Марсіаль опустив очі, промимрив:

— Це все марно і жорстоко, Амадо. Навіщо ти мучиш себе й мене?

Вона глянула йому в очі:

— Отже, правда, що ти одружуєшся?

Марсіаль кивнув головою.

— Ти ж сама так захотіла!

— А якби я захотіла, щоб ти не одружився?

Він вражено глянув на неї. Ніколи, навіть у хвилини забуття, Амада не зверталась до нього отак, тоном коханки, яка просить і вимагає. Її любов завжди була недовірлива, стримана і потайна. Марсіаль мовчав…

— Відповідай! А якби я захотіла, щоб ти не одружився? — не зводячи з нього погляду, повторила вона.

І всупереч його волі в груди йому наче вдарила тепла хвиля. Його хвилювала ця інтимність і ця знайома кімната, де колись, у ті незабутні дні, він мріяв, тішився і страждав. Але він не міг забути й про свою поразку, про те, що ця жінка не віддалась йому і хотіла, щоб він її залишив. Тим-то похмуро відповів:

— А хто винен? Я кохав тебе душею і тілом, а ти, холодна, тікала від мене, усе дбала про свою доброчесність, намагалася бути для мене лише абстракцією, привидом, міражем. А тепер дивуєшся, що я зневірився в тобі? Те, що я просив у тебе, цілком відповідає людській природі, а ти відштовхнула мене і воліла бути доброчесною, а не моєю. Що, хіба я неправду кажу?

Амада сумно кивнула головою.

— Ти мене кохав… Я була для тебе єдиною жінкою… Все це було… Ну, а тепер? — благально простягла вона руки. — Тепер мені вже нема місця в твоєму серці?

Марсіаль завагався, проте витримав її погляд.

— Я завжди любив тебе!

Його голос звучав нерішуче, вимушено. Амада здригнулась, з недовірою глянула на нього.

— Ти — щирий?

— Так!

Це він сказав уже твердо. Амада знову була поряд, і він п'янів біля неї. Спогад про наречену відійшов кудись далеко-далеко…

Амада повільно й серйозно мовила:

— Слухай мене, Марсіалю. Я покликала тебе, бо не можу без тебе жити. Це не красива фраза і не романтична кучерявість, як ти, глузуючи з моїх дивацтв, казав колись. Я не можу без тебе. Моя мати, моє добре ім'я, моя родина, моє сумління — все це тепер для мене мало важить. Ти для мене — все! Я тебе кохаю і тому щаслива. Те, що інша жінка здобула право називати тебе своїм, відкрило мені очі. Ти ж бачиш, що я сама освідчуюся в коханні, що я вже не Сфінкс… Я не житиму без тебе!.. Я відкинула всі свої сумніви. Я, безумна, хотіла бути хорошою, хоч народилась поганою. Я кохала тебе. І кохаю… — Вона, червоніючи, опустила очі.— Це все, що я хотіла тобі сказати. Якщо не одружишся з іншою, я буду така, як ти схочеш.

Запала тиша. Марсіаль дивився на неї, покірливу й ніжну, — такою він бачив її колись, — і ладен був знову повірити їй. Задихався від хвилювання… Але що ж буде, як розладнається весілля?.. Скандал, та ще й який!.. І мати зі світу зведе своїми докорами. Амада, звичайно, вродлива, але жертвувати своїм майбутнім… До того ж вони з нею такі різні… І він гірко сказав:

— Ах! Що б я віддав, аби почути ці слова раніше!

То була відмова. Але в очах Амади загорілася впертість.

— Отже, ти береш мене?

Гарна, як ніколи, вона стояла з високо піднесеною головою, звівши брови й тяжко дихаючи. І Марсіаль збентежився.

— А ти все зважила? І потім… Таке не робиться швидко. Потрібен час, щоб підготувати розрив. Та ще моя мати…

— А я ладна покинути свою матір! — рішуче вигукнула Амада.

Марсіаль тремтів, передчуваючи, що не встоїть.

— О, я не кажу, що мати може втрутитись. Я хочу сказати, що не сподівався такого од тебе… І от, на превеликий жаль, заручився… Ти мучила мене, мої нерви не витримали… Ти доводила мене до божевілля — то заохочувала, то відганяла… Щоб забути тебе, я покохав іншу. Адже ти сама навіяла мені це кохання, сама віддала мене іншій. Тепер мені потрібен час, щоб знову все змінити…

Амада махнула рукою — мовляв, не варт говорити про минуле, — і спитала:

— Скільки тобі потрібно часу?

— Місяць, — невпевнено сказав Марсіаль.

— Гаразд. Через місяць я буду твоя. Мені також потрібен час, щоб усе залагодити.

Він здивовано глянув на неї. Амада розповіла про свої плани. Вона не стане просто його коханкою і не дуритиме людей, а зробить так, щоб ніхто не посмів кинути в неї камінь. Її мати, брат і чоловік не зможуть сказати, що вона нечесна…

Марсіаль намагався щось докинути, але вона лагідно затулила йому рота рукою.

— О, дай мені помріяти! Я все влаштую якнайкраще. Хіба тобі не радісно, що я тішуся своїм щастям? Адже воно таке коротке!.. А потім, рано чи пізно, ми одружимося. Ти ж захочеш мати своє домашнє вогнище? Я уже мрію про це не рік і не два. Невже ти проти того, щоб моя мрія здійснилася?

