— Я тобі все поясню, — винувато обізвався він. Вона мовчки попрямувала до сходів, що видніли ліворуч. Покинута жінка ридала і рвала на собі одежу, проклинаючи весь світ.

Старими вичовганими сходами вони піднялися на другий поверх. Там хоч було світло. Двері квартири, яку найняв Рохеліо, виходили в коридор кроків за десять від сходів. Рохеліо зупинився, шукаючи в гаманці ключа. Тереса розглядалася навколо. Певно, колись тут була велика вітальня, а тепер з неї зробили ряд кімнат, поставивши дерев'яні переділки. Двері кімнат виходили у вузький коридор, де світилась підвішена попід самою стелею лампочка. Коридор повертав ліворуч і вів до заскленої галереї, що огинала патіо, а далі знову тяглися маленькі жалюгідні кімнатки. Як видно, власники будинку хотіли якнайвигідніше використати всю можливу площу, ба навіть і горище. У квадратовому, викладеному кам'яними плитками патіо стояли старі діжки з землею, в яких гибіли кволі рослини.

Переступивши поріг свого нового житла, Тереса трохи заспокоїлась: усередині все було доволі пристойно. Квартира складалася з спальні та маленької вітальні з балконом на вулицю. Тут стояли дешевенькі, але нові й чисті меблі, було світло, вода, ванна. Тереса подумала, що зможе створити затишок у цьому маленькому гніздечку, а надто коли відчинити вікна та балкон і замкнути двері в коридор. Тоді обернулась і глянула на коханого з німим запитанням, в якому, проте, не було докору. Рохеліо ввімкнув усі лампочки, і в кімнатах одразу стало веселіше.

— Квартира поганенька, правда ж? Але я не зміг знайти кращої…

Його голос не здригнувся, а тим часом то була неправда. Заклопотаний іншими справами, він доручив своєму другові, веселому й послужливому горбаневі, якого прозивали Ріголетто, щоб той підшукав йому дві кімнати для жінки. Кмітливий горбань не став питати, хто та жінка, і, подумавши, що йдеться про якусь дрібну пташку, найняв абияке помешкання. Сам Рохеліо побачив кімнати лише за два дні до приїзду Тереси, коли вже було пізно шукати чогось іншого.

Тереса, думаючи про щось своє, мовчки похитала головою.

Якби він найняв кімнати десь у дорогому будинку, вибачливим тоном пояснив Рохеліо, то цим поставив би її в непевне становище — адже всі звертали б на них увагу.

— Ти добре зробив, — холоднувато мовила вона. — Я згодна й на цю квартиру. Ніякий бруд ніколи не пристане до мене. — І, щоб закінчити цю неприємну розмову, додала вже іншим тоном: — Як важко було їхати із Сантьяго! Думала, що й не витримаю.

Вона вже опанувала себе. Швидко роздяглася, бо все на ній було мокре. У Рохеліо нетерпляче здригалися руді смужки вусів. Він підійшов і поцілував її в плече. Але Тереса, захоплена милими дрібничками домашнього вогнища, здавалося, забула про коханого. Видобула з саквояжа гребінець, сіточку для волосся, пудреницю й невеличкий настільний годинник, який поставила в головах над ліжком, між свічником і вимикачем. Потім зупинилась перед охайним, гарно застеленим ліжком з пишно збитими подушками. Певно, людина, яка тут порядкувала, була сумлінна й дбайлива. Розстеливши ліжко, Тереса задивилась на маленьку подушечку — зовсім таку саму, як та, що її вона, за звичкою, ще з дитинства, лягаючи спати, клала під щоку.

— Хто прибирав у кімнатах? — спитала вона, усміхаючись.

— Я дав ключа Домінзі, і вона щоранку приходить прибирати, — відповів Рохеліо, ледве приховуючи роздратування.

— Моя бідна негритяночка! — розчулено мовила Тереса, гладячи подушечку тремтячою рукою. — Але чому ти не написав мені, що вона робить десь куховаркою?

