Скарлет не знайшлась на відповідь і тільки з прикрістю відчула, що червоніє.

-: Ти чого мовчиш?

Вона все не озивалася, подумки шкодуючи, що не можна отак узяти й шарпонути батька за плечі, аби замовк.

- Був і дуже привітно розпитував про тебе, як і його сестри, і всі вони казали, що сподіваються неодмінно побачити тебе на завтрашньому пікніку. Я, звичайно, запевнив їх,- додав він не без задньої думки,- що ти приїдеш. А тепер, дочко, кажи, що там у тебе з Ешлі?

- Нічого,- коротко відповіла Скарлет, смикаючи Джералда за рукав.- Ходімо в дім, тат.

- Ага, то тепер тобі закортіло в дім,- зауважив батько.- Але я не зрушу з місця, поки ти не скажеш, що до чого. Тож-то я помічав, що ти останнім часом якась наче не в собі. Він, може, загравав з тобою? Чи просив твоєї руки?

- Ні,- відказала вона.

- І вже не попросить,- промовив Джералд.

Скарлет спалахнула, але він стримав її помахом руки.

- Помовч, панночко! Сьогодні я почув від Джона Вілкса під великим секретом, що Ешлі одружується з Мелані. Завтра оголосять заручини.

Скарлет відпустила батьків рукав, і рука її безсило повисла. Отже, це правда!

Гострий біль, наче від пазурів хижака, врізався їй у серце. Вона відчула на собі Джералдів погляд - у ньому було й співчуття, і розгубленість, бо ж батько не знав, як зарадити цьому лихові. Він любив Скарлет, але водночас усвідомлював і свою безпорадність перед лицем її дитинних прикрощів. Еллен - та знала відповідь на всі на світі питання. До неї хай би Скарлет і зверталася.

- Що це ти на посміховище виставляєш і себе, і всіх нас? - вигукнув на весь голос, як завжди у хвилини збудження, Джералд.- Упадаєш за хлопцем, котрий тебе не любить, коли могла б вибрати собі найкращого жениха в окрузі?

Гнів і ображена гордість на мить приглушили її біль.

- І зовсім я за ним не упадаю… Просто… ця новина вразила мене.

- Ну й брешеш! - кинув їй Джералд, але, глянувши на похнюплене доччине обличчя, раптом злагіднів.- Пробач, доню. Але ж кінець кінцем ти ще дитя, і кавалерів у тебе хоч греблю гати.

- Мамі було тільки п’ятнадцять, коли вона вийшла за тебе, а мені вже шістнадцять,- мовила приглушеним голосом Скарлет.

- Твоя мама - це інша річ,- заперечив Джералд.- Вона ніколи не була така шалапутна, як ти. Ну годі, доню, не хмурся так, ось через тиждень ми поїдемо з тобою у Чарлстон до тітоньки Юлейлії, і ти як наслухаєшся про всю цю колотнечу з Фортом Самтером, то й думати забудеш про Ешлі.

“Я для нього досі ще дитя,- промайнуло в голові у Скарлет, яка з люті й жалю не могла й слова з себе видобути,- Гадає, що як дасть мені нову цяцьку, я забуду про свої болі”.

- І не треба так шпигати мене очима,- дорікнув їй Джералд.- Коли б ти мала трохи тями, давно б уже одружилася з котримсь із Тарлтонів. Подумай над цим, доню. Виходь заміж за одного з близнюків, і ми з Джімом Тарлтоном об’єднаємо наші плантації, а тобі збудуємо гарний дім якраз на межі між ними, там, де густий сосняк, і…

- Та облиш ці балачки, я ж не мала дитина! - скрикнула Скарлет.- Не хочу я ні їхати в Чарлстон, ні виходити за близнюків, ні жити в новому домі! Я тільки одного хочу…

Вона спохопилася, та було вже пізно.

Джералд заговорив на диво спокійно і так повільно, наче добирав слова з якогось рідко вживаного запасу їх.

