— Ну а де, сину, іще вісім злотих? Не сходиться твоя арифметика. — Затримавши прицільний соколиний погляд на Станіславові, пані готувалася до атаки.

— Тут, мамо, така справа… — Щенсний аж зіпрів: обман було викрито. — Коло Белза в одній сім’ї… ну, мати померла й одинадцятеро дітей сиротами… ну і… я… купив їм… ну…

— Що?! Говори нарешті!

— Корову… Вони потім віддадуть, років за два…

— Віддадуть! Та щоб згодом! Сину, та ти так по світу підеш і нас пустиш! — Істеричні крики Потоцької вже було чутно на весь палац.

— Але, мамо, то одинадцять пар робочих рук, потрібних нам потім…

— І так би вижили! У річках риби повно! Серед людей живуть — дали б щось!

— Так я теж… л-людина…

— Мовчати! Ти їхній дідич, якому винні вони, розумієш, во-ни! Може, ти ще кожному зі ста тридцяти тисяч збираєшся давати?! Не чую, Щенсний, не чую… — Анна Ельжбета виписувала кола навколо сина, і той тремтів, стоячи в енергетичній пастці злостивого вихору материного незадоволення. — Не чую!

— Н-ні, не б-буду.

— Добре, Станіславе… Сподіваюся, ти зрозумів, що в цьому світі кожен сам за себе й кожен зі своїми обов’язками, — мати чеканила слова з вправністю сильного коваля. — Не треба більше поправляти на дідові торби: вони й так не розбагатіють від твоєї корови, але думатимуть, що можуть тебе розчулити й не платити в майбутньому.

— Я зрозумів, мамо. Так, ти права, як завжди. — Щенсний прагнув закінчення моральної екзекуції.

— Добре, якщо так. Іди…

Уся моральність і святенництво Анни Ельжбети закінчувалися там, де починалися гроші, її великі, всесильні гроші, які були для неї синонімом влади, безкінечної влади над речами, людьми й навіть над Богом: Він же там, нагорі, бачить і знає, за чиї фундуші звучать дифірамби Божій славі… Тож завдяки грошам усе й усюди було в неї, як на рибному місці, пригодовано: і на землі, і на небі. «А любити… Любити мене не треба. Хай краще бояться… За гроші я куплю все…» — з таким девізом ішла по життю Анна Ельжбета Потоцька, і стосувався він усіх, сина також. Тож ніколи ніяких поступок у питанні грошей ні-ко-му…


Великий Болотний Дух витав над палацом і на величезній території навколо: непролазні лісові масиви на узвишшях перерізалися незліченними річковими потоками, які плавно несли свої води широкими заболоченими низовинами. Трясовини, зарослі височенним очеретом та осокою, в обрамленні пишно квітучих зозулинців були оманливі й підступні; поглинаючи тварин і людей, Болотний Дух жадібно заковтував їхні жахливі судомні крики у своє безформне тіло, стаючи сильнішим і впевненішим у своєму праві на нові жертви. Люди боялися Болотного Духа: болото було входом до пекла, і там, у смердючому баговинні, жили чорти; набирали вони й подоби пристойно вдягнутого німого пана, який пішки вмів обганяти вершників, і ті з переляку потрапляли в трясовину, і дитини, що кликала на поміч… Лише щира молитва допомагала подорожнім пройти безпечним шляхом від села до села, і тоді Великий Болотний Дух видавав страшні звуки жалоби за втраченим їдлом: схлипував, вибулькував невдоволенням, а навесні й улітку жахав ще й криками болотного бугая, які потужно посилювалися… Невидимий Болотний Дух жив собі як велетенське зло, що живиться людськими страхами, підлістю й гріховними вчинками… Його прадавні слуги — прозорі примари — оселялися біля людей та в їхніх тілах, вишукуючи для свого господаря поживу, допомагаючи сіяти гріх і з’їдаючи душу… Лише легкий болотний сморід та ледь помітні чорні тіні в покрові туману виказували їхню присутність. Велике болотне зло звернуло свій погляд на маєток Потоцьких і прозорим амебним тілом почало огортати його…


Франц Салезій приймав ванну після дороги. Кілька чанів гарячої води з відварами чебрецю й ромашки заспокоїли страшенний ниючий біль у всьому тілі — думати стало ясніше й легше. Поїздка остаточно впевнила Потоцького в тому, що він правильно зробив, не приєднавшись до барських конфедератів: прибутки від маєтків, хоча й дуже зменшилися, бо ті були на межі зимово-весняного виснаження, та все ж мали перспективи зростання. А якби приєднався — не було б отих маєтків узагалі… Конфедерація стала звичним явищем для Речі Посполитої того часу: під час затяжного марафону чергування слабких королів і відсутності монарха численна польська шляхта зі своїм знаменитим гонором почулася достатньо вагомою політичною силою для ухвалення потрібних їй державних рішень. Для цього вона об’єднувалася в політичні союзи з правом самостійно ініційованого виходу: гоноровий єстем усе-таки… Щойно виникала групка незадоволених чимось — і вже утворювалася конфедерація — тимчасовий політичний союз багатих, гонорових і незадоволених певним питанням. Тож в історії Речі Посполитої були сотні відомих і не дуже конфедерацій. Маловідомою спочатку мала всі шанси стати й Барська конфедерація, яку шляхтичі-дрібноваговики заснували й проголосили 29 лютого 1768 року в містечку Бар на мальовничому Поділлі (сучасна Вінницька область). Сформувалася вона як військово-політичний союз не лише польської шляхти, а й католицького духовенства і спрямувала своє вістря проти тогочасного короля Станіслава Августа Понятовського й втручання Російської імперії в справи Речі Посполитої.

