Тереса — найдраматичніший образ Мігеля де Карріона, завзятого борця за емансипацію жінки — адже всі без винятку його романи присвячені цій проблемі.

Тереса цілісна і вольова натура. Вона йде на все заради кохання. Так, не оглядаючись, вона віддала молодість одруженому Рохеліо Діасу, котрого умови суспільного життя зробили безпорадним і нікчемним неробою. Навіть тоді, коли коханий пустився берега, Тереса намагалась підняти його своєю любов'ю. Та її сили виявилось замало. Рохеліо покинув напризволяще Тересу з двома хлопчиками та законну дружину з хворою донькою. Але Тереса й тут показує свою велику душу: вона йде до дружини коханого, підтримує її в горі. Нарешті, аби добути гроші, щоб якось врятувати дівчинку, приносить у жертву свою жіночу честь… Дівчинка померла… Здобуті такою дорогою ціною гроші підуть на похорон…

Який страшний символ! Яке хвилююче художнє узагальнення! Драматичні епізоди моральної смерті Тереси звучать як гнівне прокляття і страшне звинувачення суспільству.

«Грішниці» — роман соціальний. Він зриває райдужну вуаль із болячок капіталістичного суспільства, яке нівечить і декласує людей, породжує проституцію, безробіття, паразитизм. Мігель де Карріон не тільки показує соціальне зло, а й розвінчує його винуватців: «власних» і чужих гнобителів, — зокрема північноамериканців, котрі, як каже один із найколоритніших персонажів твору горбань Ріголетто, усе забувають зняти з кубинців кайдани.

В цьому значущість роману «Грішниці», сильного своїм запереченням і водночас слабкого своїм ствердженням. Його позитивні герої — люди з серцем і розумом, але без життєвих ідеалів. На них лежить печать фатальної приреченості. А втім, це було бідою не тільки героїв твору, а й самого автора. Він болісно й довго шукав маяка, який би вказав йому шлях до жаданого берега вселюдської правди і добра.

Шукання автора «Грішниць» стануть зрозуміліші, якщо згадати про його лист до відомого кубинського критика Рафаеля Монторо, якому, до речі, присвячено цей роман. Письменник повідомляє, що сподівається, коли не забракне йому сили й життя, послідовно публікувати книжки, які б відстоювали благородні ідеали, що їх залишили великі люди минулого. Певне, такою книжкою мав стати й роман «Сфінкс», роботу над яким обірвала нагла смерть.

Мігель де Карріон помер у 1929 році, незадовго до революції, яка змела диктатуру Мачадо. Марія-Антонія Карріон де Ботет, дочка письменника, дбайливо зберегла батькові рукописи. Саме завдяки їй 1961 року в Гавані вийшов роман «Сфінкс», що став справжньою сенсацією в культурному житті народної Куби, — адже навіть у літературних колах мало хто знав про останній твір визначного письменника.

Роман вийшов з ґрунтовною передмовою Маріо Парахона, який високо оцінив його, назвавши заповітом письменника. Літературознавець зокрема підкреслив: «Амада Хакоб (героїня роману. — М. Л.) сконала в той самий час, що й Мігель де Карріон. Флобер якось сказав: „Мадам Боварі — це я“. Карріон міг би повторити цю фразу щодо Амади Хакоб».

Роман «Сфінкс» відображує роки диктатури Мачадо, коли національна буржуазія, переобтяжена злочинами й розкішшю, потопала в болоті себелюбства та дрібної підлоти, коли чесним і чистим душею людям нелегко було в задушливій темряві знайти пряму і вірну дорогу.

«Сфінкс» — передусім роман психологічний. Мігель де Карріон розкриває в ньому характери ключами школи натуралістів, основоположником якої був Еміль Золя, улюблений його письменник. Карріон, як і Золя, ставить на перший план соціальну психологію, однак він по-своєму дивиться на світ, на суспільство, на людей, вибираючи для своїх творів такі ціліcні, вольові натури, як Амада Хакоб.

Амада народилася в сім'ї визначного чиновника Вільялоси, в сім'ї, де зберігали давні традиції, шанували честь і шляхетність. У цих традиціях і виховав сеньйор Вільялоса свою дочку. Та хитрий ловелас і пройдисвіт із начищеними нігтями та вишуканими манерами, Діонісіо Хакоб, який не мав нічогісінько в душі і за душею, поласився на родинне багатство. Лестощами та обманом він домігся шлюбу з Амадою. Але невдовзі тесть помер, багатство спливло, і для розчарованого ловеласа дружина стала зайвим тягарем. Далебі, він навіть радіє, що до запліснявілого дому Вільялосів приходить Марсіаль, Амадин друг дитинства. У Хакоба свої клопоти, свої прагнення. І тут автор мимохідь кидає дошкульну репліку, що яскраво характеризує цього безпринципного буржуа і холодного циніка: «Хакоб захопився політикою і громадською діяльністю… В іспано-американській країні, подібній до нашої, завжди можна знайти чудове поле діяльності для людей такого штибу».

Стара мораль, проголошуючи нерозривним шлюб, ставила в залежність жінку, обертала її на рабиню. Амада була вірна цій моралі. Ненавидячи чоловіка і кохаючи Марсіаля, вона не могла порушити заповіти батьків і розірвати шлюб із Хакобом. Амада, незворушна й холодна, мов сфінкс, стоїть перед Марсіалем. А цей себелюбець, який виконує тільки фінансові угоди, злякався кохання; він тікає геть, коли Амада благає допомогти їй порвати з ненависним чоловіком і поки, нути старий задушливий дім, де живуть тіні минулого. Забувши про всі свої велемовні обіцянки, Марсіаль одружується з багатою вертихвісткою Ермінією.

Амада в розпачі побачила, що ті принципи честі й шляхетності, якими вона жила, давно вже відкинуто. Вона, Амада, яка була непохитна щодо моралі, нещасна тільки тому, що чесна. І вона пориває з усім, що її гнітило, скидає з себе ярмо облудної старорежимної честі…

Амаді забракло сили боротися далі. Зіткнувшись віч-на-віч із новою мораллю буржуазного світу, де над усе стоять зиск і вигода, вона впала, смертю своєю тавруючи суспільство таких буржуа, як Діонісіо Хакоб, як Марсіаль, як її рідний брат суддя Вільялоса.

Зупинилося серце Амади. Обірвалося життя Мігеля де. Карріона. Перо випало з його рук, коли він дописував останні сторінки роману «Сфінкс» — недоспіваної своєї лебединої пісні. Він любив Амаду, славив красу її серця захоплено і натхненної Він мучився разом з нею. Сліпа любов, сумніви, вагання гіркота поразок у борні за честь і волю — така доля Амади. І майже такий самий болісний шлях автора. Мігель де Карріон і його героїня померли одночасно. Та книжкам випала щасливіша доля, ніж письменникові,— вони живуть і діють. Вони увійшли в нове життя як пристрасні свідки темного минулого, до яких прислухається сама історія, що виносить присуд світові гноблення і соціальної несправедливості.

Михайло ЛИТВИНЕЦЬ