– Тарасе, збери з десяток, а мо’, і більше, дужих парубків для пана Злотника, та зброю.

В очах Довбуша промайнуло розуміння.

– Вирішили-таки бити супостата?

– Так.

– А пан знають?

Лице Катерини спохмурніло.

– Ні, – нарешті повільно відповіла вона, – Кирило нічого не знає, і я хочу, щоб не знав.

Тарас поклонився.

– Так, пані. – Він поглянув на Злотника. – Через годину все буде готово, пане управителю.

Коли його постать поважно та повільно зникла за дверима, Злотник похитав головою й усміхнувся.

– Як він до вас, Катерино Гнатівно. А я ж ізвик до Тараса, який, похитуючись, вештається по будинку й шпетить кожного, крім пана, а цей тверезий і поважний дід… навіть боязко якось.

– Так, Тарас тепер інший.

– А пан граф… він справді не знає про ваш намір?

Катерина глибоко зітхнула.

– Ні, не знає. Максиме, я дуже вагалась, чи потрібно воно це все взагалі… Але… Кожнісінький день бачити, як він, здорова та дужа людина, страждає, прикутий до ліжка, це просто неможливо. А ще Ірина Саввівна, вона все каже, що піде до монастиря, але ніяк не може відірвати себе від Антуанової могили, сидить там майже весьденечки, а прийде… на неї ж боляче поглянути, де та жінка, яка приїхала сюди? Немає, зникла! А мерзотник, що вбив її коханого та зробив калікою Кирила, десь зараз сміється з нас, упивається своєю помстою.

– Ви дуже змінились за цей час, Катерино Гнатівно, де й поділась та дівчина, якою ви були до заміжжя.

Катерина сумно всміхнулась.

– Вона є, Максиме, є.

Години за дві Злотник із дужими молодиками покинув Бориси. Катерина дивилась їм услід із вікна своєї кімнати, а перед очима стояло лице людини, яку вона тепер люто ненавиділа, а ще лице Мотрі, що два дні тому втекла з вікна й зникла невідомо куди.

– Щось цікаве? – запитав у неї за спиною Криштоф, і Катерина, здригнувшись, обернулась. Однак поглянути прямо в уважливі, темні чоловікові очі не змогла. Нервовим рухом ухопила своє вишивання й м’яко всміхнулась.

– Нічого, просто я замислилась… – Вона присіла поряд, спробувала вишивати, однак уважний погляд чоловіка заважав.

– Катарино, серце моє, – мовив Криштоф, коли вона разів зо п’ять уколола пальця й геть заплутала вишивання, – облиш, у тебе нічого не вийде. Краще скажи, що сталося, бо обманювати ти не вмієш, а я бачу, щось тебе непокоїть.

Катерина відкинула вишивання та наважилась.

– Я повелась як справжня графиня, – пробурмотіла вона.

Криштоф підвів брови.

– Справді? Радий це чути. Але ж як?

– Я відіслала Злотника на пошук сотника Яковенка й зробила так тому… що це з його наказу нас підпалили тієї ночі, – витиснула вона із себе й помітила, як здригнулось, сіпнулось велике тіло Криштофа.

– Мерзотник! Своїми б руками задушив, але що я можу тепер, клятий каліка? – Криштоф похитав головою, гірко посміхнувсь. – Попри всю мою пошану до Максима Петровича, я зараз заздрю йому чорною заздрістю. Бо це він задавить цю бридку жабу!

– І ти не сваритимеш мене за це свавілля?

Криштоф розсміявся, притягнув дружину до свого дужого тіла й міцно, пристрасно поцілував.

– Сварити? Та я пишаюся своєю коханою графинею!

Злотник повернувсь за тиждень.

Катерина підіймалась східцями, коли до будинку увірвався жвавий, мов той парубок, Тарас і вигукнув так голосно, що Катерина заклякла на місці.

– Пані! Пані! Злотник у Борисах!

Катерина птахою вилетіла на вулицю в той час, як управитель скакав через місток. Проте він із молодиками не віз того, кого так жадібно шукали Катеринині очі.

Із ними не було сотника Яковенка.

– Ви не знайшли його? – видихнула Катерина розчаровано, коли Злотник наблизився до неї й зіскочив з коня. Утомлений, запилений та брудний, він перевів дух і похитав головою.

– Ні, ми його знайшли.

– Але… де ж він?

– У могилі, – похмуро відгукнувсь управитель, і Катерина вхопила його за руку, широко розплющивши очі.

– Ви… ви вбили його?

– Ні, це зробили за нас. Ми знайшли його за Миргородом, він уже був тяжко поранений, і зробили ж то його друзі-харцизи, які вештались із ним увесь цей час. Його пограбували, сполосували шаблею та полишили помирати.

– Помер, – прошепотіла Катерина, чи не вперше відчувши, як чорна мара сотника, що стояла за спиною увесь цей час, зникає, тане, мов туман у променях сонця.

Злотник прокашлявся.

– Вибачте, Катерино Гнатівно, із вашого дозволу, я б заскочив додому, маю переодягнутись… і побачити Ярину.

Він поскакав назад через місток, а Катерина ще постояла, замислено вдивляючись у село, що виднілося через річку, і здригнулась, коли за спиною хрипко прокашлявся Тарас.

– Подохнув-таки супостат? Собаці таки собача смерть, хоч би що там хто казав.

* * *

Минали дні, тижні, Криштоф поволі став учитися ходити наново. Було важко, але чоловік на те й чоловік, щоб бути сильним. І він зміг, знову твердо став на ноги. І не лежав безпорадно у своїй кімнаті, коли однієї холодної березневої ночі Катерина народжувала первістка.

А першою, хто взяв маленького спадкоємця Гнатовського на руки, була Ірина Саввівна, яка дала собі обітницю нарешті піти в чорниці по народженні онука. Вона поцілувала зеленооке личко дитяти та поглянула на втомлену Катерину.

– Хлопчик, Катруню! Антоній, правда?

Антонія Кириловича Гнатовського охрестили через три дні, а за тиждень тихо, уві сні, померла пані Гнатовська. Не дійшла-таки до монастиря, а полягла тілом поряд із палко коханим Антуаном на схилах Кагамлички. Померла, примирившись із сином і потримавши на руках першого онука.