На той час, коли народилася Тереса, батьки вже давно збайдужіли одне до одного. Величезна земельна власність сім'ї Требіхо непомітно спливала: між подружжям не було згоди, а до того ж і скасування рабства відчутно вдарило по землевласниках. Однак вони ще мали великі статки — адже посаг Ісоліни подвоїв родинне багатство, яке згодом судилось успадкувати дітям. Скупий та властолюбний Хуан Хакобо, незважаючи на свій релігійний фанатизм, був вельми діловою людиною. Дружина його, навпаки, була сентиментальна, ніжна і неосвічена, як майже всі кубинки за тих часів. Він ображав бідну жінку, примушував її шанувати рабинь, від яких мав незаконних дітей, і вона вагітніла від нього тільки через безглуздий подружній звичай спати разом, що ставить людину нижче від поганих звірів. Коли Себастіан і Тереса з'явились на світ, між батьками вже не існувало ніякої приязні й поваги. Хлопчик помер від крупу, коли йому не минуло й п'яти років, а дівчинка, на яку ніхто не звертав уваги, росла самотня у великому сумному будинку. Всю ласку батько віддавав схожому на нього Хосе Ігнасіо, який мав скрадливу й лицемірну вдачу.

Хуан Хакобо Требіхо був деспот, з такою самою грубою вірою і жадобою влади та багатства, як і його попередники — герої американської конкісти. Він вважав, що релігія необхідна, бо вона несе в собі непохитне утвердження соціальної реакційної влади, якій загрожують франкмасони, республіканці та сепаратисти. Отже, бог для нього був усемогутнім союзником, що узаконював чорне рабство, допомагав мати зиск на цукрі й брати собі в ліжко свіжих, принадних мулаток, — і через те його належало щиро шанувати. Хосе Ігнасіо, на відміну од батька, не вірив ні в бога, ні в чорта, але, бачачи, що ніхто його не наслідує, не наважувався голосно говорити про свій атеїзм. Він визнавав тільки те, з чого міг якось скористатися й був у душі такий самий жорстокий, як і батько. Старший за Тересу на чотирнадцять років, він після смерті маленького Себастіана не міг пробачити сестрі її появи на світ, що означала для нього втрату половини батьківської прихильності й маєтності.

Що ж до Тереси, то вона дістала від роду Требіхо тільки вперту й непохитну волю та міцну статуру. Від матері успадкувала безкорисливість, ніжність і горду зневагу до всього, що суперечило її поглядам. Уже в дванадцять років була, залежно від обставин, люб'язна й чарівна, весела й лагідна, байдужа й люта. Мала великі чорні очі, мрійливі, як у матері, і, кокетуючи, ховала їх під запоною гарних вій. Стрункий стан, красиві очі, виразисті, наче карбовані, риси обличчя — все говорило про те, що незабаром вона стане чарівною жінкою.

Відтоді, як померла мати, і до батькової смерті Тереса, що майже весь час жила в школі, не знала ніжності в домі Требіхо. Її серце жадало ласки, але сухий і стриманий батько, який під старість став мізантропом, ніколи не мав прихильності до дочки. Брат, набагато старший за Тересу, також не звертав на неї уваги. Слуги інколи бачили, як вона з розпуки плакала десь у куточку, але, помітивши їх, горда дівчинка одразу витирала сльози і, вдаючи безтурботну, потім весь час сміялась і шумно бавилась. Єдина людина, що зігрівала бідолашну дитину своєю ніжністю, була її годувальниця, негритянка Домінга, яка любила дівчинку нестямно й дико, як усі жінки її раси, котрі вигодовують білих дітей своїм молоком. Обожнюючи Тересу, Домінга люто ненавиділа Хосе Ігнасіо і через це ворогувала з мулаткою Аною, давньою рабинею дому і колишньою коханкою Хуана Хакобо, що вигодувала Хосе Ігнасіо разом із власним сином, якого народила від господаря. Ана любила Хосе Ігнасіо так само, як Домінга Тересу, і обидві служниці терпіти не могли одна одної. Мала Тереса не раз чула, як вони сваряться, і хоч нічого ще не розуміла, але болісно страждала. Коли дівчинка приходила зі школи на неділю чи на свята, негритянка забивалась з нею десь у куток і виливала свою душу тож Тереса звикла вважати її за найближчу людину в домі. Від неї вперше почула і про всі братові вади. Домінга любила згадувати ті часи, коли вона вийшла заміж за негра Хасінто, коли була дружиною мулата Естебана, який служив кучером у Тересиного батька. Розумна і мрійлива Тереса з цікавістю слухала розповіді про те, що діялось у їхньому домі ще за життя її діда.

У школі вона вивчала всі ті непотрібні предмети, з яких складається освіта новочасної кубинської панночки. Там викладали, власне, тільки релігію, філософію та античну історію. Крім того, дівчинка навчилася трохи малювати й грати на роялі, сяк-так белькотати по-англійськи і співати. Вона заприятелювала з дівчатами із багатих сімей, які вже знали весь бруд життя і, хоч були милі й чарівні, змалку привчилися кривити душею. Легковажні пташки, що взяли собі за ідеал розкіш і танці, діти суспільства, яке ще не завершило свого становлення, вони всотували в себе його непевність і каламуть. Слухаючи розповіді старших подруг, Тереса невиразно уявляла собі звабливий світ розваг і втіх.

