— Забери, забери собаку! — верещав полковник, виючи від болю. Вільчек неквапно відтягнув пса вбік. Той, розпалений кров’ю, годен був за найменшим знаком продовжити трапезу. — Ой-йой-йой, — плакав від болю покусаний чоловік, та навіть біль не заглушив здивування Домбровського: — Ян Вільчек? Ти як… Ти що тут робиш?

— До тебе приїхав. — Привітності в голосі колишнього конюшого не було зовсім. Полковник то вловив і спитався просто: — Та… навіщо?..

Вільчек щось дістав із кишені й простягнув на долоні перед очі Домбровського.

— Ось, ґудзики тобі привіз… Ті, що ти на Різдво загубив…

Погляд Вільчека не віщував нічого доброго. Домбровський хотів зірватися на ноги й побігти, але… Чоловік упав, тримаючи велику рану, і застогнав:

— Вона сама, сама того хотіла… Мені Агнешка все розказала… Хто знав, що вона десь подінеться… — намагався відповзти подалі від Вільчека. Не вийшло… Ясь був насторожі — загрозливо загарчав, і Домбровський зрозумів: сьогодні втекти не вийде. Сльози роздратування й відчаю потекли по щоках бувалого вояки. Та Ян уперто вирішив довести свою справу до кінця. Діловито й мовчки, не звертаючи уваги на благання, зв’язав Домбровського по руках і ногах, поклав його поперек коня. Навіщось узяв велике дерев’яне корито, з дому забрав великий цебрик із молоком. Ні Яся, ні Вільчека ніщо не могло зіштовхнути зі шляху праведної помсти. Через кілька кілометрів дороги полонений, що втратив багато крові, уже не благав про допомогу, а лише видавав час від часу жалібний стогін:

— Пити-и-и…

Невблаганні викрадачі не мали до нього пощади. Зайшли у низину — велике болото простягалося аж до Західного Бугу. Тіло Домбровського опинилося в широкому кориті — мотузки зв’язали їх в одне ціле.

— Що ти робиш, Іроде?! За що… — хрипів вимучений чоловік. Та Ян мовчки й зосереджено робив свою справу.

— Ти пити хотів — давай, — вставив у рот полоненого лійку й почав примусово заливати велику кількість молока з цікавим нудним смаком… Мед. Молоко з медом рікою лилося всередину — хлоп аж захлинався, та все пив, пив… Липкою патокою облило його зверху. — Не буду тебе більше мучити — живи собі. Просто живи… Як зможеш. — прокректав Ян, підсуваючи корито до краю болота. — Так, як мала жити вона. Після того, що ти з нею вчинив, — попхав корито в смердючу болотну воду Вільчек.

— Добий, добий мене… Не залишай тут… — просився ґвалтівник. Уся його показна орлина міць перед страхом смерті трансформувалася в нікчемну ницу душу, яка так і не усвідомила, як то боляче зґвалтованій жінці бути приниженою й розчавленою… Вільчек востаннє кинув погляд на колишнього товариша — колись великий, поставний і гоноровий хлоп опинився там, куди торував собі шлях усе життя. Так, як жив у бруді, у бруді мав зустріти свою смерть… З болота життєвого в болото справжнє. Похмурий колишній конюший пришпорив коня, і єдиний його справжній друг Ясь теж рушив за ним…


Бендюзький мірошник Міхалко довго не хотів розставатися з коштовним перснем, знайденим на утоплениці. Так гарно той вигравав загадковим блиском усіх граней на світлі — душа бідаки наче вмивалася від щоденного бруду, і приходило таке благодатне тепло, яке він відчував лише раз на рік, цілуючи святу Плащаницю… Та жити за щось потрібно: хто ж дуже під час передновку[35] щось до млина везе — так, майже ніц… Діти підростають, — одежину тре’ справити.

Усю довгу дорогу до Виткова Міхалко діставав час від часу каблучку й дивився через неї на сонце — краса-а-а… Зітхав і знову запихав у кишеню. Маленький Витків зустрів його юрмами дітлахів: польською, єврейською й українською мовами вони всі дружно розумілися у своїх іграх, допоки не виростали. І тут не треба було перемішуватися. Поганці були, є й будуть серед кожного етносу, і біль від людської образи не має національності. Але у вічному прагненні захиститися від болю самому й захистити своїх дітей утеча у свій національний банячок є ніщо інше, як святе прагнення викреслити зі свого чи дитячого життя ще хоча б один, та можливий чинник болю… Єврейські хатки громадилися навколо майдану. Євреї мали тут корчми, невеличкі й більшенькі, і маленькі крамнички — комерцію вони звично любили більше, ніж землю, з якої їх завжди й усюди намагалися зіпхнути й погнати.

Міхалко боязко зайшов у напівтемряву корчми. Привітний старий у кіпі[36] подивився на нього уважно.

— Нові обличчя в нашому краї… Мої вітання. Щось будемо думати за добрим столом чи так — новини послухати?

Мірошник озирнувся навсібіч.

— Та я теє… Поговорити з вами би хтів… — з деяким жалем витягнув коштовну цяцьку.

Корчмар уважно глянув на каблучку, підніс її на світло. З недовірою ще раз пройшовся поглядом по латаній одежі Міхалка.

— Як тебе звати? — не спішив купувати перстень чоловік.

— Міхалко я, з Бендюгів мірошник, — щербата фізія боязко усміхненого голодранця викликала в корчмаря недобрі припущення.

