Дарина Гнатко - Катерина

Катерина захитала головою.

– Не відмовлю, – ледь чутно прошепотіла вона й тінню сковзнула у хвірточку. В дворі було тихо та сонно, а на горищі вже квоктали кури та сокотав рудий півень, Миколин учорашній знайомець. Катерина взялася рукою за хатні двері, потягнула їх і тихо зойкнула, уздрівши перед собою високу мачушину постать. Катерина поточилась назад.

– Ну, – пролунав серед тиші неприємний голос Мальчихи, й дівчина здригнулась, мов від удару. – І де тебе оце носило?

Катерина заклякла, не знаючи, чи сказати мачусі правду про мандри свої нічні з Миколою Галушкою, чи змовчати, хоч самій так і кортіло дати відсіч, як робив ото ввечері Микола. Утім, вона знала, що вчиняти того не варто, змилується-таки над нею скоро Всевишній, не довго вже лишилося все це терпіти.

– Чого мовчиш? – неприязно запитала мачуха, стаючи на порозі та загороджуючи своєю високою постаттю вхід у хату. – Язика проковтнула? Та я й так знаю, де тебе нечиста сила носила всю ніч до ранку! З отим рудим пройдисвітом десь плуталась! А ти про роботу подумала? Хто за тебе все поробить, та ще зараз, коли, ат, відьма Домна таке вчинила? – Вона зітхнула. – Та що з тобою, бісовою дівкою, балакати? Іди вже з очей моїх корову доїти, потім борщу та каші навариш, а того волоцюгу я щоб коло двору й близько не бачила.

Катерина змовчала, аби не зіпсувати останніх днів собі в батьківській хаті, й пішла до корови. Але коло повітки зупинилась, притулилася щокою до старої глини й замислилася, задивившись у далечінь, яка ледь зримо вимальовувалась скрізь сірий туман раннього ранку. Кінчалась юність неповторна, проминала, мов швидкий дощ навесні, а вона так і не встигла прожити її повною мірою, не скуштувала солоду її, не прожила ночей тих солов’їних, не попоходила вдосталь ними темними та тихими, не попоспівала пісень безтурботних біля річкових верб, як інші дівчата на селі, улюблениці рідних матінок, що жили життям юним дівочим, співали співанок та ходили на ігрища, носили кісники шовкові, намиста з дукачами, сорочки тонкі та білосніжні, вицяцькувані, вишиті червоними палаючими квітами. Вона ж ніколи всього того не мала – її юність промайнула, як мить єдина, в роботі від світу й до останніх півнів, її юність не знала спочинку, а вона сама – того, чим так радіє молоде серце. Й ось вона кінчається, ця юність, ця незнайомка в її житті…

– Ти що, заснула на ходу біля тої повітки? – гримнув майже над самим вухом Катерини голос мачухи. – Скуштувала, як ночі не спати, волочитись десь під місяцем? Чи ти думала, що я заради твоїх гульок дозволю тобі висипатись до обіду?

Катерина повільно обернулась. Образа, гірка й болісна, враз обпекла їй серце, червоною блискавкою промайнула перед очима.

– А чи раз у житті я у вас коли прокинулась не раніше од півнів? – тихим знервованим голосом запитала вона, не звертаючи уваги на те, що голос тремтів. – Чи не заслужила я того, щоби хоч раз виспатись?

Килина недобре посміхнулась.

– У мене ти нічого не заслужила й не заслужиш. Якби не моя тверда рука, ти б у батька розлінувалася вкрай, стеменно як мати твоя, що все з себе паняночку вдавала, спала, допоки сонечко на захід не поверне, та рученята свої біленькі берегла…

– Як ви смієте ображати покійницю? – відсахнулась од мачухи Катерина. – Нащо чіпаєте спокій її святий?

– Святий? – Мальчиха зареготіла. – Та мати твоя святою й хвилини в житті не була. Ледарка вона була, батьком твоїм крутила, як хотіла, й ти в неї пішла, навіть очиська маєш такі ж відьомські.

