— Може, він говорить через спеціальний пристрій. Як той науковець. Той, із «Симпсонів».

— Недоумок, — сказав Томас.

— Та ні, — заперечив Бернард.

— Стівен Гокінґ, — підказав Патрик.

— Еге, саме він, — підтвердила мама, перевівши осудливий погляд з Томаса на тата. Таким поглядом можна було заморозити кров.

— Вчиш його лаятися.

— Де там. І гадки не маю, звідки він це взяв.

— Недоумок, — промовив Томас, дивлячись прямо на діда.

Трина скривилася.

— Я б запанікувала, якби він говорив через голосовий апарат. Можете собі в’явити? Дай-мені-склянку-води, — перекривила вона уявного каліку.

Розумниця, але не достатньо розумна, щоб не завагітніти, як іноді бурмотів тато. Вона була першим членом нашої родини, який вступив до університету, але через появу Томаса мусила покинути навчання на останньому курсі. Мама й тато і досі сподівалися, що одного дня вона зробить родину багатою. Чи хоча б працюватиме в приймальні, а не в тісній скляній кабінці. Так чи інакше було б чудово.

— Перебуваючи в інвалідному візку, він не конче має говорити як далек[8], — сказала я.

— Однак ти мусиш тісно зблизитися з ним. Щонайменше, ти маєш витирати йому рота, поїти його тощо.

— То й що? Це ж не ракетобудування.

— Це каже жінка, яка колись навиворіт одягнула Томасові підгузок.

— Лише один раз.

— Двічі. З трьох разів.

Я поклала собі спаржевої квасолі, силкуючись здаватися більш оптимістичною, ніж почувалася.

Проте навіть в автобусі, дорогою додому, ті самі думки вже товклися в моїй голові. Про що ми говоритимемо? Ану ж як він просто дивитиметься на мене увесьденечки, схиливши голову? Чи панікуватиму я? А що, як не розумітиму, чого саме він хоче?.. Про мій догляд за живими організмами ходили легенди: після тих трагедій, що сталися з хом’яком, паличниками та золотою рибкою на ім’я Рендольф, ми більш не мали ані кімнатних рослин, ані домашніх тварин… І як часто поруч буде його сувора мати? Мені зовсім не подобалося, що за мною постійно стежитимуть. Місіс Трейнор здавалася жінкою, від погляду якої все валиться навіть із вправних рук.

— Патрику, а що ти про все це думаєш?

Патрик ковтнув води й знизав плечима.

Надворі по шибках стукав дощ, ледве чутний за гуркотом таріло`к і столових приборів.

— Це добрі гроші, Бернарде. Так чи інак це краще, ніж працювати ночами на птахофабриці.

За столом усі схвально загули.

— Ну про що можна говорити, коли найкраще, що ви всі можете сказати про мою нову роботу, це те, що це краще, ніж тягати курячі тільця по величезному ангару, — сказала я.

— А тим часом ти будь-коли можеш привести себе до форми й почати тренувати клієнтів разом із Патриком.

— Привести себе до форми. Спасибі, тату. — Я збиралась тягнутися по ще одну картоплину, але передумала.

— Ну, а чом би й ні. — Здавалося, мама нарешті сяде (усі на мить затихли), але ні, вона знову була на ногах і підливала дідусеві соус. — Про це варто подумати на майбутнє. Язик у тебе те що треба.

— Живіт у неї те що треба, — пирхнув тато.

— Я щойно знайшла роботу, — сказала я. — На якій, з дозволу сказати, платять більше, ніж на попередній.

— Але вона тимчасова, — упав у річ Патрик. — Твій батько має слушність. Ти водночас можеш почати приводити себе до форми. З тебе б вийшов незгірший особистий тренер, якщо докласти трохи зусиль.

— Я не хочу бути особистим тренером. Мені не подобається… постійно підстрибувати. — Губами я обізвала Патрика, і він посміхнувся.

— Лу хоче роботу, де могла б задерти ноги й дивитися телевізор, годуючи старого Айронсайда через соломинку, — докинула Трина.

— Еге, бо переставляти прив’ялі жоржини у відра з водою вимагає стільки фізичних і розумових зусиль, правда, Трино?

— Ми дражнимо тебе, люба! — Тато підняв чашку чаю. — Це чудово, що ти маєш роботу. Ми вже пишаємося тобою. І, я певен, щойно ти переступиш поріг того будинку, ті недоумки не захочуть тебе втрачати.

— Недоумок, — сказав Томас.

— Не я, — жуючи, сказав тато, перш ніж мама встигла щось промовити.

3


— Це флігель, але колись тут були стайні. Ми зрозуміли, що тут Віллові буде краще, ніж у будинку, бо все міститься на одному поверсі. А це — кімната для гостей, щоб у разі потреби Натан міг залишитися. Спершу це було потрібно досить часто.

Не озираючись, місіс Трейнор бадьоро йшла коридором, показуючи то на одні двері, то на інші, її високі підбори вистукували по плитах — певне, вона гадала, що я не відстану.

— Ключі від автомобіля тут. Я занесла вас у наш страховий поліс. Сподіваюся, ви надали достовірну інформацію. Натан має показати вам, як працює пандус. Потрібно лише допомогти Віллові правильно розмістити візок, решту зробить автомат. Хоча… тепер він не надто прагне кудись виходити.

