Скарлет не відчувала страху перед батьком: їй він здавався ближчим за віком, ніж навіть її сестри, адже як він по-хлоп’ячому пишався й тішився своїми стрибками через огорожі потай від дружини, так і вона неабияк раділа, коли їй щастило обвести круг пальця Мамку. Дівчина підвелася з пенька, щоб краще бачити, як кінь долатиме перепону.

Довгоногий огир добіг до тину, підібрався і легко, мов птах, злетів у повітря під захоплені вигуки верхівця, що вимахував хлистом, тоді як його сива кучма ореолом звивалася над головою. Не помітивши дочки в затінку дерев, Джералд уже на дорозі підтягнув віжки й схвально поплескав коня по загривку.

- Тобі нема рівні ані в нашій околиці, ані в усьому штаті,- гордо озвався він до коня, виразно засвідчивши своєю вимовою походження з округи Міт у центральній Ірландії: незважаючи на всі тридцять дев’ять років перебування в Америці, Джералд так і не позбувся ірландського акценту. Потім він поспіхом почав пригладжувати волосся й поправляти зім’яту сорочку та краватку, що з’їхала набік. Скарлет знала, навіщо він отак на ходу чепурився - це щоб постати перед очі дружини як личить джентльменові, котрий статечно повертається додому після гостини в сусідів. Вона зрозуміла також, що для неї тепер якраз добра нагода завести з батьком розмову, не розкриваючи справжньої своєї мети.

Скарлет голосно засміялась. Як вона й сподівалася, Джералд від несподіванки здригнувся, тоді впізнав дочку, і на розпашілому його обличчі з’явився розгублений, хоча й дещо зухвалий вираз.

Він скочив з коня - це йому тепер давалось нелегко, бо коліно після тррішнього нещасливого випадку не згиналося - і, перекинувши повід через руку, пошкутильгав до дочки.

- То що, панночко,- озвався він, ущипнувши її за щоку,- підглядаєш за мною, а потім, як твоя сестричка Сьюлін того тижня, викажеш мене мамі?

В його хрипкому басовитому голосі чулось обурення, але воднораз і прохання, отож Скарлет, аби трохи подражнити батька, глузливо прицмокнула язиком і простягла руку поправити йому краватку. На неї війнуло сильним духом горілки, а також трохи слабшим ароматом м’яти. І ще відгонило від нього жувальним тютюном, проолієною шкірою та кіньми - сукупністю запахів, що в її уяві завжди пов’язувалися з батьком і несамохіть подобалися й в інших чоловіках.

- Ні, тат, я ж не така плетуха, як Сьюлін,- заперечила вона, відступаючи на крок, щоб оцінити, чи все гаразд у його зовнішньому вигляді.

Джералд був коротун - ледве більш, ніж п’ять футів на зріст,- але він мав таку кремезну статуру й круту шию, що коли сидів, то скидався на доброго здорованя. Масивний його торс спирався на короткі міцні ноги, щоразу в добір-

пому взутті й широко розставлені, як у задерикуватого хлопчиська. Невисокі чоловіки, силкуючись не показати с ного зросту, здебільшого виглядають дещо кумедно, але міння-забіяку, хоч би він і приземок, завше поважають на оборі - оце ж саме так було й з Джералдом. Нікому, паніть найбільшому відчайдухові, не спало б на думку с ка зати про Джералда, що він кумедний недоросток.

Йому вже було шістдесят років, і його цупкі кучері посріблила сивина, але на жвавому обличчі ще не проступили зморшки, і гострі голубі його очиці, як і колись, були молоді й світились юнацькою безтурботністю людини, для якої нема абстрактнішої проблеми, ніж та, скільки карт докупити при грі у покер. Обличчя Джералда - кругловиде, рум’яне, кирпате, з широким ротом і войовничістю в погляді - було таке щиро ірландське, яке можна побачити тільки на просторах його давно покинутої батьківщини.

Під холеричною зовнішністю Джералда ОТари крилося пайчуліше з сердець. Йому несила була чути вереск раба під різкою, хоч той, можливо, й заслужив на покару, або жалібне нявкання кошеняти, а чи дитячий плач, але найдужче він боявся, щоб хтось, крий Боже, не виявив цю його слабину. І невтямки було Джералдові, що вже за п’ять хвилин знайомства з ним кожному ставало ясно, же у нього добре серце: якби він це знав, його самолюбство було б смертельно вражене, бо ж він гадав, що досить йому гримнути на весь голос, як усі покірливо кидаються виконувати його волю. Він і не здогадувався, що на плантації скорялись тільки одному голосові - тихому голосові його дружини Еллен. Це для нього повік мусило залишитись таємницею, оскільки всі - від Еллен до найту- пішого раба на полі - брали співучасть у мовчазній добровільній змові, яка мала переконати господаря в тому, що його слово - закон.

Що ж до Скарлет, то вона ще менш, ніж інші, зважала на гарячкові спалахи батькового гніву. Вона була старшою з дітей, і тепер, коли Джералд усвідомив, що після тих трьох малюків, жі лежали рядком на родинному цвинтарі, йому вже не мати сина, у нього поступово виробилася звичка ставитись до Скарлет наче до рівні, і це якраз дуже тішило її. Вдачею вона більше схожа була на батька, ніж її молодші сестри - мрійлива й тендітна Керрін, хрещена як Керолайн Айрін, і Сьюлін, у хрещенні Сьюзен Елінор, що страх ж носилася зі своїми витонченими благородними манерами.

