Згодом Анна Ельжбета звикла до того, що в неї є діти, і навіть до певного часу любила їх: допоки маленькі кумедні малюки нагадували янголят, вона тішилася ними й пестила їх. Та коли в десять-одинадцять років її земні янголи діставали талію й у них починали рости груди, мати не могла їх більше бачити, їй були противні ті статеві метаморфози, що мали привести до гріха й мук. Дівчат селили в дальні кімнати, і строга мати зазвичай заходила туди тільки для того, щоб накричати за якусь провину. Їм швидко підшукували багатих і впливових наречених із магнатських родів, і нові бутони нездійсненого кохання в’янули, так ніколи й не розпустившись у квітку, на жертовному вівтарі багатства й пихи — життя йшло по віковому колу з покоління в покоління, і вирватися з нього було годі, бо ти — жінка, ти — ніхто… Дві доньки-підлітки — дві Палажки — дванадцятирічна Пелагея Людвіка й п’ятнадцятирічна, та вже заручена Пелагея Тереза були позбавлені звичних для інших дітей ранкових материнських обіймів чи усмішки, і обидві почувалися глибоко нещасними й непотрібними; єдиними втіхами для них було спілкування з численними гувернантками й вихователями та спостерігання здалеку за іграми дітей прислуги. Щодня після обіду, намагаючись пропхати одна одну у двері маминої кімнати, — жодна не хотіла першою потрапити під пильний сталевий погляд, — приходили для звіту про свої успіхи в навчанні, і рідко коли задоволена ними мама зі строгим виглядом влаштовувала іспит і їм, і вихователям. Вона давно усвідомила, що доньки після заміжжя стануть для неї майже чужими й забутими людьми, які приїжджатимуть лише на великі свята й загрузнуть у безкінечних дітях, порядку й варінні повидла на зиму… Лише син Станіслав Щенсний Фелікс мав для матері в цьому світі особливе значення: він не просто частинка її тіла, а ще й живе уособлення мрії бути чоловіком у цьому неприємному світі; він — це вона… І вона буде, буде робити погоду серед рівних собі…

Важка ніч поступово відступила, забравши від Потоцької кошлаті лапи незвіданих примар і думки, що виймали душу й вимучували тіло. Тепер тільки вдень Анна Ельжбета, одягнувши глухе плаття з мінімальним натяком на сексуальність, могла хоч трохи отримувати задоволення від життя, активно керуючи людьми й подіями у своєму кристинопільському раю, де вона була богом… чи чортом… Та й яка різниця… Головне — керувала й мала владу, як чоловік.


Сьогодні був особливий день: додому в Кристинопіль після тижневої ревізії повертався дідич Франц Салезій і був уже на під’їзді молодий шляхтич Станіслав Щенсний, тож весь двір мав купу роботи: вибивали подушки й перини, натирали до блиску італійські мармурові кахлі залу й бібліотеки, паркет у кімнатах; верещали й прощалися з життям поросята, кури та гуси; вимивали коней і конюшні; собак на псарні вичісували від старої шерсті… Та всі, незважаючи на клопоти, дійсно були раді приїзду двох Потоцьких, бо увага їхньої пані хоч ненадовго перемкнеться з них на чоловіка й сина.

Готувалася й маленька карлиця Каролінка. Маючи метр із гаком зросту, ще підлітком була забрана з прикарпатського села до двору Потоцьких на втіху для очей придворних і їхніх гостей. Її тримали, як породистого котика чи песика, щоб хтось укотре захоплено й безпардонно вигукнув: «Ой, а це що за диво?..» — чи в інших варіантах: «лялька», «калічка», «недомірок», «страшилко», «мале гімно», «покруч»… Як у зоопарку… Та там звірі не розуміли людської мови, а Каролінці було боляче, дуже боляче. Якби вона була звичайного зросту, то була б красунею: чорне блискуче волосся, голубі виразні очі й рівна персикового відтінку шкіра були предметом заздрості високих панянок палацу, а рельєфний повний чуттєвий рот довершував красу обличчя. Та вся та краса затьмарювалася загальною непропорційністю: маленький, коротенький тулуб, на якому башточками виступали добре розвинені жіночі принади, спирався на ще коротші ніжки. Єдиною моральною підтримкою для ліліпутки був Карлічек — «метр сім із капелюхом і усім», теж карлик із сусіднього до Каролінчиного села. Тож, чаюючи за маленьким столиком, обоє часто згадували той теплий дитячий світ, де вони були ще просто маленькі, які «чомусь погано ростуть», і ставились до них зовсім по-іншому, людяно. Постійні насмішки гостей Потоцьких одягнули їхні душі у твердий панцир; з часом із нього почали рости колючки, які могли боляче вжалити високих і нормальних, і карлики навчилися цим правильно користуватися, бо тримали їх, узагалі-то, не лише для втіхи й насмішок гостей палацу. За наказом Анни Ельжбети їм обом пошили м’якенькі капці й туфлі на войлочній підошві, і стали вони палацовими шпигунами, майже непомітними через маленький зріст і нечутну ходу. У всіх дверях палацу, за винятком панських опочивалень, на рівні зросту карликів прокрутили невеликі отвори, через які Каролінка й Карлічек підглядали й підслуховували… Отак Анна Ельжбета знала все про всіх, а конюший Вільчек мав постійну роботу для хльости… А «підніжок» — двох карликів — ніхто не ображав і навіть не намагався; навпаки, з ними першими віталися, а дехто навіть віддавав поклон. Вони були під патронатом своєї високої покровительки, і ніхто, ніхто до них не мав права. Ну, майже ніхто…


Шлях від Белза до Кристинополя Станіславові Щенсному не видався нудним і довгим: Кароль Сіраковський виявився неперевершеним майстром оповідок та бувальщин, і для Щенсного відкрився цілком відмінний від шляхетського світ.