— М-м-м… Ти знаєш, Міхале, не ризикну я в тебе ту штуковину купляти… Ти, напевно, когось дуже знатного обікрав… А потім мені за те може й тюрма світити — ні, вибач, не буду я в тебе того купувати, ні… — упівголоса відмовився єврей.

Мірошник став у задумі серед корчми.

— А як я тобі Богом поклянуся, що нікого не вбивав, тоді купиш?

— При всій повазі і до твого, і до мого Бога — теж ні… То є настільки видна й рідкісна річ, що його власниця мусить бути дуже багатою. Такі речі роблять на замовлення. Тож усе одно прийдуть і візьмуть мене за барки. І тоді вже мені потрібно буде відмиватися, а нашо воно мені, сам подумай… То те саме, якби я чудотворну ікону намагався продати: усім потрібна, та ніхто не спішить купляти… Запитань до мене буде забагато. Та й не купить у тебе його ніхто — навіть і не намагайся купця шукати.

Згорблений від почутого мірошник почовгав надвір. «Такий шлях пройшов, такі надії мав… Ні з чим до сім’ї приїду…» Без особливих сподівань вирішив зайти ще в одну крамницю — може, таки вдасться…

— О-хо-хо, яка краса, який блиск… — примовляв власник крамнички. — Так уже й бути, візьму я в тебе його. Та маєш бути тихо: не треба нікому знати, де й за скільки ти продав перстень. А дам я тобі за нього, — покопирсався в шкіряному мішечку на поясі, — ось, на корову тобі вистачить. Ну що, згода?

— По руках, згода! — в очах утішеного Міхалка знову заблищав інтерес до життя. Уважний погляд єврея-покупця довго проводжав його: «Ху-у, пішов. Так і не второпав, який скарб за безцінь віддав…»


Травневе сонце з ласкавого раптово перетворилося на африканське пустельне. Уже кілька днів плавав Домбровський у кориті серед болота. Він усе мав надію, що Вільчек повернеться: ну як же так, пили-гульбанили разом, а тут за якусь навіжену дівку таке втнути… Оте молоко з медом страшенно скрутило живіт. Зв’язаному чоловікові не було більше як терпіти… Потужний фонтан срачки заповнив увесь простір штанів. Смердючий оброблений хлоп лежав у власних калових масах. Нещадно припікало сонце, викликавши до життя на стику з болотом мільйони комах. І всі вони мали великий інтерес до вмісту корита. Рої ґедзів повільно вишукували вільне місце й впивалися в іще живу плоть; зелені м’ясні мухи відклали свої яйця в загнилі рани, і через день Домбровський із жахом відчув рухи невеличких хробаків у собі. Звичайні мухи мали потяг до штанів, хробаки росли швидко, не маючи обмежень у їжі. Та життя не спішило покидати ще не так давно сильне й здорове тіло. Муки Домбровського досягли апогею.

— Боже, — хрипким від спраги голосом волав чоловік, — або дай мені смерть, або врятуй…

Травнева гроза ще подовжила муки чоловіка: спраглими вустами він ловив струмені зливи. Вода напоїла й відтермінувала смерть.

У напівзабутті лежав Домбровський скраю болота. Він уже був ніхто — суцільна дармова годівничка для комах і їхніх хробаків. Бридкі хробаки без жодного страху виповзували свій променад по обличчю колишнього полковника.

Раптом щось із різким болем потягнуло його за щоку до краю болота.

— А-а-а! — заволав чоловік.

Руда лисиця, що теж вирішила поживитися, відскочила вбік, та не спішила геть: її жертва була майже мертва й безпорадна. Тварина трохи вичекала й знову обережно почала заходити у воду.

— Ні-і-і… Ні! — хрипів полковник, і лисиця вирішила ще трохи почекати.

На запах здобичі почала підтягуватися й інша звірина: вовчиці з виводками вовченят, борсуки. Усі вони сновигали за кілька метрів від корита, обдумуючи підступи до дармової поживи. Та у Великого Болотного Духа були свої плани на колишнього вірного слугу. Безжальне сонце світило прямісінько над ним, формуючи різнокольорові концентричні кола в очах, прикритих спухлими повіками, і лише тінь від хмари товстих ґедзів на мить закривала червоний диск.

«За що… За що мені така мука… Та краще б я на полі бою десь упав, аніж ото…» Так і не засвоїв Домбровський, що життя й смерть дуже пов’язані. Легку смерть треба в Бога заслужити. Вона дається тим, хто жив і діяв, керуючись простими істинами людяності й співжиття. А тим, хто так і не зміг відштовхнутися від берега тваринних інстинктів, для осмислення людського призначення послано час мук — або вийдеш із хвороби людиною, або так і підеш зі сцени життя в людській подобі з єством тварини в довгих муках…

Нарешті рятівна тінь впала на обпечене й спухле обличчя Домбровського. Чоловік розплющив очі: у концентричних райдужних колах вимальовувалося людське лице. Очі поступово почали розрізняти кольори й форму. «Не може бути… Ні…» Знайоме до болю обличчя мовчки вдивлялося в нього.

— Дарка… Врятуй мене… Я ж тобі хотів добре зробити… — прошепотів Домбровський.

— Від чого тебе врятувати, полковнику? — спокійно спитала дівчина.

— Від цього пекла…

— Не можу: я сама в пеклі. Завдяки тобі…