Об одинадцятій, як і прохав Натан, я принесла Віллові Трейнору стаканчик води і його антиспазматичні ліки. Поклала таблетки на язик, а тоді запропонувала йому запити, усе за Натановою інструкцією. Стакан був з блідого непрозорого пластику, такий самий, як у Томаса, але без зображення Боба-будівника. Вілл проковтнув з деяким зусиллям, а потім на мигах показав, щоб я залишила його самого.
Я протерла пил на кількох полицях, хоч особливої потреби в тому не було, а далі задумала помити вікна. У флігелі було тихо, за винятком приглушеного хуркоту телевізора у вітальні, де сидів Вілл. Я не наважувалася ввімкнути музичну радіостанцію на кухні. Мені здавалося, що Вілл неодмінно скаже щось різке про мій вибір музики.
О пів на першу прийшов Натан, принісши з собою холодне повітря знадвору, й, піднявши брову, запитав:
— Усе гаразд?
Я рідко в житті була така щаслива бачити когось.
— Так.
— Чудово. Маєш півгодини перерви. У нас із містером Ті є дещо, чому треба приділити увагу.
Я не планувала йти на обід, але щойно зачула про перерву, майже побігла до вішалки по пальто. Вийшовши з того будинку, я мало не зомліла від полегші. Підняла комір, повісила на плече сумочку й вирушила на прогулянку по алеї, неначе й справді хотіла кудись іти. Майже півгодини блукала навколишніми вулицями, видихаючи гарячі клуби пари у свій щільно загорнутий шалик. У цьому кінці міста не було жодної кав’ярні, з того часу як «Булочку з маслом» закрито. Замок спорожнів. Найближче місце поїсти був гастропаб, але я навряд чи дозволила б собі там чогось випити, не кажучи вже про те, щоб підобідати. Усі автомобілі на стоянці були здоровезні й дорогі, з новими номерними табличками.
Я зупинилась на стоянці замку й, допевнившись, що мене не видно з Ґранта-гаусу, набрала номер сестри.
— Здорова.
— Ти ж знаєш, що я не можу говорити в робочий час. Ти не кинула роботу?
— Ні. Просто хотіла почути дружній голос.
— Невже він аж настільки страшний?
— Трино, він мене ненавидить. Дивиться на мене, немов на якесь сміття. І він навіть не п’є чай. Я від нього ховаюся.
— Не можу повірити, що чую це.
— Що?
— Отака ловися! Та ти просто побалакай із ним. Ясна річ, він нещасний. Застряг у клятому інвалідному візку. А з тебе, ймовірно, ніякої користі. Просто поговори з ним. Краще пізнай його. Що станеться в найгіршому разі?
— Не знаю… Я не знаю, як це витримати.
— Я не казатиму мамі, що ти кидаєш роботу, не пропрацювавши й півдня. Лу, тобі навіть допомоги з безробіття не дадуть. Ти не можеш це зробити. Ми не можемо дозволити тобі зробити це.
Вона мала слушність. Я зрозуміла, що ненавиджу свою сестру.
Настала коротка пауза. А далі Тринин голос став незвично примирливим. Це означало, що вона зрозуміла: у мене справді найгірша в світі робота.
— Слухай, — мовила вона. — Це ж лише півроку. Пропрацюєш півроку, з’явиться корисний запис у резюме, і зможеш дістати роботу, яка тобі подобається. І, до речі, подивись на це з іншого боку — принаймні ти не працюєш на птахофабриці в нічну зміну.
— Нічні зміни на птахофабриці здаються відпусткою супроти…
— Я йду, Лу. Почуємось пізніше.
— Може, ви хочете кудись поїхати пополудні? Ми можемо взяти автомобіль.
Натан пішов майже півгодини тому. Я розтягнула миття чайних чашок, наскільки це було можливо, й подумала: як проведу іще годину в цьому тихому будинку, здурію.
Він повернув голову в мій бік.
— І куди ви пропонуєте?
— Не знаю. Можна просто покататись за містом.
Я намагалася поводитись так, як би це робила за таких обставин Трина. Вона завжди цілком спокійна та компетентна, і як результат ніхто її не підштрикує. Мені здавалось, я говорю по-професійному — з розумінням, оптимістично.
— За містом, — проказав він, наче роздумуючи. — І що б ми там побачили? Дерева? Небо?
— Не знаю. А що ви звичайно робите?
— Я нічого не роблю, міс Кларк. Я не можу нічого робити. Сиджу. Просто існую.
— Ну, — промовила я, — мені сказали, що у вас є автомобіль, пристосований для використання інвалідних візків.
— І ви турбуєтеся, що він не працюватиме, якщо ним не користуватися щодня?
— Ні, але я…
— Ви пропонуєте мені вийти й погуляти?
— Я просто подумала…
— Ви подумали, що мені корисно прокататися? Ковтнути свіжого повітря?
— Я просто намагаюся…
— Міс Кларк, моє життя не надто покращиться від прогулянки Стортфолдівськими путівцями.
Він одвернувся.
Його голова вгрузла в плечі, і я подумала, чи зручно йому так. Утім, скидалося, зараз не варто було питати про це. Ми сиділи в тиші.
— Може, принести вам комп’ютера?
— Навіщо? Ви згадали про групи підтримки квадриплегіків, до яких я можу приєднатися? «Ми — квадриплегіки»? «Клуб оли´в’яних коліс»?