- Ти тільки Ешлі хочеш, але його тобі не судилося мати. Та навіть якби він і захотів з тобою одружитись, я б не дуже й пристав на це, хоч ми з Джоном Вілксом і добрі приятелі.- Побачивши непорозумілий погляд Скарлет, він докинув: - Я бажаю моїй дівчинці щастя в житті, а з Ешлі ти ніколи не була б щаслива.

- Ні, була б! Я була б щаслива!

- Ой ні, дочко, ніколи. Подружнє щастя буває лише тоді, коли він і вона як душа одна.

У Скарлет уже мало не зірвалося з язика нерозважливе: “А проте у тебе з мамою щасливий шлюб, хоч ви зовсім різні вдачею!” - але вона вчасно стрималась, а то б він вуха їй нам’яв за таке зухвальство.

- Ми з Вілксами ані в чому не схожі,- мовив далі Джералд, так само звільна цідячи слова.- Ці Вілкси - геть іншого складу, ніж решта наших сусідів, я таких ніде й не зустрічав. Дивакуваті вони люди, тож і добре, що у них мода одружуватись у своєму колі, щоб їхні дивацтва не розходилися межи людьми.

- Але ж, тат, Ешлі зовсім не…

- Стривай-но, кицюню! Я нічого йому не закидаю, він мені навіть подобається. І коли я кажу “дивакуваті”, то це не значить “схиблені розумом”. За ним немає таких “дивацтв”, як за Калвертами, що можуть процвиндрити все своє майно на перегонах, або за Тарлтонами, в яких у кожному поколінні один-два п’яниці, або за Фонтейнами, що, розпалившись, здатні порішити людину, як раз сплюнути. Такі вибрики - діло житейське, тут нема нічого дивного, і коли Джералда О’Гару доля вберегла від них, то й слава Богу. І я зовсім не думаю, що Ешлі, одружившися з тобою, став би тебе зраджувати чи бити. Хоча, може, так було б і краще - ти бодай би розуміла, що до чого. Ні, він дивакуватий зовсім по-йнакшому, так що годі й зрозуміти. Він мені подобається, але побий мене сила Божа, коли я можу добрати ладу в його балачках. От скажи мені щиро, кицюню, ти щось розумієш у цих його казаннях про книжки, і вірші, й музику, і олійні картини, і всякі такі інші глупе тва?

- Ой тат! - нетерпляче скрикнула Скарлет.- Якби я одружилася з ним, усе б змінилося!

- Справді? Ти певна? - ущипливо мовив Джералд, гостро глянувши на дочку.- Мало ж ти знаєшся на чоловіках, не кажучи вже за Ешлі. Затям собі: ніколи ще жодна жінка у світі ні на крихту не змінила свого чоловіка. А щоб змінити Вілксів - то де там у біса, навіть і в думці собі такого не покладай, дочко! Весь рід у них такий, і такі вони спредвіку. І такими, певно, й залишаться. Вони вроджені диваки, це я тобі кажу. Ти тільки глянь, як їх носить то до Нью-Йорка, то до Бостона - слухати там опери чи дивитись усякі олійні картини. І як вони цілими скринями замовляють у янкі французькі й німецькі книжки. А потім читають їх день і ніч та роздумують бозна про що, замість піти на полювання чи пограти в карти, як усі нормальні чоловіки.

- Але на всю округу нема кращого верхівця, ніж Біллі! - вигукнула Скарлет, яку зачепив за живе закид, ніби її коханий може бути в чомусь невправний.- Хіба тільки його батько. А щодо покеру, то, може, це хто інший, а не Біллі виграв у тебе дві сотні доларів у Джонсборо минулого тижня?

- Це Калвертові хлопці, бачу, знов розбазікали, бо звідки 6 ти знала, скільки я програв! - сердито озвався Джералд.- Хіба я заперечую, кицюню, що Епілі може верхи ганяти й у покер грати як ніхто? Та й спиртне коли взяти, то він навіть Тарлтонів зажене під стіл. Він усе це може, але серце його не лежить до цього - ось чому и кажу, що він дивак.

