— Я… Я — Лу, — мій голос, нехарактерно тремкий, повис у тиші. Я завагалася, чи простягнути йому руку, та, згадавши, що він її не потисне, ледве помахала нею. — Скорочено від Луїза.

На подив мені, риси його обличчя розгладились і він випрямив голову.

Вілл Трейнор пильно дивився на мене. На його обличчі майнула ледь помітна усмішка.

— Доброго ранку, міс Кларк, — промовив він. — Я чув, що ви мій останній наглядач.

Натан закінчив регулювати підніжки. Підводячись, він похитав головою.

— Погана ви людина, містере Ті. Дуже погана. — Він усміхнувся й простягнув широку руку, яку я в’яло потисла. Натан випромінював саму незворушність. — Боюся, ви щойно мали змогу побачити Кристі Брауна[9] у Вілловому виконанні. Ви звикнете до цього. Він багато лає, та мало кусає.

Місіс Трейнор витонченими білими пальцями трималася за хрестик на шиї. Вона ковзала ним сюди-туди уздовж тонкого золотого ланцюжка: нервова звичка. Її обличчя було незворушним.

— Маю справи, мушу вас покинути. Якщо потрібна допомога, зателефонуйте мені по інтеркому. Натан розкаже вам про Віллів розклад та обладнання.

— Я тут, мамо. Не треба говорити так, наче мене немає. Мій мозок не паралізований. Поки що.

— Так, але якщо ти збираєшся поводитись негоже, Вілле, думаю, краще тоді міс Кларк говорити безпосередньо з Натаном. — Я помітила, що мати не дивилась на сина, коли говорила, вона розглядала підлогу за десять футів від нього. — Сьогодні, міс Кларк, я працюю з дому. Тож в обід загляну.

— Добре, — у мене прорізався голос.

Місіс Трейнор зникла. Ми мовчали, допоки чулася її чітка хода.

Тоді Натан порушив мовчанку.

— Вілле, ти не заперечуєш, якщо я піду розповім міс Кларк про твої ліки? Ввімкнути телевізор? Чи музику?

— Будь ласка, радіостанцію Бі-Бі-Сі Чотири, Натане.

— Так-так.

Ми пройшли на кухню.

— Місіс Ті казала, що досвіду роботи з квадриплегіками ти не маєш.

— Так.

— Гаразд. Тоді сьогодні я трохи поясню й розкажу. Ось тека, у якій досить докладно розписано все, що потрібно знати про Віллів розпорядок, і всі номери екстренних служб. Раджу прочитати, коли матимеш вільну хвилину. А ти її, гадаю, матимеш.

Натан відчепив з пояса ключ і відімкнув шафку, переповнену коробочками та невеликими пластиковими баночками з ліками.

— Переважно за це відповідаю я, але ти повинна знати, де все лежить, — про всяк випадок. На стіні висить розклад, тому ти бачитимеш, що й коли він приймає кожного дня. Усе, що ти даси додатково, маєш зазначити отут. — Він вказав пальцем. — Але краще уточнити це в місіс Ті, принаймні поки що.

— Я не знала, що матиму справу з ліками.

— Це не важко. Здебільша Вілл знає, що йому потрібно. Але, можливо, Віллові буде потрібна допомога, щоб прийняти їх. Ми використовуємо цей стаканчик. Або можна подрібнити ліки товкачем у ступці й додати в напій.

Я взяла одну з коробок. Не впевнена, що бачила колись стільки ліків не в аптеці.

— Йдемо далі. Отже, він приймає два види ліків для кров’яного тиску: оце знижує його перед сном, а це піднімає тиск, коли він підводиться з ліжка. Оці ліки потрібні йому досить часто, щоб контролювати м’язові спазми: одну таблетку даси вранці, наступну — пополудні. Йому не важко їх ковтати, бо вони маленькі й з покриттям. А ці — проти спазмів сечового міхура, а це — проти кислотного рефлюксу. Іноді він потребує їх після їжі, якщо стане погано. Ось антигістамінні препарати — приймати зранку, а це назальні спреї, хоча здебільшого я сам їх прискаю перед виходом, тому тобі не варто турбуватись. Якщо йому боляче, можеш дати парацетамол. І ще, подеколи Вілл п’є снодійне, проте, як ведеться, від нього він стає дратівливим удень, тому ми намагаємось обмежити його вживання.

— Це, — Натан підняв іншу пляшечку, — антибіотики. Він приймає їх що два тижні при заміні катетера. Я сам їх даю, та якщо мене не буде, то залишу чіткі інструкції. Вони досить сильні. Отут коробки з гумовими рукавичками, якщо колись доведеться витирати його. Також є крем проти пролежнів, утім, відтоді як з’явився надувний матрац, їх немає.

Натан засунув руку в кишеню й простягнув мені ключа.

— Це запасний, — сказав він. — Нікому більше не давай. Навіть Віллові, добре? Оберігай його, як своє життя.

— Стільки всього запам’ятати! — Я важко ковтнула.

— Усе записано. Сьогодні ти маєш не забути лише про ліки проти спазмів. Он ті. Ось номер мого мобільного, якщо знадобиться зателефонувати. Коли мене тут немає, я на навчанні, тому не дзвони надто часто, проте якщо чогось не певна, не соромся, телефонуй.

Я вп’ялася в теку переді мною. Здавалось, неначе я збиралася скласти іспит, до якого не готувалася.

— А якщо йому потрібно… йти в туалет? — Я подумала про підйомник. — Я не… Знаєш, я не певна, що зможу підняти його. — Я намагалась не панікувати.

