— Так, так! Сфінкс!

Удосвіта, коли хвора зовсім заспокоїлася, сліпа з служницею теж задрімали. Здавалось, і сама кімната дрімала у важкій тиші, яку порушувало тільки цокання годинника над ліжком. Сеньйора Вільялоса і служниця прокинулись, коли вже було видно, і почули тихе й рівне дихання хворої. Амада спокійно спала — їй видимо полегшало.

А вранці почався кашель. Амада скаржилася на біль у горлі, проте лікар сказав, що хвороба минає без ускладнень і триватиме ще днів зо два. Опівдні Амаду залишили в кімнаті саму, щоб вона трохи поспала. Була немічна, квола, але спокійна. Увечері її, як і напередодні, тіпала лихоманка і мучив кашель. Мати з служницею знову лишилася на ніч біля неї. Хоакіна за весь день ні разу не заглянула до кімнати. Хвора марила. Їй здавалося, що вона лине у вічність. Навколо — прозорі білі хмарки, вони заколисують її, наче хвилі лагідного моря. А там, угорі, ніякого життя — тільки пустка, тихий спочинок, безмежний спокій, якого ніколи не відчувають і не можуть відчути люди на землі. Амада усміхнулась, і ця лагідна усмішка наче осявала її виснажене хворобою обличчя.

Коли Амада прокинулась, її більше не трусило. Отже, доля ще раз жорстоко насміялася з неї. Тепер, коли вона була певна, що вже не помре, її знову пойняли душевні муки. Життя здавалося ще нестерпнішим. Скільки людей вмирало од тої хвороби! А вона, яка так прагнула смерті, так чекала цього звільнення від туги, — одужує! Одужує, щоб знову мучитися й страждати…

Коли небезпека минула, сеньйора Вільялоса повернулася до своєї кімнати й тепер заходила до Амади лише на кілька хвилин, щоб спитати, як вона себе почуває, і висохлою рукою погладити її по голові. Тепер ця турбота і ласка тільки дратували хвору. Почувала себе краще на самоті. Стомилася, линучи душею до тих, кого любила, і скрізь наражаючись на байдужість. Не було вже для неї місця ні в цьому домі, ані в цілому світі. Навіть про Марсіаля не хотіла згадувати, щоб не ятрити болючої рани в душі. Заплющувала очі, вдаючи, ніби спить, а тим часом сторожко дослухалася до всіх звуків, намагаючись відгадати, що відбувається в домі. Десь після сніданку до неї долинули незнайомі голоси — якісь чужі люди ходили, пересували меблі, щось переносили. Часом Амада чула владний голос Хоакіни, а одного разу навіть розрізнила слова:

— Ні, ні! Так не кожна! Це валіза сеньйора судді, а оту віднесіть у кімнату сеньйори. Глядіть, не переплутайте.

Серце Амади шалено забилося. Отже, брат таки приїхав! Повернувся в старий дім, щоб принести сюди радість, як казала мати. І не знати чому, Амада гірко заридала. Вона давно вже не плакала, навіть у найтяжчі дні. А тепер душила в подушці гіркі ридання, корчилась у страшенних муках. Потім відкинулась на спину і застигла, втупивши погляд у стелю…

Коли ввечері сліпа зайшла спитати, як вона себе почуває, і приклала руку їй до чола, то помітила, що в неї знову жар. Амада, як могла спокійно, спитала:

— Це правда, мамо, що приїхав брат?

— Правда, але не сюди, — лагідно відповіла стара. — Ми вирішили, хай він деякий час поживе у готелі, поки ми тут зробимо дезинфекцію.

— І всі вже знають, що він приїхав?

— Ні, тільки Хоакіна та я. І тобі ми не хотіли казати, щоб не хвилювати тебе. Того самого дня, коли ти захворіла, од нього надійшла телеграма. Він квапився, бо Ермінія надіслала йому запрошення на весілля.

Амада зненацька сіла в ліжку, безтямно дивлячись на матір.

— А-а! То коли ж виходить заміж Ермінія? — спитала тихо, сама дивуючись, що слова не застрягли в пересохлому горлі.

— Двадцять третього о дев'ятій годині вінчання, — сказала стара, не відаючи, що в цю мить вона вбиває свою дочку.

Амада ледь чутно зітхнула і впала на подушку. Отже, Марсіаль призначив саме цей день, щоб поглумитися з неї. Виходить, він нічого не зрозумів. Жалюгідний неборак, що колись був для неї всім!.. Сліпа вийшла, тримаючись за руку служниці. Амада знов лишилася сама. Лежала без думок, без надій..

— Тепер мені таки треба вмерти! — раптом сказала вголос.

XV

Незабаром усе в домі знов заспокоїлось. Амаду гнітила самотність. І відчай, сильніший за її волю, підказував неминуче рішення.

По обіді сеньйора Вільялоса зайшла до неї з лікарем. Лікар, вислухавши легені, задоволено усміхнувся. Хвора одужувала, невеличкий бронхіт також був не страшний. Ще два дні полежати в ліжку — і все мине. Сліпа заспокоїлась, погладила дочку по голові й хотіла поцілувати. Амада відсахнулася.

— Гаразд, доню, — сказала стара. — Не хочеш, то я тебе й не чіпатиму. Але служницю на ніч усе-таки біля тебе залишу.

— Не треба, мамо, — заперечила Амада. — Я ж почуваю себе зовсім добре, і вона мені не потрібна. Коли щось знадобиться, подзвоню. Я погано сплю, коли хтось є в кімнаті.

— Ну нехай так, — погодилася мати, — тільки ж укривайся добре. Хоакіна сказала, що сьогодні всього одинадцять градусів тепла.