Скарлет мовчала, тільки серце її щеміло ще дужче. Батько мав рацію, що й казати. Душею Енілі був далекий від цих простацьких розваг, в яких він перевершував багатьох своїх земляків. Він цікавився цими речами ніби а чемності, тоді як інші тільки й жили ними.

Здогадавшись, чому вона мовчить, Джералд поплескав дочку по плечах і промовив з тріумфом у голосі:

- Тож бачиш, Скарлет, це таки правда. Що б ти робила з таким чоловіком, як Ешлі? Вони всі схибнуті, ці Вілкси.- І додав лагіднішим тоної^: - Коли я оце згадував Тарлто- ііів, то не тому, що я дуже за ними руку тягну. Вони собі славні хлопці, але якщо ти накинула оком на Кейда Калверта, то, про мене, хай і він. Калверти - порядна родина, дарма що старий і взяв собі дружину з янкі. А коли мене не стане… Слухай-но сюди, голубко! Я відпишу Тару на тебе з Кейдом…

Не піду я за Кейда, хоч мене озолоти! - з серцем вигукнула Скарлет.- І перестань накидати його мені! Не хочу я ні Тари, ні яких інших плантацій. Нащо вони, коли…

Вона мала на думці: “…коли я не з тим, хто мені иайлюбіший”, але Джералд, вражений, як вона легковажно відкинула його шляхетний дарунок, ту землю, яка для нього була найдорожча у світі - звісно, після Еллен,- не дав їй договорити, скипівши від гніву:

- То це ти, Скарлет ОТара, смієш казати мені, ніби Тара, ця наша земля,- нічого не варта?

Скарлет уперто кивнула головою. Серце її розривалося з болю, і їй було вже однаково - розшаленіє батько чи ні.

- Земля - це єдина річ на світі, чого-небудь варта! - кричав він, помахом коротких цупких рук виявляючи всю глибину свого обурення.- Таж це єдина річ на світі, тривкіша за всіх нас, затям це собі навік! Це єдине, заради чого варто працювати, за що варто боротись… За що варто й померти!

- Ой тат,- бридливо скривилася Скарлет,- ти говориш чисто як ірландець!

- А хіба я коли соромився цього? Ні, я цим навіть пишаюся. І не забувай, панночко, що й ти напівірландка. А для кожного, у кому бодай краплина ірландської крові, земля, на якій він живе, наче рідна матір. Мені зараз сором за тебе. Я даю тобі в дарунок найпрекраснішу землю на світі - звісно, як не брати до уваги округи Міт у старому краю,- а ти що мені за це? Пирхаєш носом!

Джералд уже почав розпалювати в собі праведний гнів, та раптом затнувся, глянувши на пригнічене обличчя Скарлет.

- Але ж ти не розумієш, їй-бо. Це ще прокинеться в тобі - любов до землі. Ніде ти від цього не дінешся, бо ти теж ірландка. Просто ти ще дитина, і в голові у тебе самі кавалери. Ось коли підростеш, тобі стане ясно… А все-таки подумай-но про Кейда, чи про близнюків, чи про котрогось із синів Івена Манро - я тобі таке бучне весілля впоряджу, що ну!

- Ой тат!

Але Джералдові вже набридла ця розмова: то ж треба було, щоб така морока звалилася на його голову. Крім того, йому було прикро, що Скарлет не втішила навіть пропозиція вибрати собі найкращого жениха в цілій окрузі, та ще й з його обіцянкою відписати їй Тару на додачу. Джералд любив, коли його дарунки приймали з поцілунками і вдячним сплескуванням рук.

- І перестань супитись, панночко. Байдуже, кого ти вибереш, аби лише він був тобі вдачею люб, та був джентльмен, південець і взагалі чоловік достойний. А кохання - воно до жінки приходить у шлюбі.