– Так. Я просто…Просто у ліків є деякі побічні дії і вони здається на мені проявляються. Щось схоже на загальмовану реакцію. – Пробурмотіла я своєю слоновою делікатністю в посудній лавці.

– Тоді відпочивай. Я тебе завтра наберу. Добре? – І вдруге за вечір я втратила дар мови. Він мене начебто запитував, про те, щоб подзвонити.

– Так. Добре. – Я положила телефон і покрутила чашку в руці , злегка збентежена поведінкою Соломатіна. Ні, таки потрібно з ним розривати відносини, інакше я так скоро остаточно збожеволію. Бо на моніторі він взявся за голову, як тільки обережно положив телефон на стіл.

– Внученька, чого це біля тебе Женька отирається ? – Налила собі чаю і присіла біля мене бабуся.

– Ми з Женькою друзі, давно не бачились.

– Ага, то справа в твоєму олігархові.

– Олігарх, не мій. І він тут ні до чого.

– Все село тільки про нього і тебе говорить.

– Село завжди про щось говорить, на те воно і село. Це місто мовчить, воно навіть своїх сусідів не знає.

– Не йди від відповіді. Вас часто бачать, як ви прогулюєтесь і ви весь час разом.

– Бабусю, я щиро розумію, як тобі хочеться влаштувати моє життя. Але проблема в тому, що воно мені подобається саме таким, як є. Я обожнюю свою роботу. Я кожного дня вдихаю свіже Карпатське повітря і думаю, що мені шалено пощастило, що я народилась на цій землі. Знаю, зважаючи на наш уряд, іноді це звучить не зовсім адекватно. Та все ж мені зараз добре і напевне ще не час появи в моєму житті чоловіка і трьох діточок.

– Маленька моя, ти ж це ж саме говорила мені і три роки тому.

– Бачиш , деякі речі не змінюються. – Розсміялась я і посміхнулась бабуся.

– Але ж і я хочу тобі тільки добра. Щоб і в твоєму житті був чоловік, що б ви любили один одного , підтримували. Робота, це ще не все. Є речі більш важливіші. Ти просто не уявляєш, яким щастям може бути почути вранці сміх твоєї дитини, яка тільки прокинулась і балуючись залізала в твоє ліжко. Яке це диво і радість. Яке це може бути щастя. Я тебе прошу не позбавляй себе можливості відчути це.

– Галино, чому ти засмучуєш мою внучку? – В кухню зайшов дідусь. – Все в неї буде гаразд. – Авторитетно заявив він.

– Та не засмучую я її. – Мені підморгнула бабуся.

– Ну тоді ладно. Зроби і мені чаю. – І ми просто сиділи на кухні і неспішно пили чай, обговорюючи всілякі різні події і дрібниці.

– А все таки, як же я за вами скучила. – Заявила своїм рідним. – І як же я вас сильно люблю.

– І ми тебе внученько теж. – Відповіла бабуся.

Дмитро Олексійович зателефонував на другий день,але перелякавшись щось почути до чого моя нервова система не була готова, я обережно з ним поговорила на виключно робочі моменти і виробничі процеси. Положивши телефон я з явним полегшенням видихнула. За Соломатіним подзвонив Женька, відчувають вони один одного чи що, який сходу заявив, що йому зі потрібно поговорити і він уже біля мого дому. І я пішла відкривати двері. Женька життєрадісно посміхнувся і вручив мені цукерки.

– Виглядаєш краще.

– Чай чи каву? – Проявила я свої кращі навики гостинності.

– Давай каву. – І Женька вмостився за стіл . А я зайнялась кавою.

– І що в тебе сталося? – Все ж таки довелось поцікавитись, а то кращий друг дитинства, якось не поспішав поговорити, а його прямо таки як хом’ячка від цигарок розривало.

– Ганна, ти не сердься будь-ласка.

– Женька ти мене давно знаєш, тому здогадуєшся як тяжко, сказавши урагану вщухни, цього від нього чекати.

– Та, так. – Тяжко зітхнув Женька. – Розумієш, так така справа. Я вчора зустрічався з твоїм олігархом.

– Він не мій олігарх . – Терпеливо поправила я.

– Угу. Так от з не твоїм олігархом. Сталось видно якесь непорозуміння.

– Женя, переходь до справи. Терпіння то все таки зброя, але іноді хочеться, щоб вона була вогнепальна.

– Коротше. Добре. Вчора він зачитав ціле досьє на мене він тепер знає про мене більше ніж я сам і навіть про Оксану мені розповів.

– О. А Оксану, це та з якою ти хочеш одружитись?

– Ну, так. І от він мене попередив, що знає про неї і не дозволить мені лізти в твоє життя. Таким переконливим був. По-моєму він тебе страшно ревнує. Вибач.

– А вибач за що?

– Ну, що я начебто привід дав. Ти ж нічого не розповідала про свого олігарха .- У мене напевне з’явився не добрий вираз обличчя, бо Женька щось знову кинувся вибачатись.

– Вибач. Не хотів створювати тобі проблеми.

– Женька помовчи будь-ласка а? З’їж краще цукерку. Можу тобі банальних котлет дати. Хочеш?

– Ти ж не злишся на мене? – Якось невпевнено запитав він.

– Ні. Я злюсь на декого іншого. – Проскрипіла я зубами.

– Він усе не так зрозумів.

– Так. Байдуже, що він там зрозумів чи не зрозумів, це вже просто виходить за будь-які рамки.

– Ганно, може ти просто… -

– Пий каву і бажано мовчки. – Перебила я його.

– А ти, що збираєшся робити?

– Планую залізти в ванну, а потім читати чудовий збірник готелі світу. А потім перейду ще до О. Генрі маленькі повісті.

– Я серйозно. – Осудливо сказав Женька.

– І я серйозно. Я на лікарняному. Я їм, сплю і нічого не роблю. І скажу тобі по-секрету, це просто божественний стан.

– Але…я ж тебе знаю…

– Женя, я навіть саму себе не знаю. – Згадуючи себе останнім часом сумно зітхнула я.

– А знаєш, ти змінилась.

– І в чому ж?

– В тобі з’явилось щось таке…жіночне, коли тебе бачиш то просто не можна відвести очей.

– А раніше, що в мені було?

– Не знаю як пояснити, раніше ти була де завгодно та тільки не зі мною, а тепер ти дивишся і прямо до кісток пробирає.

– Жень, а ти таки добре себе почуваєш?

– Знущаєшся?

– Ні. – Я заперечливо похитала головою. – Я тебе лоботрясом пам’ятала,а ти нині серйозна молода людина, яка думає про створення сім’ї, яка мені не так давно розповідала про сенс життя в коханні. Розумієш і ти змінився. Ти на гітарі грав і пісні співав і щиро вважав, що сьогодні ця, а завтра інша це чудове різноманіття, можливість спробувати більшого. Тепер у тебе інші цінності, які уже не вимірюються кількістю жінок і випитого спиртного . Тепер ти вже можеш зрозуміти ту нудну дівчинку, яку гризла грані науки по-ночах і займалась своєю роботою до метеликів в очах.

– Що я можу сказати…

– Нічого, ти не можеш сказати. Все так як є і як повинно бути. Ти зустрів ту жінку і прийшов час змін. В цьому і чарівність нашого життя. А мене ти просто ніколи не любив, певно як і я тебе. Ми просто росли разом певно звичка і гормони спрацювали.

– Це не правда. Я просто ніколи не почувався, що потрібен тобі, що вартий тебе. І я тебе любив з класу 8-го любив. Хуліган і двієчник і сильна, незалежна, розумна принцеса. Ти для мене була просто недосяжною зіркою.

– А мені шалено імпонувала твоя безбашеність, готовність переступити межу, твоє хуліганство. І я думала, що просто тобі не цікава.

– Ти ненормальна да? Де твої очі жінко?

– Пробач. – Крізь сльози розсміялась я.

– Ти ідіотка і такою залишишся, якщо не поговориш з ним. Може, якби це зробили ми, усе було б по-іншому.

– А якже від долі не втечеш?

– Ох, Ганна, я радий що ми поговорили. І радий, що зустрілись. Знаєш, я щасливий і тобі бажаю щастя.

– Дякую Жень. На взаємини.

Переховуватись від світу, мені сподобалось. Я чудово розуміла, що в моїй поведінці є щось дитяче, але я дико втомилась і вже просто не мала сил іди далі. А життя тривало далі. Правда зовсім розслабитись заважали усі довкола одні з самими найкращими турботливими намірами, їжу носили, ну просто,як для слона, інші з інформаційними, чомусь в готелі Соломатіна усі дружно взялися за необхідне доповідати про кожен крок Соломатіна. Сьогодні дзвонила бухгалтер Ірина і злегка тремтячим голосом доповіла, що Дмитро Олексійович влаштував їй страшний рознос. За нею подзвонила адміністратор Раїса з тією ж проблемою, тільки додала, що він чашкою об стіну запустив. Я всіх заспокоювала як могла, а з Дмитром Олексійовичем обіцяла поговорити. Вершиною абсурду був дзвінок начальника охорони, який акуратно пробував у мене вияснити, чи нічого мені не відомо про проблему від якої так нервує Дмитро Олексійович. Завірила, що проблем у компанії немає. Причин для жахливого настрою шефа не знаю. На телефон подивилась з долею суму і для підняття настрою і кращого способу ні про що не думати пішла на кухню з наміром створити якийсь кулінарний шедевр. Правда і сам Дмитро Олексійович, себе довго чекати не заставив і вже ближче до вечора, коли м’ясо, що просто танула в роті в мене вийшло з третьої спроби було готове з’явився на порозі мого дому.

– Привіт! Я проїздив мимо і вирішив зайти. – Насторожено дивлячись на мене сказав він. Він виглядав похмурий, як тигр, якому не вдалося вполювати обід. І при вигляді такого щастя я тільки важко зітхнула.

– Привіт! Заходь. – Посторонилась я, пропускаючи його в дім. Якийсь час ми мовчали. Між нами наче була стіна і він був немов би чужий. Хоча чому немовби, це так і було.

– Будеш чай чи каву?

– Буду ..чай. – З заминкою сказав він.

– Тоді пішли на кухню. – Я зайнялась чаєм. А Соломатін приткнув себе за стіл. І просто як колись став мене розглядати, а коли я зустрічалась з ним поглядом він знітився і відводив погляд. А я розлила чай, дістала хліб, м’ясо, сир і зайняла руки бутербродами, а Соломатіна зайняла запитання про стави в готелі.

– Все нормально. Працюємо. – Вкрай лаконічно відповів він.

– Це те, чого ти хотів?

– Ні, це не те. Я хотів більшого. – Він раптом замовк – А ти як себе почуваєш?

– Дякую. Добре. – Щось розмова у нас не клеїлась.

– Я напевне піду. – Раптом піднявся він. Я навіть розгубилась.

– Дмитро Олексійович, чай у мене неймовірно смачний, а ви його навіть не спробували.

– Пам’ятаєш село Сонячне?

– Пам’ятаю.

– Я хочу продовження. – Тепер його очі палали полум’ям і це цей жар був направлений на мене. Я навіть пискнути не встигла як його руки міцно притиснули мене до його тіла, а він мене поцілував, я смикнулась скоріше від несподіванки, а він притиснув ще міцніше. Його запах, смак, жар тіла, я хотіла його, усі мої клітиночки і щось давнє і прадавнє, що підіймалося по жилам темною кров’ю, що жило задовго до мого народження і волало віками потягом до чоловіка, прагнуло отримати його всього і без залишків. Він здригнувся, коли я висмикнула сорочку і торкнулася його голого тіла, застогнав коли я ледь прикусила мочку вуха. І здається зміг остаточно розслабитьсь, коли якимось дивом ми таки дісталися мого ліжка. Його цілунки і пестощі були наповнені неймовірної ласки і підганяли мене отримати більшого. І я брала і віддавала. Відповідала і просила. І нічого не хотіла бачити окрім його затуманених очей пристрастю. Якийсь час ми лежали просто важко дихаючи, не знаю, як він, а я була просто ошелешена відчуттям. Я хотіла доторкнутися до нього, положити голову йому на плече, та він різко підхопився і на мій здивований погляд промовив.