Катерина похитнулася, з болем у серці вслуховуючись у ці злі слова, сповнені неприхованої ненависті, вдивляючись у ще досить вродливе лице мачухи, яке так і пашіло гнівом, роздуваючи ніздрі тонкого носа. За віщо зненавиділа її ця жінка, чим уразила вона її, бувши ще зовсім дитиною? Вона ж трудилась на мачуху все життя, а що робила сама мачуха? Тільки й мала клопоту, що вишивати і їх із Домною гризти, й хоч би що вони зробили, все їй не так, до всього доскіпається. Щоправда, тільки Ярини, до якої особливої любові вона також не мала, не чіпала, поважаючи за багатий посаг і заможних батьків.

– Добре, годі скиглити, – солодко позіхнувши, спокійно обізвалась Килина, обгортаючи білу намітку зверху високого жовтогарячого очіпка, що вінчав її гордовиту голову. – Весілля завтра в Біланів, мене запрошено готувати, бо люди знають, що в усіх Борисах я готую найкраще, не те що ви з Домною – як не насолите борщ, то сало проґавите. – Катерина мовчки проковтнула образу, але наступні слова мачухи змусили її запалати, мов суху соломинку від вогняної іскри. – А ти не здумай мені влягатися до лави та роботи покинути, по обіді мама з Опришок повернуться, то вже потурбуйся борщу доброго зварити та пиріжків напекти…

– От самі ви й печіть своїй мамі, а я не буду, – вигукнула Катерина, пам’ятаючи про те, що тепер у неї є захисник.

Мальчиха перемінилась на лиці.

– Що ти оце сказала, вража дочко?

Катерина випрямилась.

– Те, що чули!

– Це отой рудий кіт навчив тебе мене зневажати? – прищуривши темні очі, зле запитала Килина. – Слухай, слухай його, але запам’ятай, що я все зроблю, аби він не став твоїм чоловіком. А батько твій погодиться, нікуди він од мене не подінеться.

Катерина здригнулась.

– Сотнику мене готуєте?

– А чом би й ні, – недобре посміхнулась Мальчиха, й в очах її, чорних та гарних, промайнуло щось незрозуміле. – Я б сама за нього пішла, покинула б твого батька-злидня, не поглянула б на те, що прожила з ним стільки років… – Вона досадливо махнула рукою. – Та куди там, тому сотникові ти, вража дочко, в серце запала.

– А я вам його подарую!

– Закрий рота! – зле кинула Килина. – Допоки я в цьому домі господарка, тут має бути моя воля. Сказала – підеш за сотника, й підеш, нікуди від нього не дінешся!

Катерина захитала головою.

– Та я краще в Кагамличці потону, ніж стану йому за дружину! – із серцем крикнула вона й відсахнулась, почувши мачушин сміх.

– Іди топись, я плакати не стану, – кинула вона. – А тепер гайда, а то в корови вим’я обідметься. А будеш і далі таких пісень співати, рогачем відходжу так, що тиждень не сядеш!

Проказавши ці останні слова, Килина гордовито задерла догори свою чорняву голову в білій намітці та й попрямувала до воріт, не сумніваючись, що Катерина відразу ж кинеться виконувати її накази.

Але Катерина й не гадала виконувати всього того, що наказала мачуха. Вона лиш корову подоїла, бо скотина й справді страждала, а потім вийшла з повітки, притулилась спиною до холодної глиняної стіни й застигла, не знаючи, де шукати розради.

– Що тобі, Катрусю? – перегодом пролунав зовсім поряд тихий батьківський голос. Катерина на мить заплющила очі, проковтнула гірку слину, що пекла горлянку після сварки з мачухою, й поглянула на батька. Чорнявий, з худим, виснаженим лицем, на якому похмуро мерехтіли темно-сірі очі та чорніли вуса, Гнат Малько, певне, колись був досить привабливим козаком, та роки й тяжке життя глибокими зморшками перекреслили ту його колишню вроду, загасивши вогонь у його очах, зробивши їх похмурими та стихлими. Суворий рот його майже не знав усмішок, і Катерина вже навіть не пам’ятала, коли бачила батька усміхненим.