Її врода й батькове багатство вже почали привертати до неї пильну увагу світських жевжиків. Злобливі й заздрісні жінки дивилися на неї зизим оком і кепкували з її наївності. Але Тереса лиш зневажливо знизувала плечима. Вона мала тверду вдачу і не звикла ні перед ким схилятися. Черниці-наглядачки побоювались її і, шануючи ім'я суворого Хуана Хакобо Требіхо, не насмілювались відкрито їй суперечити. Тереса рано дозріла. Вона мріяла про фієсти, танці й компліменти, що їх чоловіки нашіптують на вухо дівчатам, тобто про все те, що знала тільки з розповідей інших, і сподівалася поринути у вир розваг, як тільки дозволять обставини і вік.

Коли приїхали по неї в школу й повідомили, що батько при смерті,— нехай вона швидше вдягається, якщо хоче побачити його живим, — вона відчула гостріший біль, ніж тоді, коли їй сказали, що померла мати. На той час їй уже сповнилося чотирнадцять років, і вона так швидко росла, що нової сукні їй вистачало не більш як на три місяці. Тереса ніколи не відчувала великої любові до того, хто зачав її життя, але вигляд батька на смертній постелі приголомшив її. А той, задихаючись від останнього нападу грудної жаби, вказав на неї пальцем Хосе Ігнасіо, ніби хотів дати йому прощальну настанову…

Потім була чорна труна, великі жовті свічки, що плакали серед дня восковими сльозами; сумні і врочисті друзі, що говорили півголосом; страшний позолочений катафалк, запряжений кількома парами коней у чорних попонах, — вся та звичайна данина, яку приносять людині, проводжаючи її у вічність. Пригнічена горем, Тереса щиро заплакала. Брат схвильовано обняв її. Ана, Домінга і всі давні слуги стояли півколом у головах труни, наполохані й заплакані, ніби разом з господарем відходила в небуття душа старого дому.

Через тиждень Тереса повернулася до школи, де, поринувши в болісні думи про своє нещасливе життя, пробула ще кілька місяців.

Після закінчення школи вона стала жити в батьківському домі, і її душу дедалі дужче заполонювало відчуття порожнечі. Брат майже не бував дома, і вона лишалась повновладною господаркою старезного будинку, де голоси відлунювали, як у підземеллі. Снідала та обідала здебільшого на самоті, а увечері облягалася, так і не побачивши за весь день Хосе Ігнасіо. Брат поводився з нею холодно і ввічливо, неначе з дівчинкою, котрій зробили велику ласку, дозволивши гратись у кутку, і, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги. Але насправді ця панночка, яка жила з ним під одним дахом, заважала йому безоглядно тішитись парубоцькою волею і з кожним днем усе більше муляла очі. Хосе Ігнасіо хотів був послати сестру вчитись у Сполучені Штати — мовляв, їй треба завершити свою освіту, — але Тереса рішуче відмовилась. Тоді він почав грубо дорікати дівчині, що вона надто вже непокірна й незалежна, і сказав, що такі жінки суспільству не потрібні.

— То виходить, щоб стати потрібною, мені слід поїхати в Сполучені Штати й зміцнити свою незалежність, еге ж? — іронічно спитала Тереса.

Хосе Ігнасіо прикусив губу. Він знав, що в цих суперечках сестра завжди візьме гору, і причаївся, чекаючи іншої нагоди.

Через кілька місяців після повернення із школи Тереса заприятелювала з сорокарічною вдовою Ріскосо, тіткою її подруги. То була ще свіжа жінка, чепурна, елегантна, жвава, з невимушеними манерами. Мала виразисте обличчя з трохи завеликим носом та гарні білі зуби, які весь час показувала співрозмовникам. Прагнучи привертати до себе загальну увагу, вона голосно розмовляла і сміялась на вулиці і в трамваях, крадькома спостерігаючи, чи справляє це потрібне враження. Хосе Ігнасіо, звичайно дуже пильного щодо сестриних зв'язків, ця дружба не турбувала: він дізнався, що сеньйора Ріскосо — незалежна особа і що її скрізь приймають.

Вдова одразу ж заходилась поповнювати соціальну освіту Тереси. Говорила вона щиро й просто, і це подобалось дівчині, яка слухала її жадібно, з широко розплющеними очима. Сеньйора Ріскосо довго зносила деспотичний норов свого старого чоловіка, який надто забарився на цьому світі, і тепер, здобувши, нарешті, волю, гуляла на всю губу. Повідаючи запальній Тересі свою філософію веселого й легковажного життя, вона прославляла флірт і розваги без прикрих наслідків.

Вони подружились, і тепер їх скрізь бачили разом. Після війни за незалежність місто було брудне, голодне й сумне, але нові подруги завжди знаходили, як і де розважитись. Коли вони, стрункі й одягнуті за останньою модою, гордовито виступали вулицею, чоловіки криво посміхались, задивляючись на вродливу дівчину, гарячі очі якої неспокійно блищали. До вдови Ріскосо знайомі ставились іронічно, гадаючи, що вона тільки похваляється і приписує собі неіснуючі гріхи. Та незабаром удова посвятила Тересу в таємниці свого життя. Разом з кількома іншими жінками вона заснувала невеличкий гурток обачливих гультяйок, до якого приймали тільки цілком надійних людей. Ця своєрідна масонська ложа складалася з удовиць, одиначок і заміжніх жінок, що любили повеселитись. Зайшовши у спілку з кількома чоловіками свого кола, вони влаштовували сніданки, вечірки з танцями й виїзди у відлюдні місця на околицях Гавани. Чи то вони просто кокетували, чи розважались якось інакше — сказати важко, адже останнім часом розвелось чимало подібних гуртків і йди знай, хто там що робить!..