Нарешті Рохеліо вирішив забрати її,— однаково ж мусив колись це зробити, — і, доручивши Ріголетто знайти дві недорогі кімнати, з смутком чекав приїзду коханки, а сам думав, що скоро в нього не залишиться ні грошей, ані надії.

Він постарів серцем.

III. ВЕЛЬМИ ВТІШНИЙ ДЕНЬ

Вийшовши з квартири коханки, заспаний Рохеліо машинально повернув праворуч і, крокуючи попід будинками, немов автомат, за хвилину опинився на проспекті дель Прадо. На цій велелюдній увечері вулиці зараз не було ні душі. Чистий, вимитий дощем тротуар видавався дуже широким під яскравим світлом, що горіло під кафе, двері якого були тепер надовго зачинені. Трохи далі під деревами, поміж рядів монументальних колон навколишніх будинків, мов еспланада старого колізею, оточеного гігантськими руїнами, розкинувся парк Сентраль.

Рохеліо обвів понурим поглядом сонне місто. Він жив на околиці, на вулиці Окендо[1], сама назва якої завдавала йому, болю, немов шпичка, встромлена в його горде серце. З гнівом і острахом думав він про невеселе життя двоєженця, яке знов починалося для нього, несучи з собою всілякі клопоти. Проклинаючи сам себе, він зупинився на розі Нептуно і, прихилившись до колони, став чекати трамвая. Тричі позіхнув і відумці лайнув ділків, з ласки яких після другої години ночі трамваї ходили через півгодини. Йому бракувало сміливості перейти вулицю й розбудити одного з візників, що куняли на козлах біля парку. Крім того, він поклав собі заощаджувати гроші: проїзд на трамваї коштує дві песети, екіпажем — аж десять сентаво.

Йому здалося, що він засинає, обіпершись об вологу від дощу колону. Спина швидко змокріла. Він зіщулився від холоду. Кляте життя!.. Ще раз позіхнув і здригнувся — повіяв свіжий вітерець. Рохеліо відкинув усякі вагання, притьмом перебіг вулицю і вскочив в екіпаж, що стояв найближче. Розбудивши візника, сказав, куди та як їхати. А сам умостився в кутку, щоб хоч трохи подрімати.

Екіпаж зупинився навпроти облупленого будиночка, вкритого черепицею. Рохеліо розплющив очі і впізнав свій дім по старих, пофарбованих у червоне дверях та вузькому заґратованому віконцю з вицвілою фіранкою. Тримаючи в руках ключа, зіскочив на тротуар і розплатився з візником. Зітхнувши, одімкнув двері. Меблі в передпокої, як і в усьому домі, були жалюгідні: кілька стільців, стара мармурова консоль і маленьке дзеркальце — оце, власне, й усе. Рохеліо навшпиньках пішов до кімнати. Двері штовхнув легенько, щоб не зарипіли. У кімнаті стояли два ліжка із сітками від москітів, посередині на консолі перед образом святого Роке горіла лампадка. Тут спали. У тиші виразно чулося розмірене дихання на великому ліжку і стомлене, уривчасте — на малому.

Рохеліо, боячись розбудити дочку і дружину, хутко перейшов до своєї кімнати, роздягнувся і впав на ліжко.

Близько одинадцятої години його розбудив голос дружини, яка балакала в їдальні з сусідкою. Вони так швидко торохтіли, що Рохеліо не міг добрати, про що йде мова. Вловив тільки окремі слова — «страх», «лікар», «кров» — і подумав, що говорять про якийсь злочин, описаний у газетах. Узяв сигарету й закурив. Лежав горілиць у ліжку, спостерігаючи, як кілечка диму, звиваючись, піднімаються вгору і розбиваються об стелю.

Нараз двері відчинились, і на порозі з'явилася висока, суха постать дружини. Одежа на ній була бідна, мов на служниці. Волосся від поту прилипло до лоба. Зайшовши до кімнати, вона з несміливим докором глянула на чоловіка.

— Вночі Ліліна мало не померла, — мовила так, ніби звинувачувала Рохеліо. — Я пішла до лікаря, і він сказав, що їй погано. — І покірно опустила очі, даючи тим зрозуміти, що говорить від імені дочки.

Рохеліо зустрів її владно й грубо. Так він робив завжди, коли не хотів вислухувати її скарги та нарікання.

— А зараз як? — спитав різко, намагаючись приховати хвилювання за долю дочки.

— Зараз краще. Але лікар каже, що їй не можна вставати… — Жінка завагалася і замовкла. Нарешті глянула йому в очі і сказала: — Півгодини тому знов приходив лікар. Звичайно, спитав про тебе, і я відповіла, що ти ще спиш…

Рохеліо, звівшись на лікоть, курив і дивився на неї глузливо й погрозливо. Затягнувшись димом, мовив:

— Ти вже довела, як завжди, що турбуєшся про сім'ю… Візьміть і висушіть мій одяг, — нараз звернувся до неї на «ви», як звичайно робив, коли волів, щоб його слухалися без заперечень. — Було б краще, аби ви поклопоталися про це ще перед тим, як правити теревені з брехунами цілого кварталу.

Коли гнівався, він розмовляв з дружиною, як із служницею, підкреслюючи свою зверхність. Адже він виявив ласку, одружившись із нею після того, як прижив їй дитину. Флорінда за логікою затурканої з дитинства жінки-простолюдки погоджувалася з такою роллю і знала своє місце. Жорстоке поводження чоловіка виробило в ній покірність робочої тварини.

