Амада в холодному відчаї мріяла про смерть. Тепер, коли згасали її останні мрії, їй здавалося, що минуле, якого вона не могла позбутись, роззявляє свою пащу, щоб поглинути її. В душі була тільки безмежна втома й покора. Амада вже не нарікала на долю, не обурювалася — вона просто не мала сили жити далі. Десь на дні душі дотлівали сумніви й надії, а Марсіа лева відповідь, що надійшла нарешті, ще через чотири дні, остаточно вбила їх.

Марсіаль не відмовлявся від своєї обіцянки, але від його чемних слів на Амаду повіяло холодом. Писав, що він не забув: 23 січня, через місяць після їхнього побачення, вони мають з'єднатися навіки, як призначили. Тільки ж усе це не так легко. Потрібен привід, щоб порвати з нареченою. Він, Марсіаль, переживає жахливі дні. Передбачає, який буде скандал, коли він скаже матері, що змінив свій намір. Звичайно, він зробить усе, щоб назвати Амаду своєю, — адже стільки вистраждав задля кохання… Проте в листі не було ні запалу, ні почуття. Були слова роздратованого боржника, змушеного виконувати угоду. Наприкінці листа Марсіаль просив пробачення, що відповів не одразу: він-бо тепер надто знервований і не в силі розважливо обміркувати все як слід. На закінчення посилав поцілунок, та був той поцілунок такий вимушений, що Амада здригнулася, як від наруги.

— Він має слушність, — сказала вона собі, ціпеніючи од відчаю. — Хто я така, щоб ставати між ним і його матір'ю?..

Тоді спокійно підвелася, згорнула лист і поклала в шухляду, в якій зберігала всі Марсіалеві листи.

«Треба з ними щось зробити», — подумала неуважно і, вийнявши з шухляди чистий папір, почала швидко й гарячково писати.

«Можеш звинувачувати мене в чому хочеш, але я розміркувала й побачила, що не годна виконати своєї обіцянки. В цьому я нерівня тобі — адже ти маєш силу волі, ти в змозі зробити те, що ми задумали.

Тепер я згодна, що це справжнє божевілля, і ніяк не можу його допустити. Вважаю, що буде краще, коли я назавжди залишуся для тебе Сфінксом і не стану між тобою і нею, — чисте сумління мені дорожче за саме життя…»

— Комедію закінчено! — розпачливо сказала вона собі, написала: «Прощай!» — і вклала листа в конверт.

«Але ні, не може бути, — подумала вона за хвилину, — щоб Марсіаль повірив, ніби я писала щиро. Якщо він мене кохає, то неодмінно повернеться».

І знову в її душі зажевріла надія. Їй було необхідно обманювати себе саму, щоб мати силу дійти до кінця. Вона кидала останню карту в грі, де ставкою було її життя.

Лист летів назустріч її долі…

«Якщо він мене кохає, то повернеться…»

Амада вірила: Марсіаль не може не зрозуміти її почуттів, не може не догадатися, що її лист — це лише прояв великодушності, який вимагає того самого й від нього; він повинен відчути, як вона тепер мучиться, страждає… І вона не втрачала надії, гірко кепкуючи з власної наївності. Чекала день, два, три, чотири… десять. Нарешті, здалася невблаганній долі.

А Марсіаль мовчав…

XIV

Минуло два тижні. Того вечора Амада сиділа, замкнувшись у своїй кімнаті. Раптом хтось постукав у двері. Вона подумала, що то Хоакіна, і сердито сказала:

— Хто там?

Та то була не Хоакіна. За дверима озвався слуга:

— Сеньйоро, отець Гарсіа запитує, чи ви можете його прийняти?

Невдоволена з того, що їй не дають побути на самоті, Амада стомлено спитала:

— А де отець Гарсіа?

— Тут, біля дверей, сеньйоро.

Вона повагалась, але зрештою сказала:

— Нехай заходить.

Священик трохи збентежено попросив пробачення і незграбно переступав з ноги на ногу, не знаючи, з чого почати. Амада, щоб підбадьорити його, всміхнулась і жестом указала на стілець. Спокійно чекала, що він скаже.

— Ваша матуся, сеньйоро, просила мене поговорити з вами. Справа делікатна, і тому даруйте мені… Ви знаєте, що ваш сеньйор чоловік порушує справу про розлучення?

Амада, анітрохи не знітившись, ствердно кивнула головою. Священик був вражений.

— А ви знаєте, що він хоче домогтися розлучення, щоб одержати частину майна і взяти новий шлюб за кордоном?

— Перед тим, як порушити справу про розлучення, — спокійно сказала Амада, — він говорив зі мною, і я дала йому свою згоду.

Отець Гарсіа аж підскочив на стільці.

— Це ж злочин, який засуджує церква! — обурено вигукнув він. — Чи ви знаєте, що це злочин, дочко моя?

— Якщо я не можу знайти щастя тут, отче, то, природно, шукаю його в іншому місці,— несвідомим рухом приклавши руку до серця, тихо сказала вона.

Добряга спантеличено почухав потилицю, шукаючи потрібних слів. Глянув на Амаду: що діється в душі цієї дивної жінки? Хоч була вона спокійна і розмовляла лагідно, очі в неї застигли, наче в божевільної. Священик подумав, що то від глибокого й німого горя, якого завдала їй чоловікова зрада.

— Будьте обачна, дочко моя, — сказав він. — Горе збиває вас на криві стежки і заводить в оману. Ви належите до сім'ї віруючих, в якій ніхто ніколи не розлучався… Скажіть мені, що ви зробили це зопалу, що оті страшні слова вимовили не ви, а горе ваше.

