Рохеліо випустив з рук газету і, обхопивши сплетеними пальцями коліно, задивився на стелю. Його обсіли гіркі роздуми. Він давно вже злостився на Тересу за ті злидні, які вона йому принесла, через Дурну гордість дозволивши братові обікрасти себе. От і тепер відчував, як у душі його збурюється лють на коханку, наче вона була винна і в тому, що хворіє його дочка. Скрушно подумав, що всіх тих дурниць, які він вчинив, уже не можна виправити.

В його пам'яті виразно поставало минуле…

Два його брати, котрі, як казали батьки, хоч і були міцненькі, померли рано, так що він їх і не пам'ятав. Його батько, іспанець, був полковником волонтерів і митним чиновником. Використовуючи своє становище, він без упину хапав гроші й залишив по собі чимале багатство. Рохеліо з ніжністю згадував веселого й добродушного здорованя, який, коли син хворів, витягав з-під матраца скриньки з золотими монетами і давав йому гратися. Його дім скидався на крамницю: був повний картин, кришталю, музикальних скриньок, коштовних дрібничок, що їх розбагатілий митник купував без розбору й кидав де попало. Рохеліо змалку не знав ні в чому обмежень; батьки над ним упадали і вкладали в ліжко, досить тільки було йому раз чхнути. Усі його бажання, хоч які б вони були, зразу задовольнялись. Батько тринькав на нього гроші, мати не шкодувала поцілунків і ласки, і отак, наче в чарівній казці, промайнуло його дитинство.

У дванадцять років хлопець пішов до школи. Там він навчився голитися уламком скла, щоб швидше росла борода, лаятись і читати напам'ять катехізис. Одягався, як син герцога, бундючився батьковим багатством і гудив бога та святих, хоч після того, забившись десь у куток, гірко каявся і цілував хрестик, який носив на шиї. Через кілька років він уже відвідував будинок розпусти і полював за вигнаними з роботи служницями, які обрали собі легший шлях. Але для повної слави Рохеліо бракувало хвороби кохання, що її школярі вважали за посвяту в мужчини, і завоювання справжньої жінки — з тих, що не продаються за два дуро. Щодо першого, то всі його зусилля були марні — його ніяк не зараховували до потерпілих у сласних сутичках. Зате з жінкою йому поталанило: навряд чи хто з його приятелів міг похвалитися такою здобиччю, як Флорінда.

Це сталося, коли йому було сімнадцять років. Коханець Флорінди, роз'їзний агент невеличкого комерційного товариства, часто приходив до батька Рохеліо, і вони надовго зачинялись, розмовляючи про свої справи. Старий кілька разів посилав сина до комерсанта додому з різними дорученнями, і там Рохеліо познайомився з дівчиною. Худенька Флорінда, несмілива й мовчазна, вабила молодою свіжістю й великими гарними очима. Вона була сирота й раніш жила в тітки, яка примушувала дівчину працювати за служницю і зовсім не піклувалася про неї. І небога, й тітка походили з простолюдців, яких страшна бідність робить лютими й грубими. Тітка безжально била дівчину, а її чоловік, похмурий і жадібний жерстяник, знущався над нею, бо намагався нишком збезчестити її, а дівчина опиралась. Із рабства Флорінду визволив отой підстаркуватий комерсант. Він забрав дівчину від родичів і став жити з нею. Траплялося, що й він лупцював її, коли був роздратований, але вона на те не зважала.

Попри всю свою розбещеність, Рохеліо був тоді ще дуже сором'язливий і не насмілився одразу ж залицятися до цієї ніжної жінки, яка припала йому до вподоби. Він терпляче дожидав, поки комерсант натішиться Флоріндою і покине її. А що вишукані манери Рохеліо не залишили Флорінду байдужою, то хлопець легко досяг мети, куди легше, ніж сподівався. Старий коханець став жертвою, його першого обдурили й безцеремонно відкинули геть, віддавши перевагу молодшому суперникові.

Флорінда була на сьомому небі від щастя, яке випало на її долю, а надто коли мати Рохеліо, боячись гріха, наполягла на тому, щоб вони взяли шлюб. Рохеліо, не усвідомлюючи до пуття, на що йде, був у захваті від самої думки, що зможе спати з коханою вдома, і радо дозволив повести себе до шлюбу…

— Який я ідіот! Я завжди був ідіотом! — гірко вигукнув Рохеліо, дійшовши у своїх спогадах до весілля, і підхопився з крісла так рвучко, що Ліліна злякано здригнулась.

Йому стало жаль себе й від згадки про любов до Тереси, яка засліпила й оглушила його так, що він і досі ще не прийшов до тями. Те, що він так легко домігся кохання вродливої незайманої дівчини, загоїло рану, якої завдало йому одруження, і він ще дужче запишався собою. Та зрештою розорення та дрібні невдачі протверезили його. Від такого життя у його серці розвинулась перша брунька злості на коханку. Він звинувачував її в тому, що своєю любов'ю вона збила його з пантелику, він став нездатним до справ, і це, мовляв, і є причиною його невдач. Силкувався вирватися з-під впливу жінки, яка, маючи завзяту натуру, панувала над ним. Звичайно, це він робив, коли Тереса була далеко. Як тільки вона з'являлась, — жінка навіть не здогадувалася, що в його душі точиться внутрішня боротьба, — то одразу цілком підкорювала волю й серце коханого.