— А навіщо?.. Вона приходить сюди перед роботою. Очі Тереси зволожніли.

— Бідна Домінга! — прошепотіла вона.

Щоб заспокоїтись, вона рвучко відгорнула ковдру і, діставши з комода свіжі пошивки, наділа їх на подушки, їй не треба було питати, де що лежить, — її старенька годувальниця любила лад у домі.

Постеливши постіль, Тереса стала посеред кімнати в мокрій сорочці, яка липла до тіла. Рохеліо обняв її, але одразу ж відсахнувся.

— Ти маєш у валізці іншу сорочку?

— Вона теж мокра. Я надягла її, виїжджаючи з Сантьяго. А там також був великий дощ.

— Але ж ти не можеш так лягти.

Вона мовчки усміхнулась і, здвигнувши плечима, скинула сорочку, Стояла посеред кімнати, граціозна, мов статуетка із слонової кістки. Це завжди було початком солодких любощів — ще відтоді, як їхнє кохання буйно розквітало. Рохеліо знов обняв її…

Одноманітний шум дощу навівав сон. Довгі чорні вії Тереси зімкнулись і сховали полум'я очей…

Рохеліо спав. Тереса раз у раз підхоплювалась у ліжку. Їй чогось було страшно. Вулицею проносились автомобілі, розтинаючи тишу різноголосими сиренами. Ці звуки були незвичні для Тереси, особливо після спокою східного міста, де вона прожила останні роки, і вона щоразу злякано прокидалась. У будинку за благенькими дерев'яними переділками весь час ходили, грюкали, тупотіли, щось насвистували, анітрохи не турбуючись про сон сусідів. Звідусіль долинали хрипкі чоловічі голоси та сміх і вереск жінок. Часом Тересі починало здаватися, що вона лежить у коридорі і що всі ті люди ходять, переступаючи через неї,— так близько й виразно чулись їхні голоси.

Десь о пів на третю її знову, вже в котрий раз, розбудив шум — на сходах сварилися двоє. Тереса впізнала голос тієї жінки, яку вони бачили ввечері. Подумала, чи не скоїлось якого лиха, і засвітила світло. Жінка лаялась і погрожувала. Нараз її мову обірвав лункий звук ляпаса, потому загупали важкі кроки й почулося приглушене ридання. Тепер жінка просила пробачення, тужила, як горлиця, називала когось батечком рідним і клялася, що більше ніколи не ображатиме його. Тереса, вже не сподіваючись знову заснути, сиділа в ліжку й не вимикала світла.

Рохеліо спав, поклавши голову на зігнуту руку. Тереса ніжно відгорнула йому з чола непокірне рудувате пасмо волосся. Як безтурботно він спить, який він гарний і молодий!.. У нього було випещене обличчя з повними сласними губами. І хоч йому вже минуло тридцять п'ять років, виглядав він не більш як на тридцять. Так само і їй ніхто не давав більше двадцяти п'яти — на шість років менше, ніж було насправді.

Тересі хотілося припасти губами до білої шиї коханого, але боялася розбудити його і тихо милувалась його вродою. Раптом їй впала в око голуба шовкова сорочка Рохеліо, на якій мінилися золотаві ґудзики з монограмою. Не знати чому, їй нараз стало боляче. Здалося, що є якийсь зв'язок між цією деталлю і його спізненням на станцію та поганим настроєм увечері. Нервово труснула головою, намагаючись відігнати настирливу думку, що він зустрічав її тільки з обов'язку, і, щоб хоч якось розвіятись, почала лічити хвилини, стежачи очима за рухом годинникової стрілки.

О третій годині вона легенько поторсала коханого за плече:

— Рохеліо, Рохеліо…

Він підвів голову й розгублено закліпав очима.

— Га? Що таке?..

— Вже третя, вставай.

Рохеліо знизав плечима і знову відкинувся на подушку.

— Ет, то байдуже. Дай мені поспати… Тереса терпляче будила його.