Амада трохи заспокоїлась і, коли мати вийшла, знову почала дослухатися до того, що діється в домі. Чула, як слуги замикають двері, збирають у їдальні посуд і гасять в кімнатах світло. Було таки холодно. Амада відчувала, як клякнуть ноги під легкою ковдрою, часто кашляла. Підвелась на ліжку і погасила лампочку над нічним столиком. Місячне сяйво м'яко розлилося по кімнаті, зробивши все якимсь примарним. У домі запала тиша, яку порушували тільки скрадливі кроки — то тихенько розходилися стомлені слуги. Нарешті заскреготав металевий засув на великих надвірних дверях: Хоакіна зачиняла їх після того, як усі слуги залишали дім.

Амада зітхнула, почекала ще з півгодини, потім, упевнившись, що все навколо поснуло, витягла з шухлядки письмового столу Марсіалеві листи. Досі не наважувалася знищити їх. А тепер байдуже, не перечитуючи, порізала на клаптики великими ножицями. Не знала, де їх подіти, і кинула в кошик. Змерзнувши в тонкій нічній сорочці, знову лягла в ліжко.

Думала й думала про своє життя, суворо осуджуючи кожний крок, кожний вчинок. Вона кохала Марсіаля всім серцем, кохала так, що віддала б за нього життя. А він утік од неї, вважаючи її холодною і вередливою кокеткою. Навіщо вона душила в собі почуття до нього? Якби ж міг він заглянути їй у душу, коли вона лишалася сама, коли ніщо не змушувало її удавати ту холодність. Якби ж він міг відчути ті поцілунки, які вона в уяві оддавала йому!..

Амада гірко посміхнулася. Скільки разів вона пробувала забути його! І все дарма. Поривалася до нього і плакала, коли він ішов од неї, а поруч з ним була холодна й жорстоко відштовхувала його. Хіба ж би вона вагалася, якби мала право належати йому? А Марсіаль на це не зважав. Він не розумів її і прагнув лише насолоди. Амаді пригадалася та ніч в альтанці. Як він палав коханням! А вона страхалась його пестощів. Що керувало нею? Доброчесність? Ні, то була не просто доброчесність. Вона не могла вчинити інакше, бо це суперечило б традиціям їхньої сім'ї, увічненим у поколіннях людей, суворих і непохитних, коли йшлося про честь і обов'язок. І це було сильнішим за її волю — в ній говорила кров Вільялосів. Тим-то вона належала своєму ненависному чоловікові і виривалася з обіймів коханого. То була єдина загадка Сфінкса…

— Я не мала права порушити обов'язок, який був законом для всього мого роду, — шепотіла вона сама до себе. — Я не могла втішатися щастям, здобутим оманою, і жити з нечистим сумлінням. Бачить бог, я боролася, я хотіла довести самій собі, що існує тільки один шлях — саме той, який я обрала. Але як я страждала!..

Амада лежала непорушно, поклавши руки на ковдру. Якби хто зайшов до кімнати, то, побачивши загострений ніс, воскові щоки й безкровні уста, міг би подумати, що вона мертва. Лежала так години зо дві. Тоді нараз відкинула ковдру і сіла на ліжку. Скрізь було тихо. Амада сиділа, прислухаючись до цієї тиші, потім скочила з ліжка і стала боса посеред кімнати. Місяць освітлював широку білу сорочку, що спадала з плечей аж до підлоги. Амада здригнулася від холоду, потім рвучко підійшла до вікна і розчинила його навстіж.

Стояла, подавшись уперед, вдихаючи на повні груди холодне повітря. Її постать біліла у вікні, неначе в темній рамі. На небі, як великий ліхтар, блищав місяць. У саду дзюркотів струмок. Незворушний спокій огортав усе навколо. Зорі потопали в молочній безодні небозводу. Природа була прекрасна і моторошно байдужа. Амада відчула, що і її серце проймає така сама байдужість. Вона піднесла руку до шиї і рвонула сорочку так, що аж ґудзики повідлітали. Сорочка впала, оголивши білі округлі плечі, високі груди. Студене повітря обвівало тіло, ясна ніч прийняла його в свої холодні обійми. Ця жінка, тіла якої ніколи не бачили ні чоловік, ні коханий, яка навіть купалася в сорочці і, нехтуючи модою, ховала свою красу під довгими сукнями, — ця жінка, Амада Вільялоса, зневажила життя і віддала своє тіло холодному поцілункові смерті. Освітлена місяцем, вона стояла непорушно, мов статуя.

Нараз отямившись, Амада збентежено огляділася, зачинила вікно і впала на ліжко. Було дивно: нічого особливого з нею не діялось. Вона почала картати себе за боягузтво й невдячність, за те, що хотіла отак покинути своїх рідних. Але чи стане їй сили триматись обраного шляху, якщо вона все-таки виживе? І вона твердо пообіцяла сама собі не йти більш назустріч смерті, якщо ця остання божевільна вихватка не обірве їй життя…

Десь через годину хвилювання і втома здолали нещасну жінку. Вона заплющила очі й скоро заснула. У сні її мучили жахливі видіння, вона борсалася на ліжку, щось уривчасто бурмотіла…

XVI

На світанку Амада прокинулась. Її мучила лихоманка. Тіпало так, що аж зуби цокотіли. Вона злякалась і хотіла когось покликати, але стримала себе. Так тривало з годину. Потім її кинуло в жар і пройняв гострий біль у грудях. Стало важко дихати. Ось воно, те, чого вона чекала, чого так прагнула!.. Тепер вона вже не могла зупинити цього. Кривлячись од болю, старалася не стогнати.