Я зробила глибокий вдих і, намагаючись звучати впевнено, проказала:
— Гаразд… добре… Як ми проводитимем багато часу разом, могли б дізнатися одне про одного більше…
Щось у його обличчі змусило мене запнутися. Він дививсь на стіну перед собою, і його підборіддя тіпалося.
— Просто… це справді довго. Увесь день, — провадила я далі. — Може, якщо ви розповісте мені трохи про те, що ви робите, що вам подобається, то я зможу… зробити все так, як ви любите.
Цього разу тиша була болюча. Вона повільно проковтнула мій голос, і я не знала, що робити з руками. Трина та її компетентна манера випарувалися. Урешті візок захурчав, а Вілл спрокво`лу повернувсь до мене обличчям.
— Ось що я знаю про вас, міс Кларк. Мати каже, що ви балакуча. — Він сказав це так, неначе говорив про ваду. — Ми можемо укласти угоду: біля мене ви станете не надто говірка?
Я насилу ковтнула, відчуваючи, як горить моє обличчя.
— Гаразд, — мовила я, коли знову змогла говорити. — Я буду на кухні. Коли щось захочете, просто покличте.
— Ти ж не можеш усе отак кинути.
Я лежала поперек ліжка, задерши ноги на стіну, як робила ще підлітком. Я повернулась у свою кімнату після вечері, що на мене не було схоже. Коли народився Томас, вони з Триною переїхали у велику кімнату, а я перебралася в комірчину, таку малу, що, просидівши в ній понад півгодини, можна було відчути напад клаустрофобії. Одначе я не воліла сидіти внизу з мамою та дідусем, бо мама й далі дивилася на мене занепокоєно й повторювала: «Усе зміниться на краще, люба» або «Жодна робота не видається чудовою першого дня», неначе вона працювала останні двадцять років. Я почувалась винуватою, хоча ще навіть нічого не зробила.
— Я не казала, що кидаю її.
Як завжди, Трина увірвалася до мене, не постукавши, натомість я незмінно повинна була тихенько стукати в її двері, мовляв, ану ж як Томас спить.
— А якби я була гола? Могла б принаймні крикнути, перш ніж увійти.
— Я бачила й гірше. Мама думає, що ти хочеш звільнитися.
Я спустила ноги зі стіни й різко сіла.
— О Боже, Трино. Це гірше, ніж я думала. Він такий нещасний.
— Він не може рухатися. Авжеж, нещасний.
— Він саркастичний та в’їдливий. Щоразу, коли я щось говорю чи пропоную, він дивиться на мене, як на дурепу, або каже щось таке, від чого я почуваюся дворічною.
— Ти, мабуть, і говориш усякі дурниці. Вам просто потрібно звикнути одне до одного.
— Та ні. Я така обережна. Я майже нічого не казала, окрім «Хочете кудись вийти?» чи «Хочете чаю?»
— Ну, може, він попервах такий з усіма, поки не зрозуміє, що ти там затримаєшся. Б’юся об заклад, у них багато доглядальниць змінилося.
— Він навіть не хоче, щоб я була з ним в одній кімнаті. Не думаю, Катрино, що я там затримаюсь. Справді-бо, якби ти була там, то зрозуміла б.
Трина мовчала і якийсь час просто дивилась на мене. Вона підвелася й виглянула в двері, неначе перевіряючи, чи є хтось у коридорі.
— Я думаю повертатися в коледж, — сказала вона нарешті.
Щоб усвідомити цей поворот, мені знадобилося кілька секунд.
— Боже мій, — промовила я. — Але…
— Я маю намір узяти кредит, щоб заплатити за навчання. З усім тим, я можу мати через Томаса особливі умови. Університет пропонує мені пільговий тариф, бо… — Вона схвильовано знизала плечима. — Там уважають, що я можу досягти успіху. Хтось покинув курс економіки та управління, тому мене можуть прийняти на це місце від початку наступного семестру.
— А що з Томасом?
— На території студмістечка є дитсадок. Ми можемо жити в пільговій квартирі в гуртожитку й повертатись сюди майже щотижня по вихідних.
— Ого.
Я відчувала її погляд, але не знала, що робити з виразом свого обличчя.
— Я відчайдушно хочу знову використовувати свій мозок. Укладання букетів вбиває мене. Я хочу вчитися. Я хочу вдосконалюватись. І мені набридло, що мої руки завжди холодні від води.
Ми обидві втупилися в її руки, які мали рожевий відтінок, навіть у тропічному теплі нашого будинку.
— Але…
— Так, Лу, я не буду працювати. Я не зможу нічого дати мамі. Може… Може, й мені знадобиться невеличка допомога.
Трина зніяковіла. Вона дивилась на мене, майже перепрошуючи.
Унизу мама сміялася з чогось у телевізорі. Ми чули, як вона голосно промовляла щось до дідуся. Вона часто пояснювала йому сюжет шоу, хоч ми й не раз казали їй, що це не потрібно… Я не здужала говорити. Зміст сестриних слів поволі, але невблаганно доходив до мене. Я відчувала себе жертвою мафії, що спостерігала, як довкола її кісточок тужавіє бетон.
— Я справді мушу, Лу. Я хочу для Томаса більшого, більшого для нас обох. Єдиний спосіб це зробити — повернутися в коледж. У мене немає Патрика. І не певна, що колись буде, зважаючи на те, що ніхто навіть близько не зацікавився мною, коли з’явився Томас. Я мушу зробити все, що можу, сама.
"До зустрічі з тобою" отзывы
Отзывы читателей о книге "До зустрічі з тобою". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "До зустрічі з тобою" друзьям в соцсетях.