обпікаючи вуста вже справжнім, жагучим поцілунком. І Катерина, геть забувши, що стоїть Микола серед дороги, тримаючи її на руках, відповіла на той перший у своєму житті поцілунок, обійнявши Миколу за шию та заплутавши пальці в жорсткуватому волоссі на його голові.

Аж раптом чи то грім гримнув десь зовсім поряд, чи то лишень хруснула гілка під черевиком…

Катерина тихо зойкнула, сахнулась від Миколи й оглянулася. Навкруги знов було тихо, лиш соловей усе не вгавав, тьохкав пісень своїх у сотникових яблунях. Нараз вона постерегла, що стоїть Микола майже навпроти двору сотника Яковенка, їй навіть уздрілося, що з темряви, з куща квітучої бузини слідкують за ними пильні та уважні блакитні очі сотника. Й уявлення те було таким сильним, що вона здригнулась і по спині її пробіг мороз. Якимось дивним відчуттям знала вона, що він був там, дивився з темряви густого садка, як дарувала вона усолоду свого першого поцілунку Миколі, а не йому, й гнів очей його холодом пройшовся по розпашілому молодому тілу, викликав неприємне тремтіння.

Вирвавшись із дужих рук Миколи, вона впала босими ногами на холодну землю й побігла вперед, куди очі спали, байдуже куди, аби подалі від сотникового двору, від темної гущі його садка, де марились їй його люті та недобрі очі.

– Катрусю!

Голосно й тривожно пролунав серед тихої ночі Миколин крик, але Катерина не відповіла та зупинилася тільки біля верби Хотенків.

– Чого ти, дурненька? – запитав Микола, наздогнавши її під тою вербою й ухопивши за худі плечі.

Катерина перевела дух.

– Сотник… він бачив нас.

Микола нахмурився.

– З чого ти певна?

– Не знаю, – прошепотіла Катерина. – У його садку хруснула гілка, ти ж чув, а потім мені здалося, що з темряви на нас дивляться його очі, аж холодом повіяло по спині.

Микола притягнув її до себе.

– Ну, то хай дивиться, як молоді цілуються, та від заздрощів корчиться, дід старий. Чи ти засмутилась?

Катерина захитала головою.

– Не засмутилась, а налякалась, Миколо, і сама не знаю, чому, – тихо промовила вона, притуляючись щокою до грубої тканини його сорочки й чуючи зовсім поряд стук його серця. – Ти знаєш, Миколо, щось темне є в тому сотнику, недобре, й мені в серці враз неспокійно так зробилося, наче хто мене зурочив…

– Ну, все, все, немає тут вже нікого та й не дам я тебе кривдити ані сотникові цьому, ані кому іншому, – промовив Микола, гойдаючи її в обіймах своїх, наче мале дитя. А потім нахилився, знайшов вуста її прохолодні своїми гарячими вустами й знову поцілував. Та не було вже в поцілунку тому усолоди, немов тінь сотника незримо стала поміж ними й отруїла ту ніжність, що незримо поєднала їх ще декілька хвилин тому. Катерина відчувала, як той спокій, як та тиха радість, що оселилися в серці після першого поцілунку з Миколою, відступають, затьмарюються незрозумілим темним туманом остраху, острахом невідомо чого й кого. І ця ніч, така ясна та тепла, зробилась ураз темною, ворожою та холодною, що аж мурашки по тілу поповзли. Не було вже солоду їй у поцілунку Миколи.

– Ну чого ти, зозуле моя? – шепотів Микола, торкаючись поцілунком її темних кіс. – Чого налякалась? Та покинь ти думати за того сотника, хай йому грець Я не віддам тебе йому, вмру, а не віддам.

– Не віддавай, – мов відлунням відгукнулася Катерина, притуляючись до нього ще ближче, заплющуючи очі та відчуваючи, як повертається поступово спокій у збентежене серце. Як покійно було їй поряд з Миколою, біля тіла його молодого, налитого силою та чоловічим теплом, що вік би простояла так, заплющивши очі й не думаючи ні про що, а тільки слухаючи далекий спів солов’їний, тишу ночі та серцебиття в гарячих грудях Миколиних, і вчуваючи, як обіймають його руки, зігрівають та захищають.

– Я ж зовсім забув! – раптом голосно вигукнув Микола, і тиха ніч навкруги немов здригнулася від того його вигуку. – Подарунок маю для тебе.

Катерина заблимала, враз позабувши про страх свій і про сотника, який уздрівся їй у темному садку. Ніхто й ніколи, навіть батько, не дарував їй подарунків, і не було в неї всього того, що мали майже всі дівчата на селі й що було таке любе й дороге серцю дівочому. Не мала вона ні кісників гарних, ані намиста, ні сорочки з полотна білого та тонкого. А Микола витягнув щось із сорочки й простягнув їй.

Вона звела на нього здивовані очі.

– Що це?

– Мій подарунок тобі, – усміхнувся Микола. – Як були ми з батьком у місті на ярмарку, купив для тебе кісників золотавих і зелених, зовсім як очі твої чарівні, намисто зі срібним дукачем, та все вагавсь дарувати, але зараз…

Микола змовк, а Катерина обережно взяла з його рук білу хустинку, розгорнула тремтливими пальцями й застигла, враз уздрівши в світлі місячнім, як сріблясто замигтів своїм оком дукач, сповитий криваво-червоними, аж чорними горошинами намиста. Доторкнулась пальцем до нього спочатку, потім погладила оксамитовий шовк кісників і підняла на Миколу очі, які світилися від щастя та тихої вдячності.

– Я… я не варта такого, Миколо, – нарешті почувся в тиші нічній її схвильований голос. – Я…

– Ти ще не такого варта, – заперечив Микола, не знавши, що майже повторює слова сотника Яковенка, – й не сперечайсь зі мною, зозуленько моя ясноока, я тобі ще не такого надарую.

– Дякую, – прошепотіла Катерина, опускаючи очі. Усе не йняла віри вона, що відбувається те з нею насправді, що вийшла вона на перше в житті побачення ясної місячної ночі, що під зорями ясними цілувала, завмираючи від хвилювання, Миколу свого рудочубого, у якому так звикла бачити тільки товариша, а тепер побачила в ньому чоловіка, від одного погляду якого нуртувала кров її молода.

– Ходімо до річки, ще є час, прогуляємося, – потягнув її за руку Микола, й Катерина довірливо пішла за ним стежиною до води.

Швидкоплинна тепла весняна ніч. Уже зовсім скоро до них долетіли голосні співи перших півнів на селі, а край неба, там, де видніли сади пана Криштофа Гнатовського, почав світлішати. Микола важко зітхнув, роздратовано поглянув угору й повів Катерину назад до села, позіхаючи в усього рота. Поворітьма було темніше, бо місяць уже заховав сріблясте своє око за обрій.

– Бувай же, зозуленько моя, – прошепотів Микола, торкаючись теплих вуст Катерини прощальним поцілунком. – Знесилив я тебе зовсім, як днину тепер проживеш?

Катерина слабко всміхнулась.

– Та вже якось проживу.

– Ну, дивись, а я свого слова таки дотримаю, Катрусю, й по обіді зашлю сватів. – Він помовчав, вдивляючись у бліду пляму її обличчя. – А чи не відмовиш же?