Не зводячи очей, ми можемо спостерігати за процесом утворення останньої краплі: майже по вінця налита склянка води, по краплині додаємо ще — водна поверхня стає майже опуклою й тримається своєї сфери в колі обідка склянки… І ось — є! — одна-єдина краплина раптом змушує весь водяний купол зрушити з місця й пролитися міні-водоспадиком… Довго, дуже довго — від початку ХVІІІ століття — наповнювалася чаша незадоволення слабкою королівською владою, її ляльководами з Росії й продажними депутатами сейму, майже божками чи царками з їхнім святим правом ветувати рух країни вперед. Москва ще з часів Василія ІІІ вважала польські землі своєю вотчиною, і російські емісари й полки почали почуватися там, як удома, — Польща стала приреченою. Ціле ХVІІІ століття Росія намагалася не допустити будь-яких реформ, спрямованих на оздоровлення Речі Посполитої. Апогеєм російського втручання став закон, ухвалений сеймом восени 1767 року на вимогу російського посла, фактичного куратора Польщі — Миколи Репніна, про те, що жоден сейм не має права будь-що змінювати в політичному устрої держави. Це нонсенс, який здатен припинити існування будь-якої держави або стимулювати її плавне перетікання під владне крило іншої, могутнішої. Чаша була наповнена по самісінькі вінця… 17 лютого 1768 року відбулося те чорне засідання сейму, під час якого під тиском російського уряду було ухвалено трактат про зрівняння в політичних правах католиків із некатоликами, і остання крапля впала…

Репнін довго не міг протиснути рішення, якому противилися і король, і його впливовий дядько Чарторийський. Підлотний російський куратор за традиційною російською технологією «А ми в гору не підем, а ми гору обійдем, але своє таки зробимо» почав їздити по Речі Посполитій і утворив кілька нових конфедерацій у Польщі й Литві: майже вісімдесят тисяч осіб у результаті підкупу чи багатих обіцянок прийняли напівбойову готовність дружити проти короля й «Фамілії» Чарторийських. Запахло черговою зміною монарха й черговим чорним періодом у Польщі, і впертість влади дала тріщину: хай буде гречка, лише не суперечка… Скликали сейм — більшості не було… Репнін увів у Варшаву російську армію, а ватажків польської опозиції — єпископа Солтиса й сім’ю Ржевуських — було заарештовано й вислано в Росію, у провінційну Калугу — от рішення й протиснуто… Та водоспад незадоволення теж уже почав свій нищівний рух…

За своєю сутністю боротьба барських конфедератів стала для Речі Посполитої потужним національно-визвольним рухом: дедалі більше шляхтичів приєднувалися до війська конфедератів, і його міць зростала. Та, на превеликий жаль і для активних, і для пасивних учасників конфлікту, він був замішаний, як і всі банальні війни, на релігійній і національній ненависті. Не зумівши відділити насіння від полови, барські конфедерати почали нищити всіх некатоликів, яких мали нахабство зрівняти з ними, вищими й шляхетними, у правах: розпочалося страшне винищення мирного населення — українців, що жили на своїх етнічних землях, євреїв, які століттями шукали прихистку по всій Європі. Не було в конфедератів світлої голови, здатної спинити цю бійню; а може, і була, але… Як завжди буває, коли шукаєш пояснення якогось складного явища, одне «але» накладається на купу інших, не менш ваговитих. Військо було надто строкате, щоб жити національною польською ідеєю. Гусари, боснійці, драгуни, рядові яничари — усі вони були обідрані, але дуже жваві, і їхні душі й кишені прагнули наживи й крові, тож уперед: ріж, грабуй — твоє! Убива-а-ай!.. А раби… Раби довго терплять, довго мовчать, довго збираються, та коли повстають, то помста їхня страшна й відмітає довгий вступ із Божих кар єгипетських. У відповідь на дії конфедератів піднялося українське повстання, відоме як Коліївщина, проти тиску й окатоличення, які мали конкретні обличчя польської шляхти й духовенства — убива-а-ай!.. Причина стає наслідком, наслідок — причиною, б’ючись в антагоністично спаяному клубку, а суть залишається незмінно страшною…

Сьогодні, перебуваючи за пеленою століть, за якою свідомо чи несвідомо — коли історикам видно одне, а вже не видно іншого — висмикують потрібне й видають за абсолют правди, можемо встати чи на захід, чи на схід і хвалити кожен своїх національних героїв і демонізувати іншу сторону… Та сиром’яжна правда, як завжди, десь посередині, з покрученим кореневищем, пророслим в обидва боки, і немає ніякого виправдання людським смертям, яких було все безкінечно мало для того, щоб знищити власну непоступливість, пиху, несприйняття іншого, який своєю мовою чи вірою не чинить тобі ні-чо-го… Та й вислів «Хочу знати правду» вже є упередженим, бо кожен чує й бачить те, що хоче бачити й чути… Так, коли люди дивляться на Джоконду чи «Чорний квадрат», у кожного своє в голові, і, якби заради цікавості зібрати думки мільйона осіб про ці твори, однакових було б рівно стільки, скільки в кожного з нас є двійників за теорією ймовірностей…