Щоразу, коли проводили муштру, з плантаторських будинків та мисливських хатин надходили найрізноманітніші зразки вогнепальної зброї. Там були рушниці з довгою цівкою, що з ними полювали на білок, ще коли перші колоністи перетяли Аллегани, старі, заряджувані з дула мушкети, що погубили чимало індіанських душ у добу заселення Джорджії, кавалерійські пістолети з 1812 року, коли воювали проти семінолів та Мексики, дуельні пістолети у срібній оправі, короткоствольні кишенькові пістолети, мисливські дубельтівки, новенькі англійські гвинтівки, лискучі ложа яких були з цінних порід дерева.

Тренування завжди закінчувалися в салунах Джонсборо, де проти ночі зчинялося стільки бійок, що офіцери були майже безпорадні умовити своїх земляків, аби не калічили одні одних, а полишили це на янкі. Саме в одному з таких побоїськ Стюарт Тарлтон підстрелив Кейда Калверта, а Тоні Фонтейн - Брента. Близнюки тоді щойно повернулися додому, вигнані з Вірджинського університету, аж тут, як на те, формувався Ескадрон, і вони в захваті й собі завербувалися. Однак після тієї пригоди два місяці тому мати випровадила їх до університету Джорджії, суворо наказавши там і залишатись. їм було прикро не спізнати радощів військової муштри, бо ж вони вважали, що університетська освіта нічого не варта порівняно з можливістю гасати верхи, дерти горло й стріляти в гурті приятелів.

- Гаразд, гайнімо навпростець до Ейбла,- погодився Брент.- Річку перетнемо вбрід неподалік від Тари, а там через Фонтейнові луки враз будемо на місці.

- Тільки їсти ми там нічо’ не дістанемо, хіба смаженого опосума з бобами,- втрутився в їхню балачку Джімс.

- А ти взагалі нічого не дістанеш,- осміхнувся Стюарт.- Бо зараз поїдеш додому й скажеш ма, хай не чекає нас на вечерю.

- Ой ні-ні! - переполошився Джімс.- Нізащо! Щоб це я замість вас підставив свою шкуру міс Бетріс! Найперш вона спитає, чом Я не доглянув, що вас ізнов виперли з науки. А тоді ще - чого не привів вас додому, аби вона могла вас вибештати. Ну й почне мене тіпати, мов качка хробака, і в усьому я один буду винен. Як ви не візьмете мене до місте’ Віндера, я втечу на цілу ніч у ліс, і хай мене патруль забирає- ліпше вже патруль, ніж міс Бетріс, коли вона сердита.

Розпачливі слова чорного хлопчини викликали у близнюків і лють, і збентеження.

- Йому стане дурості попасти в руки патрулеві, і тоді ма ще на кілька тижнів заведеться. їй-бо, з цими чор нюка- ми сама морока. Деколи мені здається, аболіціоністи таки мають слушність.

- Але все ж негоже підставляти Джімса, щоб йому перепало за нас. Доведеться забрати його з собою. Тільки гляди, зухвальцю, як надумаєш вихвалятися перед Він- деровими чорнюками, що ми їмо самих смажених курчат та шинку, коли в них лише кролі й опосуми, я… я нацькую на тебе ма. І ще ми не візьмемо тебе з собою на війну.

- Вихвалятися? Це б я став вихвалятися перед тими чорними злиднюками? Та нізащо! Я не такого виховання. Хіба ж міс Бетріс не виховувала мене так само, як і вас усіх?

- Ну, з цим їй не дуже поталанило, чи то нас узяти, чи й тебе,- засміявся Стюарт.- Та нехай уже, їдьмо.

Він завернув свого здоровила-гнідаша і, давши острогами йому під боки, легко перемахнув через пліт на зорану землю Джералда ОТари. За ним пустив свого коня Брент, а тоді й Джімс зробив так само, припавши до луки сідла й учепившись за гриву. Джімсові не дуже подобалось перескакувати верхи через огорожі, але щоб не відстати від своїх господарів, він ще й не такі перепони мусив брати.