Вона запалилась, обличчя її сяяло від радості. Марсіаль уперше бачив її такою — довірливою, нерозважливою, безтямно закоханою. Він і сам замріявся і знову забув і про наречену, і про будь-яку обережність. Йому вже ввижалося їхнє майбутнє щастя. І для нього вже нікого не було в цілім світі, тільки їх двоє — Амада і він.

Не відриваючи погляду від обличчя коханої, нахилився до неї, хотів обняти. Але вона м'яко відвела його руку.

— Через місяць! Сьогодні ми тільки освідчились.

Знову обіцянки!.. Але Марсіаль не образився і щиро сказав:

— Клянуся, що віднині буду тільки твоїм!

Молода жінка затріпотіла від цих слів, ніби від лестощів, з любов'ю глянула на нього. Марсіаль поцілував її в уста. Вона заплющила очі.

З саду крізь відчинене вікно долинав вологий вітрець, лампочка, підвішена до стелі, погойдувалась, і на темних полицях із старими книжками танцювали великі тіні. Портрети предків усе так само нагадували Амаді про честь і обов'язок, але тепер вона їх не боялася. Минуле тихо вмирало в меланхолійній сутіні, яка стала для неї ясною зорею. Ніколи ще не знала вона такого відчуття внутрішньої гармонії.

— Обережно! — раптом прошепотіла вона, відхиляючись од Марсіаля.

Хтось ішов галереєю. Амада штовхнула Марсіаля в куток за шафу, а сама, сівши до світла, розгорнула книжку, вдаючи, ніби читає. Подумала про Хоакіну і аж здригнулась. Але то пройшов слуга, несучи склянку і свічник. Амада полегшено зітхнула, але зараз же згадала, що тепер цей слуга щоночі спав біля надвірних дверей, і кинулась до Марсіаля.

— Швидше! Швидше! Ти прийшов дуже пізно… За десять хвилин він замкне двері!..

Підставила йому для поцілунку чоло і, задихаючись від хвилювання, додала:

— Через місяць я буду твоєю!

Марсіаль пригорнув її до грудей, поцілував і поквапно вийшов, а вона стала в галереї, щоб затримати слугу, якщо той надто швидко вернеться.

Ту ніч Амада спала погано: марила, прокидалася від страшних сновидінь. Серце їй щеміло, в голові снували тривожні думки. Відчувала, що Марсіаль уже не той, що він тільки скорився ілюзії почуття, що вона сама нав'язала йому свою волю, і тепер він її за це ненавидить. Вона пригадувала подробиці цього побачення: спізнення Марсіаля, його понурість і холодність, — як усе це різнилося від того, що було колись!.. Вона помітила, що Марсіаль боїться, думає про ризик, про своє майбутнє. А як він дорікав їй… Амада, як і всі, хто надто багато розмірковує над своїми почуттями, була недовірлива, намагалась боротися з собою, але сумніви змагали її.

«Він почав нове життя, він більше не може любити тебе, — настирливо нашіптував їй внутрішній голос. — Він захопився чарами юності, він честолюбний, його вабить дівчина, чесна перед усім світом. Ти ж не можеш цим похвалитися. Незабаром тобі мине тридцять. Ти змарніла від горя. Ти не можеш з'явитись у вищому світі, де жінки, як хрест, несуть шлюбну вірність, — адже за законом ти належиш іншому чоловікові. Ти вчиниш злочин, покинувши сліпу матір, і сам Марсіаль потім докорятиме тобі… Ти перемогла, вирвавши в нього обіцянку, але в серці його ти переможена. Твоє життя розбите. Для тебе лишилася тільки одна надія і спокута — смерть».

«Ні, ти не маєш права жертвувати коханням! Він же щасливий з тобою!» — волав інший голос.

Вона терзалась від вагання. Хто краще за неї знав ціну любові й самозречення? Та чи потрібно це? Були хвилини, коли вона навіть кепкувала з своїх сумнівів. Але невмолимий голос знов і знов розвіював її мрії і сподівання.

«Ця дівчина — легковажна кокетка. Може, вона й не любитиме, як ти, але ж вона не розтратила свого серця даремно, не помилялася на життєвому шляху. Вона — цнотлива наречена, і сьогодні Марсіаль кохає її більше, аніж тебе, хоч згодом, безперечно, розлюбить. Чому ти не вберегла його, коли він був твоїм? Ти була рабинею мертвих принципів. А життя іде вперед. Зрікайся чи вмирай, а річка на потече назад…»

Минуло кілька днів. Амада марно очікувала на листоношу й була страшенно збуджена. На щастя, мати не помічала нервового стану дочки: в домі готувалися до зустрічі судді Вільялоси, який, нарешті, вирішив залишити свою посаду, бо хворів на хронічне нетравлення шлунка. Покликали теслярів, щоб опорядити кімнати, і сліпа цілими годинами сиділа в кріслі, радісно прислухаючись до стукоту їхніх молотків.

— Коли приїде брат із дружиною, — казала вона Амаді,— розвіється смуток нашого дому, який нині здається кладовищем.

Амада страждала мовчки. Розуміла, що її присутність тут нічого не важить. Проте ще вірила: може, кохання таки врятує її? Та минуло вже цілих п'ять днів, а листа від Марсіаля все не було. Амада зовсім занепала духом. Отже, він мовчить… А може, захворів?.. І шостого дня написала йому сама.

Тим часом уже почалася зима, дощова й сумна. З похмурого неба безнастанно сіялась дрібна й холодна мжичка. Безпросвітність цих захмарених днів, здавалося, ще більше поглиблювала безнадію. Світло в домі не гасили навіть удень. Величезними кімнатами, мов тіні, снували слуги.