— Тепер надворі холоднувато, — сказала я, та, схоже, місіс Трейнор не дочула мене.

— Ви можете робити собі чай чи каву на кухні. У шафках завжди є все потрібне. Ванна кімната тут.

Вона відчинила двері, і я побачила білий підйомник з металу та пластику, що скоцюрбивсь над ванною. Під душем була відкрита волога ділянка, поруч з якою стояв складений удвоє інвалідний візок. У кутку, в шафці зі скляними дверцятами, лежали акуратні стоси пакетиків у поліетиленовій тарі. Я не могла розгледіти, що то було, та воно виділяло слабкий запах засобу для дезінфекції.

Місіс Трейнор зачинила двері й на мить повернулась обличчям до мене.

— Підкреслю, дуже важливо, щоби з Віллом увесь час хтось був. Попередня доглядальниця зникла на декілька годин, щоб полагодити свій автомобіль, і, коли її не було, Вілл… поранився.

Вона ковтнула (клубок, що раптово підступив до горла, не давав їй дихнути: очевидьки, той спогад і досі болів).

— Я нікуди не піду.

— Певна річ, вам потрібні… перерви на відпочинок… Я просто хочу, щоб ви чітко усвідомили: його не можна покидати довше, ніж на десять, скажімо, чи п’ятнадцять хвилин. Якщо з’явилась якась нагальна справа, то або подзвоніть по внутрішньому телефону, бо вдома може бути мій чоловік Стівен, або зателефонуйте мені на мобільник. Якщо вам знадобиться відгул, то я була б вдячна, якби ви повідомили про це якомога раніше. Не завжди легко напитати заміну.

— Ваша правда.

Місіс Трейнор відчинила шафку в коридорі. Здавалося, вона повторювала добре завчений текст. Я на мить задумалася, скільки ж доглядальниць тут було до мене.

— Якщо Вілл при ділі, ви б дуже допомогли, якби зробили дещо в господарстві. Виперіть постільну білизну, пройдіться тут із пилосмоком абощо. Обладнання прибирати — під зливальницею. Можливо, він не захоче, щоб ви постійно крутилися біля нього. Вам із ним доведеться самостійно вирішити, наскільки тісні у вас будуть взаємини.

Місіс Трейнор подивилася на мій одяг, ніби вперше. На мені була дуже волохата жилетка, у якій я, за словами тата, схожа на ему. Я спробувала всміхнутись, та це було непросто.

— Я сподіваюся, ви… порозумієтеся одне з одним. Було б добре, якби він ставився до вас, як до друга, а не як до оплачуваного спеціаліста.

— Гаразд. А що він любить… робити?

— Він дивиться фільми. Іноді слухає радіо або музику. У нього є така цифрова штука. Якщо покласти її поруч із його рукою, він, зазвичай, керує нею. У Вілла залишилась якась рухливість пальців, хоча йому важко брати предмети в руку.

Мені полегшало. Якщо він любить музику й фільми, то ми напевне знайдемо спільну мову. Я вже в’являла, як ми з цим чоловіком сміємося над якоюсь голлівудською комедією чи він слухає музику, поки я пилосмочу в спальні. Можливо, все буде добре, і ми таки подружимося. Я ніколи не мала друга-інваліда, за винятком глухого Трининого приятеля Девіда, який міг прибити вас, якщо ви хоча б припускали, що він інвалід.

— У вас є якісь запитання?

— Ні.

— То ходімо, представлю вас… — Вона глянула на годинник. — Натан вже мав би одягнути його.

Ми постояли трохи біля дверей, вагаючись, і місіс Трейнор постукала.

— Ти там, Вілле? Я хочу познайомити тебе з міс Кларк.

На відповідь анітелень.

— Вілле. Натане.

Сильний новозеландський акцент.

— Він готовий, місіс Ті.

Вона штовхнула двері. Вітальня флігеля була оманливо велика, скляними дверима, з яких складалась повністю одна стіна, на моріжок. У кутку тихо тліла дров’яна піч, перед величезним телевізором з пласким екраном стояв низький бежевий диван, укритий вовняним покривалом. Кімната була обставлена затишно, зі смаком — типова парубоцька оселя в скандинавському стилі. Посеред кімнати стояв чорний інвалідний візок, сидіння та спинка якого були встелені смухом. Дебелий чоловік у білій медичній формі без комірця, присівши, поправляв іншому чоловікові ноги на підніжках інвалідного візка. Коли ми увійшли до кімнати, чоловік в інвалідному візку поглянув на нас із-під кошлатої кучми волосся. Наші очі зустрілися, й за мить він застогнав так, що в мене кров застигла в жилах. Потім його рот скривився і він видав іще один неземний крик.

Його мати скам’яніла.

— Вілле, припини!

Він навіть не глянув на неї. З його грудей вирвався ще один первісний звук, пекельний та болісний. Я намагалась не здригнутися. Чоловіка скособочило, голова нахилилась і втислася в плечі, а він усе дивився на мене спотвореним обличчям. Він здавався химерним і трохи злим. Я усвідомила, що тримаю сумку так, що аж кісточки´ побіліли.

— Вілле! Будь ласка, — у голосі матері почулися слабкі нотки істерики. — Будь ласка, не роби цього.

«О Боже, — подумала я, — мені цього не знести», — і важко ковтнула.

Чоловік не зводив з мене очей. Здавалося, він чекав чогось від мене.