— Тату, чому ти не підеш і не ляжеш на хвилинку? Я теж хочу поспати.

Знаючи його легковажну та вередливу вдачу, вона наївно обманювала, намагаючись допомогти йому вийти із скрутного становища. Він став коло ліжка, видимо задоволений.

— Хочеш спати, донечко? Тоді я залишу тебе і сам теж трохи подрімаю. Коли прокинешся, покличеш мене. Гаразд?

Уже з порога всміхнувся до неї і на прощання весело махнув рукою. Ліліна, вдаючи сонну, склепила повіки, а трохи згодом розплющила очі й засміялася, побачивши, що вона сама.

— Бідолашний тато! — зітхнула скрушно. — Йому тільки на вулиці добре.

Рохеліо з насолодою простягнувся на ліжку. Він був стомлений після безсонної ночі і ще не знав, як проведе вечір. Роздратовано подумав про Тересу, яка, без сумніву, чекатиме на нього, і знизав плечима, сказавши собі, що потім якось виправдається перед нею. Хвилин за десять він уже спав міцним сном.

Флорінда розбудила його о пів на четверту і сказала, що ванна готова. Дружина знову стала тиха й покірна, як завжди, коли він зоставався вдома. Поклала на стілець коло ліжка випрасуваний одяг. Рохеліо усміхнувся, глянувши на неї, але нічого не сказав.

— Голитимешся?

— Еге ж.

Вона витягла з шухляди жовтої шафи мило, помазок та коробку з бритвою і дбайливо поклала на мармуровий нічний столик. Снувала по кімнаті, але старалася не шуміти, наче тут були хворі. Рохеліо задоволено відзначив, що сон розвіяв його поганий настрій та гнітючі думки, і він знов був повен оптимізму й бажання розважатися, що незмінно виникало в нього, коли він забував про брак грошей і коли його не мучила заздрість. Ласкаво усміхнувшись, попросив дружину подати сигарету і кучеряво став переповідати про вичитаний з газети злочин. Флорінда слухала і, дивлячись на нього, думала: «Він непоганий, винуваті друзі, які його розбещують».

Рохеліо скочив з ліжка і весело випнув колесом груди, пишаючись своїми м'язами, здоров'ям і легким тілом, яке було свіже, наче в двадцятилітнього.

Потому він весь поринув у клопітку роботу — витягував шию, обмацував пучками щетину і, примружуючи очі від задоволення, легко водив лезом бритви по обличчю. Навіть з цього було видно, як він турбувався про свою особу. Часом відходив од дзеркала, щоб узяти помазок, і, намилюючи підборіддя, голосно насвистував або наспівував щось, пристукуючи ногою в лад мелодії. Поголившись, залишив усе розкидане й брудне: дружина помиє і прибере. Перебіг у спідньому через їдальню та кухню, тоді зайшов до ванни — сирої занедбаної кімнатки, де під стелею висів душ; підлога з червоних плиток була слизька, в стіні стирчали цвяхи, що правили за вішалку.

Голий, білий і дужий, мов бог, він став під душ. Звично, анітрохи не соромлячись, увійшла дружина. Рохеліо на мить прикрутив кран, щоб вислухати її.

— Хочеш, я помию тобі спину?

— Ні, не треба.

— Гаразд. Якщо тобі щось знадобиться, постукаєш у двері. Я буду на кухні. Отут на стільці за дверима білизна й шкарпетки.

У відповідь він знову пустив душ…

Помившись, Рохеліо витерся, надягнув чисту білизну й замилувався собою, поглядаючи в щербате дзеркальце й насвистуючи улюблену пісеньку. Потім пішов до себе в кімнату вбиратись на вечір.

Невдовзі його покликали. Він почув, що Флорінда голосно з кимось перемовляється у вітальні. Трохи згодом вона ввійшла до кімнати, брови її були насуплені, голос тремтів.

— Там тебе той питає,— сказала, не дивлячись на чоловіка.

Стоячи перед дзеркалом, Рохеліо дбайливо підправив гребінцем кінчики вусів, водночас легенько погладжуючи їх щіточкою. Він велично обернувся.

— Хто «той»?

— Та хто ж іще? Соромітник Пако! Ти приймеш його?

Чоловік скипів. У гніві він був красивий.

— А відколи це я не приймаю друзів у своєму домі?.. Скажи йому, нехай заходить.

Флорінда тихо зітхнула і вийшла. Рохеліо глузливо глянув їй услід, задоволений своїми дошкульними словами.

Зайшов високий, смаглявий, добре виголений молодик із жвавими очима. Недбало потиснув руку Рохеліо, без церемоній сів на ліжко, витяг сигарету й поклав ногу на ногу.

— Здається, твоїй дружині не зовсім до вподоби бачити мене тут! — зареготав він.

— Дарма! Не бери цього до уваги. Що з неї візьмеш — тварина! — знизавши плечима, обізвався господар.

Виставляв її так перед своїми друзями, щоб показати себе справжнім мужчиною. Гість перевів розмову на інше.

— Вчора ввечері прилетіла нарешті куріпочка? — спитав загадково і зловтішно глянув на друга.

Рохеліо злегка почервонів.

— Ну, вітаю тебе! — іронічно вів далі Пако. — Маєш розвагу. — І з властивою йому пихою і зневагою додав: — Я знаю, що вчора ти пробавив вечір в Авіадори.

Рохеліо, закінчивши розчісувати вуса, здивовано обернувся. Гаряча хвиля знов залила йому обличчя.

