Хоакіна кивнула головою. Амада вела далі:

— А чому мати болісно кривиться, коли я подаю їй склянку води? Чому вже не розмовляє зі мною, як раніше? Чому не довіряє мені? Чи моя мати боїться мене?

— А ви не боїтеся за неї, сеньйоро?

— Кого ж мені боятися?

— Цього я не знаю. Може, вашого чоловіка, а може, сеньйорито Марсіаля…

— Мого чоловіка?!

— Я кажу «може». Сеньйора не розповідає мені про свої справи… Але ті, кого господь позбавив зору, завжди недовірливі і всього бояться.

— І це все, Хоакіно?

— Все, сеньйоро!

Служниця дивилась на неї прямо, спокійно. Амада знов почала нервувати.

— Чому ж ви, така віддана служниця, — вколола вона Хоакіну, — не сказали моїй матері, що я маю коханця?

— Бо це не мій обов'язок, сеньйоро, — байдуже відказала та. — До того ж вона б страждала, коли б довідалась про це. Може, навіть захворіла б. Тому я робила все можливе, аби інші слуги не запідозрили, що сеньйорито Марсіаль приходить до… Хай мені про: бачить сеньйора, але ж вона сама запитує… Її нещасна мати така квола! Духівник казав мені, що хвилювання, біль чи переляк може спричинити їй смерть… І тому я навіть не наважилась віддати їй запрошення на весілля сеньйорито Марсіаля…

Амада зблідла, поточилася і сперлась на спинку стільця, щоб не впасти. Удар був несподіваний, жорстокий і влучний. Розуміла тепер, що Хоакіна радів з її горя і навмисне мучить її. Думки змішались їй у голові. Благально глянула на Хоакіну і, боячись нового підступу, спитала:

— Це правда?

Служниця обернулась, витягла з шухляди розпечатаний конверт і подала їй.

— Ось, надійшло вчора увечері.

Амада майже несвідомо взяла конверт, покрутила в руках, не наважуючись розкрити, тоді раптом відкинула геть, гнівно дивлячись просто в очі нахабі:

— Ви підліші, ніж я гадала!

І вийшла. На устах Хоакіни вперше промайнула ледь помітна посмішка.

В Амадиній душі клекотіло сліпе обурення. Марсіаль відходив од неї, Марсіаль мав належати іншій!.. Щоб не закричати, кусала собі пальці. Але відчай і лють швидко минули. Вона заспокоїлась. Очі були сухі. На блідих устах блукала посмішка. Не тямлячи себе, походжала по галереї, байдужа до всього. Хай усе тут іде прахом. Невже вона мусить принести таку страшну жертву? Ні!.. Вона гордо випросталась, готова захищати своє щастя.

«Він був моїм раніше, ніж її», — думала гнівно.

Та все-таки відчувала, що він уже чужий! Так, чужий!..

Непомітно для себе Амада опинилась біля дверей бібліотеки, куди не заглядала відтоді, як Хоакіна повісила там портрети предків, що пильно дивилися на Амаду з потемнілих полотен. А тепер їй так хотілось повернутися думкою до минулого, віддатись гірким споминам, знову жити хвилинами, що їх берегла в душі. Не могла подолати в собі цього бажання.

Ось і воно — місце незабутніх побачень… Амада боялася, щоб хтось не застукав її тут, ладна була миттю вислизнути в інші двері, якби з'явився хто із слуг, — щоб не побачили її, таку розгублену, нестямну. Раптом перед нею виросла висока чорна постать у сутані. Амада побачила широке усміхнене обличчя, виголені щоки — і не встигла зникнути. То був отець Гарсіа, материн духівник, добряга з куцим розумом і життєлюбною вдачею, що ґрунтувалась на завжди повному шлунку і доброму травленні. Хоакіна рекомендувала його замість отця Нор'єги, бо той не викликав у неї довіри..

Щоб приховати замішання, Амада силувано усміхнулась священикові.

— Вітаю вас, дочко моя. Я прийшов сюди, бо наша сліпенька хвилюється за вас і просила мене поговорити з вами.

Він хотів благословити її, але вона удала, що не здогадалась, і непорушно стояла на місці.

— Моя мати доручила поговорити зі мною вам, отче?

— Так. Оце допіру ми розмовляли про вас. Її тривожить, що ви не ходите до церкви, не сповідаєтесь і вже давно не причащались… Певна річ, я потурбував вас тільки заради неї, бо знаю, що ви — свята, що вам ні в чому каятись.

Амада почервоніла.

— Ні, отче, далеко мені до святої, і даремно ви мене так називаєте.

Вона так значуще вимовила ці слова, що добродушний священик здивовано глипнув на неї, але, бувши не дуже далекоглядним і маючи грубий розум здорового селянина, тільки знизав плечима і поблажливо усміхнувся.

— Отакої! Ви зовсім як дитина. Де це бачено, щоб жінка не виходила на вулицю?! Ваш дім — взірець доброчесності! І ваші гріхи, дочко моя, напевне менші, ніж я відпускаю на сповіді.

— Не все в цьому домі таке вже доброчесне, отче! — сумно відказала Амада. — Під його дахом криється й погане.

Її очі блищали. Враз відчула гостре бажання розповісти все. Знала, священик — людина чесна, і їй страшенно схотілося відкрити йому свою таємницю. Не сповідатися перед слугою бога, в якого вона не вірила, а просто звіритись із своїм горем людині, котру обітниця зобов'язує бути доброю і щиро співчувати людській біді.