Натан похитав головою.

— Нічого цього робити не потрібно. За це відповідає його катетер. Я зайду в обідній час і все поміняю. Ти тут не для фізичного догляду.

— А для чого?

Натан глянув на мене.

— Спробуй підбадьорити його. Він… він трохи «з мухами». Ясна річ, зважаючи… на обставини. Але тебе ніщо не має пройняти, ані дістати. Тим ранішнім шоу він намагався вивести тебе з рівноваги.

— Це тому так добре платять?

— Так. Нам ніщо не дається даремно, еге? — відказав Натан і так ляснув мене по плечу, що я трохи не перекинулась. — Та він нормальна людина. Біля нього не потрібно ходити навшпиньки, — і зам’явся. — Він мені сподобний.

Натан сказав це так, немов був єдиною людиною, якій подобався Вілл.

Я пішла за ним у вітальню. Візок Вілла Трейнора зупинився коло вікна, хлопець сидів спиною до нас і слухав щось по радіо.

— Я звільнився, Вілле. Хочеш чогось, перш ніж я піду?

— Ні. Дякую, Натане.

— Тоді залишаю тебе в надійних руках міс Кларк. Побачимось в обід, друже.

З нестримним відчуттям паніки я спостерігала, як привітний помічник надягає куртку.

— Хай щастить! — Натан підморгнув мені, а потім зник.

Я стояла посеред кімнати, засунувши руки в кишені, й не знала, що робити. Вілл Трейнор і далі дививсь у вікно, наче мене поряд не було.

— Зробити вам чашку чаю? — нарешті запитала я, коли мовчання стало нестерпним.

— Ах, так. Дівчина, яка готує чай, щоб заробити на життя. А я все думаю, скільки часу вам знадобиться, щоб показати свої вміння. Ні, дякую.

— Тоді кави?

— Поки що я не хочу гарячих напоїв, міс Кларк.

— Можете називати мене Лу.

— А що зміниться?

Я закліпала, на мить розтуливши рота. Але одразу ж стулила його. Тато завжди казав, що з роззявленим ротом я здаюся дурнішою, ніж є насправді.

— Добре… може… вам щось потрібно?

Він повернувся й подивився на мене. Його підборіддя вкривала кількатижнева щетина, а очі були непроникними. І знов одвернувся.

— Я… — Я роззирнулася. — Піду гляну, чи потрібно щось прати.

Я вийшла з кімнати, моє серце калатало. На кухні, у безпеці, я дістала мобільника й відправила сестрі повідомлення.


Це жахливо. Він ненавидить мене.


Відповідь надійшла через декілька секунд.


Ти провела там тільки годину — слабачка! М. і Т. справді потрібні гроші. Опануй себе й думай про погодинну ставку. Цілую.


Я закрила мобілку й голосно видихнула. Потому зазирнула в кошик із білизною у ванній кімнаті, завантажила пралку менш ніж на чверть і кілька хвилин перевіряла інструкції. Я не хотіла використати не ту програму прання чи зробити щось не так, щоб Вілл чи місіс Трейнор дивилися на мене, як на дурепу. Я вмикнула пральну машину й стояла там, намагаючись з’ясувати, що ще повноправно можу робити. Відтак витягла пилосмок із шафки в передпокої та пропилосмочила коридор і дві спальні, увесь той час думаючи, що якби мої батьки побачили мене, то зробили б фото на згадку. Спальня для гостей була майже порожня, як готельний номер. З усього знати, Натан не часто там залишався, але я не можу його в цьому звинувачувати.

Біля спальні Вілла Трейнора я завагалась, та зрештою вирішила, що там також потрібно прибрати. Уздовж однієї сторони тягнувся стелаж, на якому стояло близько двох десятків світлин у рамцях.

Пилосмочучи біля ліжка, я швидко поглянула на них. На одній чоловік стрибав із тросом з урвища, розкинувши руки, як статуя Христа. На другій — чоловік (можливо, Вілл) начебто в джунглях у гурті п’яних друзів. Чоловіки в краватках-метеликах і смокінгах обіймали один одного за плечі.

А ось він на лижному схилі, поряд із дівчиною в темних окулярах та з довгим світлим волоссям. Я взяла це фото, щоб краще роздивитись Вілла в гірськолижних окулярах. На світлині він був чисто поголений, на його обличчі був той дорогий блиск, який мають грошовиті люди, що відпочивають по три рази на рік. Його широкі м’язисті плечі видніли навіть через лижну куртку. Я поставила світлину назад і стала пилосмочити за ліжком. Нарешті вимкнула пилосмок і змотала шнур. Коли я нагнулася, щоб витягнути його з розетки, краєм ока помітила якийсь рух і, скрикнувши, підстрибнула. Біля дверей за мною спостерігав Вілл Трейнор.

— Куршевель. Два з половиною роки тому.

Я зашарілась.

— Пробачте. Я просто…

— Ви просто розглядали мої світлини, думаючи, як це жахливо після такого життя стати калікою.

— Ні! — Я розчервонілася ще дужче.

— Решта моїх фотографій у нижній шухляді, якщо ви знов не здолієте власну цікавість, — промовив він.

Потому візок захуркотів, повернув праворуч і зник.


Здавалося, ранок тривав уже декілька років. Я не могла згадати, коли востаннє хвилини та години були такими безмежними. Я намагалася знайти будь-яку роботу й заходила у вітальню якомога рідше, бо знала, що я боягузка, хоч і не переймалася цим.