— Хто тобі сказав?

— Вона сама. Каже, що ти якраз для неї. Незважаючи на апломб, що його він напускав на себе, наслідуючи в усьому свого друга, Рохеліо не стримався і сказав дурницю:

— Я думав, що ти, відтоді як розлучився з нею, не ходиш до неї додому…

Пако нахабно зареготав.

— Я ніколи не ходив до неї, бо не хотів утратити свою свободу… Вона спала в моєму домі, коли жила зі мною… Але ми зустрічаємось інколи й розмовляємо… Ти знаєш, та й усім це відомо, що я людина неабияка… Ревнуєш?

Рохеліо прикусив губу і відповів, намагаючись підладитись під тон співрозмовника:

— Я? Було б смішно, коли б я та й ревнував до таких повій!

Вони говорили голосно, наче в кафе, зовсім не турбуючись про те, що Флорінда може їх почути. Раптом Пако замахав руками, побачивши, що його друг зробив із краватки зашморг.

— Вайло! Ніяк не навчишся одягатись!

Легко й спритно, з досвідченістю майстра, зав'язав на Рохеліо краватку і, тримаючи в зубах шпильку з перлинами, відійшов убік оглянути свою роботу.

Рохеліо скривився. Його принижувало зверхнє ставлення друга, але він не міг обійтися без Пако. Той був секретарем одного впливового політичного діяча, колишнього провінціального адвоката, який недавно помирав од голоду на селі, поки міжпартійна боротьба не зробила з нього відому людину. Пако не лічив грошей, які розтринькував, бо вважав себе галантною та високопоставленою особою; його майже завжди можна було побачити в товаристві прославленого шефа, а нахабство та апломб скрізь відчиняли йому двері. Злі провінціальні язики плескали, буцімто магнат, який протегував йому, збезчестив його сестру, котру потім, аби уникнути скандалу, одружив із чиновником цивільного уряду; він навіть пробував викликати когось на дуель, коли одна газета під час виборів прозоро натякнула на цю історію. Але тепер усе вже забулось. Пако скрізь мав успіх, одягався, немов мільйонер, і, похваляючись багатством, на правах давнього сутенера презирливо дивився на грішниць, котрі тепер бігали за ним. Рохеліо силкувався наслідувати цього щасливчика і пробачав йому болючі дрібні образи тільки за те, щоб мати змогу привселюдно прогулятися з ним по місту. Одягнений, як і його супутник, у білий костюм, Рохеліо нерішуче зупинився, немов відчуваючи, що йому чогось бракує. Раптом він вирішив вразити Пако — висунув шухляду шафи, в якій зберігалися заощадження, що їх дала йому дружина, і недбало кинув у кишеню жменю монет. Цим жестом він хотів сказати: «Сам бачиш, я не такий бідний, як ти думаєш». Та елегантний Пако, спостерігаючи все те, байдуже мовчав.

— Ти вже готовий? Ходімо.

— А куди?

— Прогуляємось. Тут недалечко…

Вже виходячи на вулицю, Рохеліо згадав про обіцянку, яку дав хворій дочці, та про свій намір виправитись і повернув назад, перепрошуючи Пако, щоб той зачекав його хвилинку.

Навшпиньках зайшов до кімнати. Ліліна, зіпершись на лікті, розглядала малюнки в книжці й усміхалась. Підвела голову і захоплено глянула на батька. А він у цей час думав, як краще обманути її.

— Донечко, — промовив нарешті,— тобі вже краще, а я хотів би порозмовляти з другом, який прийшов до мене у справах. Гаразд?

— Добре, тату. Я вже майже здорова.

Він нагнув голову і тонкими пальцями розгладив складки шовкової сорочки, дивлячись на шпильку з перлиною, що йому прикріпив до краватки Пако.

— Який ти гарний. Тобі личить у білому, тату. Дівчинка підставила чоло, і він, ніжно поцілувавши її, притьмом вибіг з дому.

Вискочив за поріг — і немов скинув із себе дрібні домашні прикрості. Зітхнув з полегкістю, радіючи, що не зустрів Флорінду. Пако стовбичив посеред тротуару, нахабно розглядаючи дівчину, яка стояла біля вікна старого будинку, де містилась маленька столярня. Дівчині минуло років чотирнадцять, була вона в куцому до колін платтячку; коси, перев'язані великою чорною стрічкою, лежали на плечах. Вдавала серйозну й байдужу, помічаючи на собі соромітницький погляд мужчини. Пако глянув на шовкові панчохи і зауважив, що її ноги та груди добре розвинуті, а на щічках видно рум'яна. Йому сподобалось дівча з отим своїм наївним кокетуванням.

— Хто це? — спитав він, коли підійшов Рохеліо.

Рохеліо стримано посміхнувся і тихо розповів деякі подробиці. Вона дочка теслі, який розорився, намагаючись виховати з неї сеньйориту. Коли він, Рохеліо, оселився в цьому будинку, вони ще виготовляли меблі на продаж і жили заможно. Тепер батько працював сам, і то не цілий день, бо замовлення дедалі скорочувались. Пако звернув увагу на контраст між дбайливо одягненою стрункою дівчиною І сумним виглядом захаращеної лавками та купами стружок кімнати, у якій він побачив її постать.

— А вона нічогенька… — підморгнув він багатозначно.

Рохеліо зареготав.

— Злі язики називають її янголятком, що обламало крильця. Вона знає, що із старими далеко не зайдеш…

— Воно й справді так… Ходімо!