Коли вони в дедалі густішому присмерку промчали по червоних борознах схилом до річки, Брент гукнув братові:

- Слухай, Стю! Але ж Скарлет таки хотіла запросити нас на вечерю, га?

- Я теж про це думаю,- прокричав Стюарт у відповідь.- Тільки чому, як ти гадаєш…

РОЗДІЛ II

Коли близнюки від’їхали й вдалині завмерло відлуння копит, Скарлет, що стояла на веранді, сновидою рушила назад до свого крісла. Обличчя її затерплося, наче від болю, а на устах ще тремтіла силувана усмішка, якою вона хотіла приховати від близнюків справжнє своє почуття. Дівчина втомлено сіла у крісло, підібгавши під себе ногу, і відчула, що серце її так щемить у грудях, аж несила терпіти. Воно билося швидко й шарпливо, руки були холодні, душу їй гнітило тяжке лихо. Біль і розгубленість проступили у неї на обличчі, розгубленість пещеної дитини, яка звикла вдовольняти кожну свою забаганку, а тут уперше мусила зіткнутися з непідвладними життєвими прикрощами.

Ешлі одружується з Мелані Гамільтон!

Та не може такого бути! Близнюки щось переплутали. Це вони пожартували з неї. Ешлі не міг, просто не міг

закохатися в Мелані. Та й ніхто не міг би закохатись

у таке непомітне мишеня, як Мелані. Скарлет, не криючи зневаги, пригадала тоненьку дитинну постать Мелані, її овальне личко,4 таке поважне, таке простеньке, що аж негарне. До того ж Ешлі вже кілька місяців з нею не бачився. Після тих торішніх вечірок у Дванадцяти Дубах він був в Атланті хіба зо два рази, не більше. Ні, Ешлі не

міг кохати Мелані, бо - не може ж вона помилятися! -

бо він закоханий у неї! Це її, Скарлет, він кохає, вона в цьому певна.

Скарлет почула, як під важкою ходою Мамки двигтить підлога в холі, і швиденько випростала ногу й надала своєму обличчю якомога більш невимушеного вигляду. Не дай Боже, Мамка запідозрить, ніби щось негаразд! Мамка вважала себе верховодою цілої родини ОТар з усіма їхніми чеснотами й вадами, і досить було бодай натяку, що хтось криється від неї з чимось, як вона кидалася вистежувати таємницю, мов той гончак, і не заспокоювалася, аж поки вивідає все до кінця. Скарлет з досвіду знала, що як відразу вона не вдовольнить своєї цікавості, то подасться до Еллен, і тоді Скарлет хоч-не-хоч муситиме або розкритися матері в усьому, або придумати якусь вірогідну брехню.

З холу показалася Мамка, дебела літня негритянка з маленькими пронозуватими, мов у слона, очима. Шкіра у неї була чорна аж лискуча, як у чистокровної африканки, а душа безмежно віддана родині ОТар. Мамка становила головну підпору Еллен, була грозою для трьох її дочок і пострахом для всієї хатньої челяді. Так, шкіру Мамка мала чорну, але коли йшлося про добропристойність і почуття власної гідності, то тут вона нічим не поступалася перед своїми господарями, а то ще й перевищувала їх. Виховувалась вона у спальні Соланж Робійяр, матері Еллен ОТари,- вишуканої, холодної й гоноровитої француженки, яка і дітей своїх, і слуг карала однаково суворо за найменше порушення правил доброго тону. Бувши нянькою Еллен, Мамка, коли молода господиня вийшла заміж, разом з нею прибула з Саванни до Північної Джорджії. Кого люблю, того й напучую - такого правила дотримувалась Мамка. А що Скарлет вона безмірно любила й не менш пишалася нею, то й процес напучування її тривав практично безперервно.