Нарешті він устав з ліжка й, буркочучи, почав одягатись. Був похмурий і невдоволений. Раптом він зупинився перед ліжком, на якому, загорнувшись у простирадло, лежала Тереса, і сказав:

— Треба раз і назавжди покінчити з цією комедією. Якого біса мені схоплюватись перед світанком, коли так солодко спиться, й тікати від тебе? Краще сміло скинути маску і все розв'язати.

Тереса лагідно заперечила:

— Хто краще за мене знає це, друже? За стільки років я ніяк не звикну до того, що ти йдеш від мене серед ночі. Ти ніколи не зустрічав світанку в моєму домі й не повинен цього робити. Неси свій хрест, як я несу.

Він сердито махнув рукою і, надягаючи ще вологу сорочку, яку ввечері повісив сохнути на спинку стільця, вигукнув:

— Тільки бог знає, що я терплю таке безглуздя лише заради своєї дочки!

— Заради дочки і… дружини, Рохеліо. Заради них обох, — сміливо сказала Тереса і, насупивши брови, вимовила ім'я іншої жінки.

Вона поклала щоку на долоню і байдуже дивилась, як одягається ще сонний Рохеліо. Коли коханому наставав час іти, вона завжди впадала в глибоку тугу, але мусила приховувати свій настрій, аби не відривати його від законної сім'ї. Вважала це за свій обов'язок. А тої ночі їй особливо тяжко було розлучатися з ним — адже вона лишалася сама серед чужих людей, від яких не сподівалась нічого доброго.

Поринувши в свої невеселі думки, Тереса машинально підставила губи для прощального поцілунку. Чула, як Рохеліо навпомацки йшов темним коридором, як невпевнено відлунювали його кроки на сходах, і чекала, коли серед нічної тиші, яка нарешті запала в будинку, грюкнуть за ним двері. Вона була сама у величезному місті й незнайомому будинку.

Відчуваючи в душі цілковиту порожнечу, вона довго лежала непорушно, немов заклякла в ліжку. Потім зітхнула і погасила світло. Але ще довго переверталася з боку на бік — ніяк не могла заснути.

Розбудив її верескливий голос. Посеред кімнати, радісно простягаючи руки до ліжка, стояла вбрана в усе чорне негритянка.

— Святий боже! — вигукнула вона. — Та це ж моя Тересіта! Приїхала собі нишком, а бідна негритянка нічого не знала й не зустріла її на станції… Боже ж ти мій, яка вона гарна! Милостива свята Барбаро, захисти її від біди!..

— Домінго! Моя негритяночко!

Тереса зіскочила з ліжка і, плачучи, кинулась в обійми вірної служниці.

II. ТЕРЕСА І РОХЕЛІО

Справжнє ім'я жінки, яка схвильовано кинулась в обійми старої годувальниці, було Марія-Тереса Требіхо, а не Тереса Вальдес, як називали її відтоді, коли вона покинула рідний дім, залишивши всю маєтність братові. Требіхо належали до найвизначніших сімей колоніальної доби й були в родинних зв'язках з верхівкою тодішнього суспільства. Батько Тереси, славний Хуан Хакобо Требіхо, власник цукрової плантації, член великої комерційної фірми і вельми впливова персона, помер за два роки до розриву між братом і сестрою, коли Тереса була ученицею церковної школи. Мати померла ще раніше за батька, не залишивши по собі ніякого сліду, і дівчина пам'ятала тільки її довгасте бліде обличчя, чорні коси, красиві руки і різкі парфуми, якими пахли її хусточки, сукні і все, до чого вона доторкалась. Її звали Ісоліна. Вона завжди була лагідна з дітьми. Тереса пригадувала, як мати часто пригортала її до грудей, як мліла й зітхала, милуючись дочкою. Коди ця меланхолійна жінка померла, так само тихо, як і жила, Тереса була в школі і дізналася про нещастя аж після похорону. Дівчинку вдягнули в чорне, але з пансіонату не забрали, і вона кілька днів плакала по кутках, твердячи сама собі: «Нема тепер у мене мами».