— От іще одна, пане Потоцький… Дід розказує внукові: «Коли я був маленьким, то повинен був доношувати одежу після старших…» — «Ну й що, я теж ношу одежу після Матея…» — «Так, але в мене були тільки сестри!»

Щенсний щиро сміявся до сліз, повторюючи:

— Як я його розумію… Добре, що я після двох своїх не доношував… — і знову заходився реготом, уявляючи себе в сукенках сестер.

— Ось ми й вдома, пане Потоцький, — Сіраковський зіскочив і поштиво притримав перед шляхтичем дверцята карети.

Вартові першого дитинця витягнулися у всій красі, і молоді люди рушили до палацу. Дві Палажки, забувши про етикетну шляхетну стриманість, бігли до свого коханого брата, широко розкривши руки для обіймів… Анна Ельжбета в радісному очікуванні вже стояла на ґанку.

— Честь, мамо, вітаю, — усміхнений Станіслав Щенсний став на коліно й поцілував матері руку.

— Станіславе, щастя моє найбільше, — обняла Анна Ельжбета сина, — без тебе тут життя спинилося… Богу дякувати, що ти вже до Великодня ніде не поїдеш. Пан Вольф теж зачекався, має для тебе головну роль… Та спочатку поїж, відпочинь і до мене…

— Так, мамусю, я пам’ятаю. — Гарний настрій миттєво полишив хлопця на тому ж ґанку й почав відступ у найближчі кущі, подалі від палацу…

Невдовзі заграли сурми й забили барабани, сповіщаючи про приїзд короля земель руських, і всі, хто був поблизу, стали перед палацом навколішки. Недосяжно далекий дідич, заглиблений у свої думки, пройшов у палац: до ванни, до спокою, до вікна з улюбленим краєвидом — вік і весна, які грали на його суглобах жахливу какофонію, брали своє… Ніхто не мав бачити, як сильно він змучився, а то покора навіть найпокірніших може дати тріщину сумніву — ні, не можна показати себе беззубим левом, не можна…

— Щенсний, друже мій, як я радий тебе бачити! — Маурицій Вольф міцно обійняв молодого Потоцького. — Як там твої господарські студії в белзьких землях?

— Честь, пане Маурицію! Мені теж вас бракувало. А щодо студій… — юнак перейшов на шепіт, — по правді, не ду-у-уже-е… Щось не вмію я так, як батько.

— Бо в тебе добре і м’яке серце. І не хотілося б, щоб воно стало інакшим. Та на дурних і добрих воду возять, ти ж то знаєш… Тобі не треба бути зовсім таким, як батько. Та ти ще знайдеш свою рівновагу — і для господарства, і для душі.

— Ваші слова та Богу у вуха… Дякую за підтримку. Я зайду до вас згодом, а зараз до мами на звіт… — Станіслав і Маурицій змовницьки й із розумінням похитали головами…

Гроші люблять рахунок, і магнати Потоцькі ретельно слідкували за кожним злотим. За показною пишнотою галицького Версалю, його театру, величезними пожертвами на храми стояли заощаджені й пораховані до останнього гроша непублічні видатки. І тут діяло просте «правило палиці»: якщо один її кінець сильно піднімається, то другий, звісно, сильно опускається… Якщо пишноти мали свою мету — бити в заздрісні серця, працювати на гонор і славу родини Потоцьких (і на те грошей не шкодували), то невидима для заздрісників частина видатків мала бути добряче урізана й проконтрольована… Як казав колись, у прадавні часи, дідусь Францішека, «що ти їси і що в тебе в животі — знаєш тільки ти, а як ти одягнутий — бачать усі». І були, були і в них тоді моменти скрути, коли доводилося їсти просту селянську їжу, але того ніхто навіть не запідозрив: публічні видатки завжди були на висоті… Перед Анною Ельжбетою в її кімнаті для звіту стояла доволі велика частина непублічних сімейних витрат у сумі сто вісімдесят злотих, і мала вона обличчя єдиного сина Станіслава.

— Я, мамо, ось тут усе написав, — простягнув матері аркуш із видатками.

— Добре… добре, що ведеш записи. — Мати вже була задоволена початком звіту.

Станіслав Щенсний помітно нервувався: спітніле обличчя й зрадницький нервовий тік лівої повіки виказували неточності у звіті.

— А отут… щось занадто великі витрати на нову карету, можна було б і за меншу суму її зробити…

— Так, мамо, її ж будуть бачити всі, а «пана видно по халявах»… Та там і ресори покращені, а дверцята інкрустовані будуть аж з Італії…

Анна Ельжбета подивилася довгим недовірливим поглядом на сина: бреше, прибріхує чи правда? Щенсний дивився чесним поглядом.

— Добре, добре… Хоча й наші могли б зробити за вдвічі меншу ціну… А чоботи — ти ж маєш чоботи — навіщо?..

— Я їздив і по селах, а там… Понищив, одне слово.

Мати знову подивилася довгим поглядом з-під лоба. Двадцятирічний юнак, белзький староста, стояв із виглядом хлопчини, якого спіймали в чужому садку: уся процедура фінансового звіту була для нього дуже принизливою. Анна Ельжбета знову заглибилася в цифри.