- Жентмени що, поїхали? Як же це ви не запросили їх повечеряти, міс Скарлет? А я вже сказала Поркові поставити для них два куверти. І де поділись ваші манери, міс?

- Ой, мені так набридли їхні балачки про війну, що я б не витерпіла ще цілу вечерю це слухати, особливо якби й тато пристав до них і зчинив крик про Лінкольна.

- У вас не більше добрих манер, ніж у негритянки з плантації, і це після всього того, як ми з міс Еллен так намучилися з вами! І сидите без шалю на плечах, тоді як тут вечірній протяг! Скі’ки я вам казала й приказувала, щоб не сиділи на вітрі без шалю, бо вхопите гарячку! Ану-но в дім, міс Скарлет!

Дівчина вдавано байдуже одвернулась від Мамки, дякуючи долі, що негритянка, заклопотана відсутністю шалі, не помітила виразу її обличчя.

- Ні, я тут посиджу, подивлюсь, як сонце заходить. Це ж так гарно. А ти краще принеси мені шаль, будь ласка, поки я почекаю на тата.

- Та й голос у вас якийсь такий хриплий, наче ви застудилися,- усе не відступала Мамка.

- І зовсім не хриплий,- нетерпляче відказала Скарлет.- Принеси мені мою шаль.

Мамка почалапала назад у хол, і звідти почулось, як вона тихцем гукала до покоївки нагорі.

- Гей там, Розо! Дай-но сюди шалик міс Скарлет! - А тоді гучніше: - Ото чорне ледащо! Ніколи її нема там, де треба. Доведеться самій нагору братися.

Скарлет, почувши, як зарипіли східці під ходою Мамки, тихенько звелась на ноги. Мамка, як вернеться, знов почне товкти про її невихованість, а Скарлет відчувала, що просто не зможе слухати ці порожні теревені, коли серце у неї обливається кров’ю. Скарлет стояла, не знаючи куди подітись, поки вщухне хоча б трохи біль у грудях, аж це раптом їй щось спало на думку і зблиснув промінчик надії. Тато сьогодні поїхав до Дванадцяти Дубів, до маєтку Вілксів, з наміром викупити в них Ділсі, вилицювату дружину Порка, свого лакея. Ділсі була старшою челядницею і повитухою у Дванадцятьох Дубах, і Порк, відколи одружився з нею півроку тому, без кінця надокучав хазяїнові, щоб відкупив її, аби вони обоє могли жити на тій самій плантації. І ось нині, здавшись на його прохання, Джералд поїхав туди викупляти Ділсі.

“Звісно,- думала Скарлет,- тато довідається, чи правдива ця страшна чутка. Навіть коли й не почує прямо, то однак може запримітить, що у Вілксів якесь таке збудження. Мені б тільки побачити його наодинці перед вечерею, і я все з нього витягну,- можливо, ці капосні близнюки просто розіграли мене”.

Батькові вже час був вертатись, і якщо вона хоче поговорити з ним без сторонніх, то треба перестріти його там, де під’їзна алея завертає від дороги до будинку. Скарлет тихо спустилася східцями, оглядаючись через плече, чи не стежить за нею Мамка з горішнього вікна. Не побачивши за колихкими фіранками осудливих очей на широкому чорному обличчі і білосніжного тюрбана, вона високо підібрала поділ квітчастої зеленої сукні й поспішила стежкою до дороги у своїх зашнурованих черевичках.

Темні кедри обабіч посиланої жорствою довгої алеї, сходячись угорі гіллям, утворювали щось схоже на темний тунель. Під захистком гудзуватих рук кедрів Скарлет уже не видно було з дому, і вона сповільнила ходу. Через надміру туго затягнутий корсет дівчина ледве переводила подих, але йшла все-таки досить швидко. Невдовзі вона звернула з алеї на дорогу, однак зупинилася лише тоді, коли високі дерева за поворотом повністю заступили особняк.