Ба навіть більше - Скарлет із батьком єднала ще й обопільна неписана угода приховувати від інших грішки одне одного. Коли Джералд ловив її на тому, що вона перелазить через тин замість іти півмилі до хвіртки або сидить допізна на веранді з якимось залицяльником, він особисто гостро вичитував їй, але самого цього факту не доводив до відома ні Еллен, ні Мамки. У свою чергу, і Скарлет, застукавши батька, як він перемахує верхи через огорожу, попри врочисту обіцянку дружині, або дізнавшись точну суму його програшу в покері, що, зрештою, і неважко було, бо плітки напрочуд швидко розходилися по всій окрузі, теж утримувалась від згадки про це за вечерею - на відміну від Сьюлін, яка, вдаючи святу невинність, виказувала всі батькові секрети. Скарлет і батько переконано запевняли одне одного, що такі дрібниці тільки нервували б Еллен і що вони нізащо в світі не дозволять собі завдавати їй таких прикрощів.

Скарлет у густому присмерку придивлялася до батькового обличчя і тепер мимоволі почувалася якось певніше. Її приваблювали його грубувата простота, приземленість, заповзятість. Менше за будь-кого схильна до розмірковувань, вона не усвідомлювала, що саме ці риси якоюсь мірою передались і їй, отож хоч як силкувалися шістнадцять років поспіль Еллен та Мамка переінакшити її вдачу, їхні зусилля виявились мартами.

- Вигляд у тебе тепер цілком пристойний,- промовила Скарлет,- і якщо ти сам не прохопишся, ніхто й не подумає, що ти знов чогось наброїв. Але мені здається, після того як торік ти зламав ногу, стрибаючи через цю саму огорожу…

- Холера, то це власна моя дочка буде вказувати, де мені можна стрибати, а де ні? - загримів він, ще раз ущипнувши її за щоку.- Це мої в’язи, і я що хочу з ними, те й роблю. А от що ви тут, панночко, поробляєте, розгулюючи без шалі на плечах? “

Бачачи, що він вдається до звичайних своїх штучок, аби ухилитись від неприємної розмови, вона підхопила його під руку й сказала:

- Я тебе дожидалась. Я не думала, що ти так пізно повернешся. Мене цікавить, чи купив ти Ділсі.

■- Та купив, купив, але все до останнього гроша в кишені віддав. І Ділсі купив, і це її дівчисько, Пріссі. Джон Вілкс ладен був віддати їх майже задарма, але я не міг допустити, щоб хтось колись сказав, ніби Джералд О’Гара скористався дружбою для наживи. Я примусив його взяти три тисячі за обох.

- Мати божа, тат,- цілих три тисячі! І тобі зовсім не треба було купувати Пріссі.

- То це настав такий час, щоб мої власні дочки осуджували мене? - вдарився Джералд у високу риторику.- Пріссі - миле дівча, отож…

- Я знаю їй ціну. Це хитре й тупе створіння,- спокійно заперечила йому Скарлет, анітрохи не переймаючись його обуренням.- І купив ти її лише тому, що тебе попросила Ділсі.

Джералд раптом знітився і розгубився, як бувало щоразу, коли його ловили на доброму вчинку, а Скарлет засміялася йому просто в очі, що його так легко розгадати.

- Ну нехай навіть так, то що? І чи варто було б купувати саму Ділсі, якби вона стала ввесь час побиватися за дочкою? Все, більш ніколи не дозволю, щоб наші чоршоки одружувались на стороні! Занадто це дорого. Одначе пора вже, кицюню, вечеряти.

Все навколо покривала дедалі густіша темрява, останні зеленуваті відблиски погасли крайнеба, і в повітрі, просяклому весняници пахощами, повіяло легким холодком. Але Скарлет зволікала, думаючи, як би його перевести розмову па Ешлі, та тільки щоб Джералд не вгадав справжніх її мотивів. Це було важкувато, бо на тонку вигадливість Скарлет не вистачало, і як вона запросто розпізнавала батькові викрути, так і він - доччині. Тільки він при цьому не вирізнявся особливою тактовністю.

- Як вони всі там у Дванадцяти Дубах?

- Та як завше. Був там Кейд Калверт, і коли я залагодив справу Ділсі, ми посиділи на веранді й випили кілька пуншів. Кейт оце щойно з Атланти, там така веремія, усі тільки й говорять про війну і…

Скарлет зітхнула. Досить Джералдові зачепитися за війну і відокремлення Півдня, то він і за годину не вибалакається. Вона спробувала підступити з іншого боку.

- А була мова про завтрашній пікнік?

- От тепер пригадую, що була. Міс… як там її… ну, така мила панночка, що приїздила сюди торік, ти знаєш, вона кузина Ешлі… Ага, пригадав - міс Мелані Гамільтон, ось як її звуть. То вона зі своїм братом Чарлзом приїхала з Атланти і…

- О, вона вже приїхала?

- Атож, і така мила, тихенька, сама й словом не озветься, коли її не питають - ну як справжня дама. Але ходім уже, дочко, не отягайся. Твоя мати скоро кинеться шукати нас.

Серце Скарлет боляче шарпнулося на цю новину. Всупереч усьому, вона ще леліяла надію, що щось таки затримає Мелані Гамільтон в Атланті, де їй, власне, і місце, але почувши, що навіть батькові подобається цд тиха й лагідна істота, так цілковито відмінна від неї самої, вирішила запитати навпростець:

- А Ешлі теж там був?

- Був,- Джералд випустив доччину руку і, обернувшись, пильно глянув на Скарлет.- Але якщо ти саме задля цього вийшла мене чекати, чом так зразу й не сказала?