— Зовсім як дитина! — повторив він. — А сповідь потрібна тільки для того, щоб заспокоїти вашу матусю. Але я знаю, що вам нема в чому каятись, і обіцяю більше не надокучати.

Приголомшена Амада повними сліз очима глянула на священика і, не приховуючи гіркої іронії, сказала:

— Ви маєте рацію, отче. Я зовсім як дитина. Капризую від неробства… а може, з ревнощів до. зрадливого чоловіка. Про сповідь ми ще поговоримо.

Священик махнув рукою: мовляв, вони ще матимуть час на все. Потім почав розповідати про свої злигодні, про те, як доводиться бігати по всіх кварталах міста, охоплених епідемією інфлюенци. Десять років він не мав парафії і жив з поодиноких мес та з того, що заступав інших священиків. Але нема нічого гірше, як ота біганина… Останнім часом страшна пошесть винищує цілі родини, руйнує домашні вогнища…

Очі Амади загорілися темним вогнем.

— Невже вмирає стільки людей? — спитала вона тремтячим голосом.

— А ви цього досі не знали, дочко моя? Мруть, як мухи. Спочатку людині дуже болить голова, виламує суглоби, на другий день їй трохи кращає, але хвороба дає тяжкі ускладнення на легені, й серце… Онде весь сусідній квартал охоплений епідемією, люди вмирають один за одним. Є сім'ї, де всі лежать покотом…

Амада більше не слухала. Якось дивно усміхнулась і подала священикові руку.

— Гаразд, отче. Ви навіть не знаєте, яка я вам вдячна за ці новини… А ще більше — за обіцянку бути прихильним до мене під час сповіді…

Вона пішла, але за хвилину, сторожко озираючись, знову заглянула до бібліотеки: хотіла пересвідчитись, що Хоакіна не шпигує за нею.

Старі портрети колонізаторів, священиків і чиновників висіли в ряд над темною полицею. Амаді не раз здавалося, що то мертві вийшли з могил і зібралися судити її. Але тепер вона й не глянула на них. Витягла з шухляди папір, конверта і сіла писати. Писала швидко й нервово. Лист вийшов короткий:

«Марсіалю!

Мені дуже потрібно тебе побачити.

Сьогодні — вівторок. Приходь у п'ятницю о десятій. Я чекатиму тебе біля входу. Якщо побачиш у вікні, що ліворуч, затінене світло, заходь сміливо.

Не бійся і не дивуйся. Я постараюсь більше не надокучати, бо знаю — тобі не подобається все, що пов'язане зі мною».

Перечитала листа, хитаючи головою і гірко посміхаючись. Потім написала на конверті адресу, наліпила марку. І враз відчула полегкість, наче зробила вирішальний крок у житті, і приготувалася сміливо йти назустріч майбутньому.

Від тієї хвилини Амада була спокійна. Провела служницю до садової огорожі і, побачивши, як та вкинула листа в поштову скриньку, повернулася в дім, горда й незворушна. І в неквапній ході, і в сповненій гідності поставі, і в простій чорній сукні — в усьому відчувалась її зневага до моди і до жіночої легковажності.

А проте в душі її бушувала буря, Та вона вже звикла до бур…

XIII

Коли годинник на далекій церкві видзвонив десять разів, Амада вже стояла під колоною біля входу і неспокійно дивилася на вулицю. Було вітряно, сіялася холодна мжичка. На вулиці, під тьмяним світлом ліхтаря блищала бруківка. Амада чекала, незважаючи на негоду, хоч і вийшла в самій домашній сукні. Коли по той бік каналу проходив трамвай, здригалась і підводила голову. Вулиця була безлюдна, тільки коли-не-коли поодинокі перехожі квапливо перебігали попід стінами будинків і, кулячись від холоду, зникали в темряві. Густі віти дерев надійно ховали Амаду від нескромних очей. Та все ж вона непокоїлась: а що, коли Хоакіна дізналася про її таємницю і тепер стежить за нею з якоїсь схованки?..

Почувши дзвін годинника, Амада стрепенулась. Марсіаль мав би вже прийти. Раніше він ніколи не спізнювався… Вона зітхнула і раптом похолола від страшного здогаду: а може, він у цю мить пестить іншу? Бо чому ж досі не прийшов?..

Амада чекала й чекала, ніби прикипіла до місця. Раптом серце їй тьохнуло: перед загратованою хвірткою зупинилася темна постать. Та то був якийсь п'яниця, що чвалав вулицею, проклинаючи нічну темінь. Амада байдуже глянула йому вслід. Потім почала лічити трамваї: один… два… три… десять… Після одинадцятого угледіла на розі Марсіаля. Він вийшов з автомобіля і, тримаючи над головою парасольку, обережно обминав калюжі.

Боязко озираючись, підійшов. Амада мовчки подала йому руку. Коли він заговорив, голос його був хрипкий і чужий.

— Яка необачність… Чого ти мене покликала?

— Нам треба поговорити. Ходімо до бібліотеки, — спокійно відказала вона.

— А чи не краще тут? — нерішуче спитав він.

— Ні, там.

Вона, як колись, повела його за руку. Вони поминули вітальню, де в кутку горіла маленька лампочка під старим порцеляновим абажуром, потім — порожній передпокій, дві кімнати, лункі й холодні, і, нарешті, галерею. Двері до бібліотеки були прочинені. Амада засвітила світло і стала перед Марсіалем — бліда, спокійна й рішуча.