— Я вже не знаю, чого я зрікаюсь, а в що вірю, отче, — відповіла Амада. — Раніше я надміру вірила і тому дійшла, самі бачите, до чого… Хай усе буде так, як я постановила. Ось ви кажете, що мати просила вас поговорити зі мною. Отже, самі бачите, яка вона нещира, — боїться сама сказати мені те, що в неї на думці.

— Наша бідна сліпенька не заслуговує на ваш докір, дочко моя, — намагався виправдати стару священик. — Просто вона боїться говорити з вами про таке, і це природно. Крім того, йдеться про справу, яка належить до компетенції церкви. Ваш сеньйор брат залагодив би все це краще за мене. Але його приїзд трохи відкладається, бо ще не знайшли нікого на його місце. Він написав вашій матусі листа, в якому називає цю подію у вашій сім'ї скандальною. Треба, щоб ви доручили своєму адвокатові від вашого імені заперечити проти розлучення. Ви знаєте, чим сеньйор Хакоб обгрунтовує свою вимогу?

— Знаю. Тим, що я відмовляюся з ним жити, — спокійно відповіла Амада.

— Це ж підла брехня!

Вона усміхнулась.

— Ви помиляєтесь, отче. Мій чоловік має письмове підтвердження цього.

Тепер отець Гарсіа, який і до того вже запитував себе, чи ця жінка при своєму розумі, ладен був повірити, що вона справді недалека від божевілля. На його грубуватому обличчі відбилися переляк і співчуття. Справжній трагізм того, що відбувалося в цій родині, був недосяжний недалекому розумові цього дебелого й життєлюбного слуги божого. Але він знав дещо про жіночі вибрики та примхи. Вся ця справа видавалась йому цілком звичайною: чоловікові завжди ввижалася зрада, хоч нічого схожого й не було, і тепер він хотів одружитися з багатою вдовою; а для цього мав розірвати попередній шлюб. Звичайною річчю був і лист, якого Амада в розпачі написала своєму чоловікові: «Я могла б завдати тобі ще жорстокішого удару, але не хочу порушувати справи про розлучення і прошу тільки одного — допоможи мені і зроби це сам».

Священик розгубився і насупив брови.

— Це серйозна помилка, дочко моя, її не можна пробачити. Помилка щодо ліри, щодо традицій вашого дому. Та я не думаю, що вона непоправна. Ми все зробимо, щоб зарадити лихові.

Він співчутливо подивився на її змарніле від сліз обличчя, на запалі очі з темними тінями під ними. Йому подумалося, що такі обличчя бувають на іконах, які зображують муки грішників. І йому стало шкода цієї нещасної жінки. Амада помітила його жалісливий погляд і сумно всміхнулась.

— Я не знаю, отче, хто сказав матері, ніби я хотіла щось приховати від неї. Вірніше, я все знаю, але пробачаю тому, хто це зробив. А ви допоможіть мені заспокоїти душу бідної каліки, яка не винна в моїх помилках. Слухайте мене: я не підпишу ніякої заяви, не заважатиму чоловікові порушити справу про розлучення, але запевняю вас, що розлучення не буде, що ні церква, ні моя сім'я не матимуть чим дорікнути мені. Я ніколи не казала неправди, і зумію виконати свою обіцянку. Але треба, щоб ви допомогли мені, щоб запевнили матір, що не буде ні розлучення, ні скандалу, ані судового процесу — нічого. Через кілька днів усе залагодиться. Я прошу, зробіть це для мене…

Збентежений священик кивнув на знак згоди.

— Отже, ви обіцяєте не дати згоди на розлучення, якщо ваш чоловік все-таки наполягатиме?

Якусь секунду Амада ще вагалась.

— Якщо не буде іншої ради, я зроблю це, не дам згоди. — І опустила очі, щоб не зустрітися з недовірливим поглядом співрозмовника.

— Скажіть, дочко моя, коли ж усе це залагодиться? Я запитую про це, щоб мати спокійну совість.

Вона мовчала. Думала.

— До двадцять третього січня, — сказала нарешті тремтячим голосом.

Настала пауза. Обоє хвилювалися. Та ось священик важко звівся на ноги і простягнув руку, яку Амада машинально поцілувала.

— Гаразд! — сказав він. — Я допоможу вам і покладаюся на ваше слово.

Вони рушили до дверей. Амада йшла легкою швидкою ходою, ніби скинула з плечей тягар. Прощаючись, раптом спитала:

— А як там ваші хворі, отче?

Обличчя священика спохмурніло.

— Жах, дочко моя! Замучився я з ними. Це кара господня за злочини порочного віку. А ще злидні, бруд… Особливо отут, у сусідньому кварталі,— самісіньке вогнище епідемії. Цілі сім'ї вимирають… Учора я бачив Томасу, вашу пралю. В неї померла дитина, а тепер ще двійко малих захворіло. Вона сама насилу тримається на ногах. І всі — голодні! Сеньйора Вільялоса, ангел-охоронець цього злиденного кварталу, доручила мені однести їм трохи грошей. Боюся, що й сам занедужаю, хоч, здається, бог ще не ладен кликати мене до себе.

З-за дверей, біля яких вони стояли, тхнуло духом карболової кислоти і ладану — то Хоакіна поливала і обкурювала весь дім, щоб відігнати заразу. Священик скептично посміхнувся, знизав плечима.