Вона почервоніла, мовчки зібрала одяг і поклала на зігнуту руку. Уже з порога запобігливо обізвалася:

— Скажеш, коли принести сніданок.

Рохеліо, виливши свій гнів, глянув на Флорінду, і йому стало боляче від докорів сумління. В тридцять шість років вона перетворилася на худу, нещасну бабу, яка жила тільки для дочки й для нього. Її потворність, що весь час нагадувала йому про те, яку вія зробив дурницю, одружившись із нею, сьогодні вразила його по-іншому, розбудивши співчуття до цієї горопашної, котра всього зреклась. У хвилини каяття він казав собі, що якби люди не кепкували, що він має таку дружину, він був би щасливий і турбувався про неї, хоч, звичайно, не покинув би й Тересу та інших жіночок, з якими кохався.

Разом із легким жалем в його серці негадано ожила батьківська ласка. Коли Флорінда вийшла, він скочив з ліжка з твердим наміром спокутувати свій гріх і весь день просидіти коло нещасної хворої дочки, яка його обожнювала. Швидко надягнув штани, чисту сорочку і піджак з китайського шовку, потім звично змочив і розчесав перед дзеркалом рудуваті вуса.

Дівчинка лежала на спині, широко розплющивши очі. Вона радісно скрикнула і, схопивши батькову руку, рвучко притисла її до щоки:

— Татунечку мій! Ти прийшов!

— Так, ясочко, я буду коло тебе, скільки ти схочеш.

Обіцяв він од щирого серця. Глянув на миле худеньке личко дівчинки й мало не розплакався. Блакитноока, русява й ніжна Ліліна лежала в подушках, немов янголятко. Слабе й скарлючене тіло було майже непомітне під простирадлом. Рохеліо гладив доччине чоло і лагідно ворушив на подушці пасма русявого волосся. З розпачем питав себе, як могла народитися така квола істота. Дівчинка не зводила з нього завороженого погляду — ніяк не могла надивитися на батька.

— Тату, як мені було погано вночі! Думала, що вже не побачу тебе!

— Скоро ти одужаєш, доню… Але зараз не розмовляй, не хвилюйся, бо знову йтиме кров…

Він сидів у головах ліжка, мов терпляча доглядальниця, коли до кімнати зайшла Флорінда. Добросерда жінка усміхнулась, глянувши на чоловіка і помітивши, як сяє від щастя доччине обличчя. Цього їй було досить, аби відчути себе щасливою. Вибачливо глянула на нього і сказала:

— Ходімо снідати. Потім повернешся до Ліліни.

Так, іди, тату.

Снідав Рохеліо сам, бо Флорінда, яка куховарила і поралася вдома (не було змоги найняти служницю), попоїла раніш на кухні. Дружина поставила перед ним тарілку тихо, майже з побожною шаною, яку в ній завжди викликав цей чоловік, за котрого колись, не вірячи своєму щастю, вона вийшла заміж. Їй навіть подобалось грати таку принизливу роль, ховатися, коли приходили друзі Рохеліо, і пробувати весь час на кухні, яка стала її улюбленим притулком. Коли вона побачила, як чоловік пестить дочку і як сяє од щастя обличчя хворої, весь її смуток розвіявся, мов від чарів. Вона, як і всі, знала про зв'язок чоловіка з Тересою, але не ревнувала, навпаки — співчувала обманутій нещасній жінці, яка пожертвувала задля нього дівочою честю, а отже, і своїм майбутнім.

Рохеліо вважав природним, що дружина була йому за служницю, шанобливо догоджала, годувала смачними стравами: адже він зробив їй неабияку ласку, повівши до вінця. Час від часу він виявляв невдоволення їжею, яку вона готувала, і тоді Флорінда журилася. Зате коли йому щось подобалось і він її хвалив, бідолашна жінка сповнювалася гордістю і сприймала це як нагороду. Сьогодні Рохеліо був заклопотаний приїздом Тереси, хворобою Ліліни і думками про свої невдачі. Він не лаявся, як завжди, коли доводилося їсти в «цьому свинюшнику». Швидко проковтнув сніданок, машинально випив каву і, сказавши дружині, щоб принесла ранкову газету, знову пішов дочки.

— Як ти себе почуваєш, донечко?

— Краще. Набагато краще.

Дівчинка була дуже вразлива, і це викликало часом різкі зміни в її організмі. Тепер вона й справді дихала вільніше й не відчувала в горлі докучливого лоскоту, від якого всю ніч кашляла і випльовувала кров. Радіючи, вона раз у раз крутилася під ковдрою.

— Татунечку, які в тебе руді вуса!

— Цс-с! Лікар гнівається, що ти багато говориш і смієшся.

Він спохмурнів, узяв газету, яку йому принесла Флорінда, і зручніше вмостився в кріслі. В кімнаті запала важка тиша: ще сумніше блимала лампадка, що й удень горіла перед образом святого Роке. Ліліна, яка хотіла бавитись, ображено заплющила очі й задрімала. Рохеліо гортав газету, думаючи про своє. Ця гнітюча бідність і вульгарна обстанова, що складалася з дешевих меблів; облуплених стін і драної постільної білизни, дратували його, викликали бажання втекти. Єдиною відрадою було те, що Флорінда, як і всі простолюдки, дбала про лад у домі, особливо клопочучись чоловіковою кімнатою, де стояли велика шафа з дзеркалом, гарне горіхове ліжко та умивальник, що правив йому за туалетний столик. Але сьогодні йому чогось здавалося, що на нього от-от упаде стеля, — аж не міг спокійно читати. До того ж ці газети тільки й галасують про дурноверхих політиканів…