– Катрусечко, – знову повторив Малько, торкаючись її руки. – Доню, чи не захворіла ти?

Катерина хитнула головою.

– Ні, тату, я не хвора.

– Тоді чому стоїш тут, сумно похилившись?

– А не весело мені, тату.

– Чом не весело?

Катерина знову поглянула на батька, й в її золотаво-зелених очах промайнула надія, пробилась скрізь сумнів, надія на його батьківську любов, яка, можливо, ще залишилась, вижила в задушливих обіймах Килини, залишився ще той батьківський жаль, що допоможе йому зрозуміти.

– Чи зрозумієте ви мене, тату? – прошепотіла вона, відчуваючи, як міцнішає в ній та надія.

Гнат зітхнув.

– А ти скажи мені, дитино.

– Здається, почала я закохуватись, тату, сама не втямлю як, але відкривається моє серце для кохання, від того й сумую.

Батько мовчав, і Катерина, наважившись кинути на нього оком, побачила, що він нахмурив брови.

– Твоя мати казала мені щось про пана сотника, – нарешті вимовив він, і Катерина вся аж затрусилася від того, що він зове мачуху матір’ю. Ніколи, й нехай їй буде від того непробачний гріх, не зможе вона назвати цю жінку мамою. – То його ти до серця маєш?

– Ні, тату, ні!

– То кого ж тоді?

Катерина опустила очі.

– Миколу Галушку.

Гнат іще спохмурнів.

– Того рудого пустуна? Та що з нього візьмеш? Тільки й знає, що дівчат і молодиць рудим своїм волоссям дражнити…

– Неправда ваша, тату, – гарячкувато заперечила Катерина. – Микола не такий уже й пустун! Обіцявся він мені, що сьогодні по обіді старостів пришле… – прошепотіла вона останні слова й опустила голову.

А батько мовчав, роздивляючись уважно її ледь почервоніле лице, й Катерина відчувала, що ось саме зараз, у цю хвилину, важиться її доля й саме зараз вона має все зробити, аби вирвати щастя своє з жадібних пазурів мачухи… Немов силою якою недовідомою спонукана, кинулась вона до батька, вхопила руку його суху та мозолисту й заговорила швидко-швидко:

– Благаю вас, таточку, не губіть життя мого молодого! Заради пам’яті матінки, якщо вона вам дорога і якщо ви хоч трішки любили її, дозвольте мені побратися з Миколою, а не з сотником. Я ненавиджу його, не можу бачити, чи розумієте ви це, тату?

Малько зітхнув.

– Розумію.

– То…

Він хитнув головою на хату.

– Іди, приберись у хаті, негоже нам старостів неприбраною хатою зустрічати. А потім витягнеш рушники з материнської скрині, вони тебе нарешті дочекались.

Катерина вдячно стиснула суху батьківську долоню й прошепотіла:

– Спасибі!

– Немає за що, доню, тільки дивись потім не пожалкуй.

Золотаво-зелені очі Катерини сяйнули.

– Не пожалкую, тату, не пожалкую!

Час минав швидко. Здавалося, Катерина ось тільки розмовляла з батьком, а потім заходилась чепурити хату, як уже й полудень, а там година якась чи дві, й старости прийдуть. До неї прийдуть! Вихором кружляючи по хаті, Катерина спочатку не могла ніяк повірити в те, що її прийдуть сватати. Господи, щастя ж яке! Вона нарешті вирветься від мачухи, й не до сотника вирветься, а до молодого Миколи, у якому таки вбачила, почала вбачати справжнього чоловіка, а не безвусого парубка.