Так вони й жили. Рохеліо ділив свій час між Тересою і потворною безправною жінкою, що належала йому по закону, в домі якої він завжди зустрічав світанок: адже так вимагала кохана. У гіркі хвилини він глузував із себе, що без опору погоджувався волочити подвійні кайдани подружніх обов'язків, знаючи наперед, що ніколи не стане в нього сили перебудувати своє життя. Які вигоди приносило йому кохання Тереси? Якби він, побавившись, кинув її, як роблять деякі чоловіки, що мають здоровий глузд, то, певне, ця вродлива жінка могла б знайти собі не одного на його місце. І як дякувала Тереса за його вірність? Вона боронила свою невідчепну ідею — вдавати перед родиною, що для них вона вже не існує. А ота тварюка — брат— скористався цим і за життя сестри привласнив її добро. Рохеліо ніяк не розумів, як могла так поводитися розсудлива людина. Він оддав їй усе, що міг, а вона не хотіла забрати від егоїстичного тирана — свого брата — те, що могло принести їм щастя і спокій. Будучи надміру матеріалістом, щоб зрозуміти такі речі, Рохеліо думав тільки, що для Тереси менше важила його любов, аніж доля її родини, і ця думка викликала в нього ревнощі.

«Що ж, я можу залишити її,— казав він собі в сотий раз, — нехай шукав кого хоче». Про дітей не турбувався, бо сам був бідний, а вони багаті. Коли б Тереса залишилася сама, вона все одно не відмовилась би від свого і не стала повією, хоч і не навчилася заробляти на життя власною працею. Він із запалом брався здійснювати всякі плани, але ніколи не доводив їх до кінця. У свій час навіть поривався розлучитися з дружиною і взяти шлюб із Тересою, але кохана відкинула його несміливу ідею. Згодом він і сам переконався, що це неможливо. Отже, знову покорявся й страждав, бо йому завжди бракувало сили узятися до якогось прийнятного діла й виборювати своє щастя.

Але за останні шість місяців, що їх він прожив у Гавані, далеко від Тереси, думки його змінилися докорінно. Він заприятелював з чоловіками й жінками, котрі вельми впливали на його погляди. Захопився легковажним життям міста, яке спокушало на кожному кроці. Йому часто здавалося, що він проходить мимо омріяного в снах раю, — адже бідність не дозволяла йому разом з усіма розважатися. Тоді прокляв своє минуле і в чорній безнадії огудив любов. Листи Тереси, щирі й пристрасні, дратували його. Чому вона не залишилася там із дітьми, щоб не надокучати йому? Він більш-менш справно відповідав коханій, намагаючись відтягнути її приїзд. А тим часом знаходив розраду в дружбі з гарними й добре вдягненими грішницями, яких надибував час від часу. Коди йому несподівано повідомили, що везуть дітей, він мало не луснув з досади. Вважав, що він уже став іншою людиною, яка порвала з минулим. Чекаючи дітей, запитував себе, чи не краще написати коханій прямо, що він пориває з нею. Добре знаючи Тересу, був певен, що вона не скаржитиметься й не докорятиме. Все можна розв'язати одразу, одним листом. Однак він не наважився зробити цього раніше, а тепер, маючи коло себе Армандо й Родольфо, зрозумів, що вже не можна відтягувати далі приїзд коханки.

В цей час він захопився білявою жінкою, тілистою і розпусною, яка красиво й легко водила власний автомобіль. Вона хизувалася, наче військовим званням, своїм прізвиськом — Авіадора — і прилюдно ходила напівроздягнена. Напередодні, незважаючи на телеграму від Тереси, яка приїжджала вечірнім поїздом, він, як звичайно, розважався у нової подруги і мало не забув, що треба йти на станцію. Поїхав неохоче, ніби його примусили виконувати важкий обов'язок, і занепав духом, відчуваючи, що знов опинився під п'ятою жінки, хоч гадав, що вже назавжди відірвав її од свого серця.

Перший поцілунок знов оплутав його давніми кайданами.

— Ідіот, який ідіот! — гнівно покартав він себе й щиглем збив з колін газету, яка з шурхотом упала на підлогу.

Потім довго сидів, приплющивши очі. Намагався не думати, бо думки викликали тривогу й породжували сумніви, що їх важко було розвіяти.

— Татуню, ти спав? — спитала Ліліна, яка уважно стежила за ним.

Ніжні очі дівчини закохано дивилися на батька, намагаючись прочитати його думки. Жіночою інтуїцією, яка рано пробудилась у цій напівдитині од хворобливого життя, вона відчула, що в його душі клекоче буря. Він підвівся, уникаючи допитливого погляду, і заходив по кімнаті. Довго позіхав, розминаючись.

Ліліна знову заговорила:

— Хто прибрав сьогодні в домі, тату?

— Напевне, мати… як завжди.

— От шкода. А я не можу їй допомогти! Адже їй важко самій — і прибрати, і наварити…

У Рохеліо стискалося серце від самої думки про те, що слаба й немічна дочка клопочеться по господарству, хоч знав, що це єдина втіха дитини. Він роздратовано проказав:

— Твоя мати несповна розуму, що дозволяє тобі прибирати. Ти ж бо хвора і весь час задихаєшся. Може, через це ніяк не видужаєш.

Ліліна невдоволено насупилась, і він знову заходив з кутка в куток. Побачивши, що батько раз у раз позіхає, дівчина мовила з доброю усмішкою: