– Ага і так кожен день цікаво.
– На що скаржишся? Ти жива і здорова, живі і здорові всі твої рідні і близькі от і радій цьому.
– Я радію. Все таки, про те,що я жива і здорова нічим заперечити.
– А ти додай ще до цього , що в тебе дві руки, дві ноги , все добре з слухом і зором. Саме страшне, що з тобою зараз це нерви гуляють. Їх теж можна зрозуміти, але ти може валер’яночкою їх покорми і все буде добре.
– Ну, якщо дивитись під таким розкладом, то в мене все добре. І хліб є і до хліба. Життя взагалі вдалося.
– Розумашечка моя. Мені вже потрібно додому. Денис чекає.
– Попрошу Івана він тебе завезе. – І я набрала номер Івана.
– І дбайлива і розумна і красива і домовити, чого ж тебе заміж ніхто не бере.
– Я взагалі чисте золотко. А золото, як відомо метал важкий, от і не кожен наважиться.
– Не відмазуйся.
– Біжи, тебе он голодний чоловік дома чекає.
– Киця, вареники вміє варити. З голоду не помре.
– І за що він тебе тільки любить? – Подразнила я подружку проводжаючи до машини з готелю. Де дбайливий Іван уже і двері відчинив. Дрібничка, але як приємно.
Я сиділа з Женею в ресторані в готелі Дмитра Олексійовича . Все таки я за ним скучила. За його відкритістю, енергійністю, гумором. Я насолоджувалася його невимушеністю і веселощами. Взяла навіть бокал вина собі. Женька з ентузіазмом розповідав робочі смішні історії, а я просто насолоджувалась зміною декорацій. Це було потрібно. А то під завалом проблем я вже лісу не бачила.
– Чому ти п’єш на роботі? – Пролунав над моєю головою голос Соламатіна. Він стояв злий і свердлив мене поглядом. Я від такої несподіванки якось розгубилась і навіть не змогла нічого сказати. - Я запитую. Чому ти п’єш? – Продовжував з прищуленим поглядом шипіти Дмитро Олексійович. – Як з такою людиною можна працювати? У нас серйозна робота, а не гульки. Ми тут працюємо. І від керівного складу я чекаю відповідної поведінки. – Відчуття люті і приниження заповнювали мене вщент.
– Дмитро Олексійович! Ми можемо поговорити в кабінеті. – Прошипіла я у відповідь.
– У мене немає часу на розмови. – Рявкнув він. Я піднялася з-за столу. – Тим більше, що ти п’яна. – І міцно стиснувши щелепи пішла в кабінет. Люта злість просто дерла мене на шматки. Зайшовши в кабінет я навіть змусила себе зачекати поки Соломатін закриє двері, я повернулась до нього , сказати, що я більше так не можу, та перед очима у мене все попливло і все стало темно.
– Ну, що повернулись? – Наді мною була схилена жінка в білому халаті. – Сядете? - Я кивнула.
– Зараз ми в швидку і в лікарню. – Я оглянулась Соломатін блідий , як смерть підвівся з колін. В голові моїй шуміло.
– Ганно Василівно, давайте підійматися я допоможу. – Промовила жіночка .
– Я сам. – Відсторонив її Соломатін і підняв мене з підлоги, поніс до швидкої.
– З тобою все буде добре. – Шепотів він. В швидкій він сидів поряд зі мною, міцно тримаючи мене за руку. Я спробувала відсунутись від нього, та він тільки сильніше мене притиснув і до лікарні я сиділа спокійно, намагаючись різких рухів не робити. З машини так же на руках відніс до приймальні. Рявкнув до медсестри стосовно того де лікар. Лікарем виявився ще досить молодий чоловік.
– Доброго дня! Мене звати Владислав Сергійович, я ваш лікар. – Представився він.
– Вона втратила свідомість. Що з нею? – Від погляду Соломатіну не знаю, як лікарю, а мені удавитись хотілось. А ще мені зовсім не хотілось його бачити.
– Ви родич?
– Ні. Ми разом працюємо. Яке це має значення?
– Тоді зачекайте будь-ласка на коридорі. – Все таки нерви у лікаря міцні, він тільки голосно сковтнув, та все ж настояв на своєму і Соломатін вийшов, а лікар полегшено видихнув.
– Ну, розповідайте , що сталося? – Запитав лікар візуально оглянувши мене і діставши тонометр.
– Я здається перехвилювалась.
– Була причина?
– Так .
– У вас тиск дуже низький. 80 на 40 . Який робочий тиск? – Сказав лікар швиденько помірявши мені тиск.
– 120 на 60, або 110 на 60 по-різному.
– Ясно. Ще й бліді ви трохи, видно гемоглобін впав. Тоді зробимо так, нічого страшного я не бачу. Уколи , що підвищуть тиск я пропищу, вони дадуть ще живлення мозку. І заодно заспокійливі. На сьогодні вас залишу, там аналізи поздаєте, а там побачимо. Так, у вас там під дверима, ще група підтримки зібралась. І цей душевний чоловік, який з вами працює.
– Владислав Сергійович, я зараз нікого не хочу бачити.
– Ясненько. Я вас відправлю на лікарняний. Нормально буде?
– Можете неділі на дві?
– Можу. – Посміхнувся він. – І відправлю групу підтримки додому.
– Буду дуже вдячна.
– Домовились Ганна. Тільки ви не нервуйтесь.
– Тоді ще одне. Аналізи я зроблю , але як тільки ви відправити команду підтримки, я теж поїду додому. – Тепер я вже дивилась на нього поглядом,» Соломатін лайт».
– Слухайте, я все ж таки лікар.
– А я людина, я зробила дорогу до лікарні і купила оте чудове діагностичне обладнання.
– Переконали.
З лікарні мене забрав Іван і відвіз додому. Я залізла в ванну і замовила їжу з ресторану, бо в холодильнику було пусто і завалилась спати. Мені снився сон. Я втрачала і втрачала дорогу мені людину, лице якої я не бачила і дзвін, постійний дзвін. Я підхопилась, моє серце калатало. Я глянула на годинник, 8 година, майнула думка, що я проспала, потім зрозуміла, що дзвонять в двері. Я натягла халата і відкрила двері.
– Чому ти поїхала з лікарні і нічого про це не сказала? – Накинувся на мене Соломатін. – І чому в тебе бісів телефон не відповідає?
– Телефон не відповідає, бо я його вимкнула.
– А смс не здогадалась відправити?
– Ні, не здогадалась. – Ми стояли у мене на порозі, він кричав,а я так не хотіла його бачити. Він дивився на мене, а потім відвів погляд і пішов до машини витягнув два пакети і квіти. Я відсторонилась , він зайшов в дім.
– Я приїхав в лікарню, а мені говорять, що тебе виписали. Я дзвонив, дзвонив, а демонівський телефон приємним жіночим голосом все відповідав, що йому, щось там на жаль. – Якось розсіяно продовжував він говорити, розкладаючи їжу з сумок по кухні.
– Як ти себе почуваєш? - Не дивлячись на мене запитав він.
– Немов би по мені проїхала вантажівка.
– Так, що ж з тобою?
– Низький тиск, низький гемоглобін загальна перевтома. На два тижні я буду на лікарняному. Працювати буду в телефонному режимі.
– Ти дуже бліда. Ти впевнена, що можеш залишитись сама? – При цьому питання і перевела погляд на нього, і якось побачила його. До того жило величезне відчуття провини, що я така бездарна, злості і тихої ненависті до себе, що я це дозволяю так зі мною робити. А тепер я його бачила, щетину на його блідому обличчі і якийсь невідомий мені вираз безпорадності. Соломатін осмикнув одяг.
– Чай будеш ? З тим, що ти мені привіз?
– Так. Тут їжа з ресторану, фрукти . – Він дістав контейнери. А я заварила дві чашки чаю. Я на нього злилась за те, що почувала. Я приготувала навіть образливі слова, про те, що хочу розірвати домовленість, але тільки побачила його такого засмученого і цей вираз жалю на обличчі, вся моя злість вщухла. Хотілось його втішити і розрадити. При таких думках, я відхилилась від нього . Від дзвінка в двері я навіть здригнулась.
– Просто день відкритих дверей. – Пробурмотіла я, відкриваючи двері. На порозі стояв Женя.
– Привіт. Я хвилювався. – І Женька мене обійняв. – Дещо бліда. А так в цілому все добре?
– І тобі привіт! – І тут Женька побачив Соломатіна з таким скам’янілим лицем.
– Доброго дня! – все ж таки Женька привітався, засунувшись в мою кухню. – Можна я теж собі чаю зроблю? – Женька по-господарські себе обслужив чашкою чаю. Соломатін всі Женькині метання не спускав з очей. І судячи як його лице все ж було перекошене Женьці він був не радий. Женька з щирою посмішкою теж свердлив його поглядом. І вже за 5 хвилин такого німого обміну своїм тестостероном вони мене втомили обоє.
– Пробачте. Але я ще дуже погано себе почуваю. І хочу відпочити. – Терпець у мене увірвався і я їх виставила. Та відпочити в той день мені так і не дали. Приїхала бабуся з дідусем. Шпіони працюють справно і що я була в лікарні рідні доклали. Батьки приїхати не змогли, підтягнулось старше покоління. За ними заскочила Ярослава, і мої дівчатка з готелю. Хоча єдиною моєю мрією було, щоб мене залишили в спокою. Вмовивши рідних, що я не збираюсь помирати, правда в цю ж мить від бабусі отримала під затильника і переконавшись , що зі мною таки справді все добре, ми обмежились масою турботи про мене і дводенним візитом.
Я дивилась в онлайн режимі, що відбувається в готелі Соломатіна. Начебто все як зазвичай, адміністратори працюють, офіціанти бігають, прибиральниці прибирають. Соломатіна я побачила в ресторані, він сидів самотній в куточку і вертів в руках телефон. Опущені куточки губ і погляд на телефон. Вся його постать виражала печаль і розпач. Я бачила, як він зітхнув, однією рукою поправив волосся і набрав номер. Коли задзвонив мій телефон я здригнулась від несподіванки, на дисплеї був Соломатін. Я перевела погляд з телефону на монітор ноутбука, він нервово сковтнув, а я видихнула і відповіла.
– Слухаю, Дмитро Олексійович.
– Ганна. – Прозвучав його розгублений голос. – Я вибач, просто випадково тебе набрав.
– Зрозуміло. В готелі все добре?
– Так. Нормально. Тебе не вистачає. – Пауза. – А ти як?
– У мене дома багато турботливих родичів, майже як на Різдво, тільки тепер вся їхня увага направлена на мене. Востаннє таке було тільки в дитинстві, коли в мене було запалення легень.
– Це ж добре. Вони тебе люблять. – Він був подавлений і знову непрошені емоції навернулись на мене і замість того, щоб сказати, щось на кшталт, так , добре, мені потрібно йти. Я запитала.
– А ти як?
– А що зі мною станеться? Працюю, роботи багато. – Він зробив паузу. – З тобою це було легше. Так, що ти поправляйся будь-ласка і повертайся. – Прозвучало , майже як прохання. Я навіть не знала, що на це відповісти, все таки я леліяла думку з ним попрощатись. – Чому ти мовчиш? Все добре?
"Чорна бузина (СИ)" отзывы
Отзывы читателей о книге "Чорна бузина (СИ)". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Чорна бузина (СИ)" друзьям в соцсетях.