— То, прошу пана канцлера, як ви не приймете заяви до розгляду, то й ніхто нашої нещасної панни з її дитям не шукатиме. То означатиме, що будь-хто й будь-коли може прямо з ліжка людей шляхетського роду забирати! А по-друге, злочини чинять ті, кому вони вигідні. Чому з хати не забрали ні пані Анну, ні пана Якуба, ні інших дітей? — запально аргументував воєвода. — А забрали Гертруду, яка мала лише шістнадцять літ і тільки й лиха зробила, що встигла стати жоною молодого Потоцького, причому — і от тут увага! — таємно від родини магната. А хто б на то спокійно відреагував? Чим більші ставки на кону весільного посагу, тим нервовіша гра.
— Та воно то так, та воно то так… — задумано повторював Млодожейовський. — Ну то вже давайте, хай буде по-вашому, хоча… — покрутив заперечливо головою, розуміючи малі шанси на перемогу Коморовських у суді.
Тадеуш Маньковський поклав на стіл усі необхідні документи, під низ — товстий згорток із грошима. Задоволення проскочило приємним блиском в очах Млодожейовського. Так, гроші — це добре. Тепер він хоч знатиме, за що й кого має обстоювати у складній справі проти відомої й багатої людини, відзначеної найвищою польською нагородою — орденом Білого Орла. А то так душу ті багаті люди вміють виймати — хай йому грець… Ще задовго, перш ніж Коморовські суд розпочнуть, його звідси завдяки Потоцьким запросто швидше кóпнуть, аніж він комусь щось доведе. Адже багаті, хоч навіть як і винні, усе одно ніколи не винні. Хіба винен вовк, що заєць файно пахнув?.. А ведмідь у вулики вліз — так чого вони погано обгороджені були?.. Хіба винні мої кури, що тобі город вискубли, якщо в тебе дірка в плоті?..
Холодний квітень 1771 року зовсім не був подібний до весни зі звичним теплом. Перед входом у палац стояли чоловіки: навіщось їх покликав старий пан. На ґанок вийшов Франц Салезій. За рік він дуже постарішав: срібне волосся пушком розвівалося вітром, постава ще більше пішла вперед; і весь він якось зсохся, наче висушена опенька. Та його все одно боялися: мислення й злість були, як у молодого.
— Усі, хто їздив тоді, у лютому?..
— Так, ваша милосте, — доповів конюший Ян Вільчек.
Дідич окинув поглядом натовп, прокашлявся й стримано почав:
— Ви мусите покинути мій двір. Але не просто покинути — ви маєте забути те, що бачили й чули тоді, у лютому, у Новому Селі… Я вам добре заплачу — вистачить і на корову, і на хату. Але якщо хтось посміє коли-небудь на ту тему що-небудь пукнути, то… — старий осудливо покрутив головою, — …то знайте: дістану вас навіть у пеклі. Усіх ваших рідних і близьких виріжу, як свиней… Зрозуміли?.. Не чую?..
— Так, пане…
Вільчек обходив свої володіння. Він прощався з конями — ті пофиркували й дивилися на нього вологими виразними очима — знали напевне, що їхній земний повелитель і опікун більше не буде з ними. Велика пустка утворилася в душі Яна. Раніше він не замислювався над тим, чи робив би в житті щось інше, а чи хоче, можливо, щось змінити. Його влаштовувало просте життя без витребеньок. Єдине, чого він хотів, живучи при дворі, пропало, мов під воду. Дарка… Гарне молоде дівча — просте й неговірке. Ось до кого він би зараз пішов… А так — вигнали його сьогодні, як старого нездалого пса… Ні сім’ї, ні двору. І з ким йому, Янові, ту корову тримати, і з ким у тій купленій хаті жити?.. Ян знічев’я рушив на псарню. Ситі собаки ліниво поглядали на чоловіка зі своїх кліток. Великий Дарчин улюбленець Ясь дивився на нього розумними людськими очима й шкрябав лапою, наче намагався відкрити загорожу. Вільчек підійшов і меланхолійно почухав пса за смішним висячим вухом. Ясь завмер, а потім заскавулів, наче конче хотів щось розповісти. Ян із неприхованим сумом дивився на пса й раптом помітив у кутку клітки щось блискуче. Нагнувся — два ґудзики з військового мундира, такі, як носять гайдуки… Вільчек довго не відривав погляду від них і раптом усе зрозумів. Скупа чоловіча сльоза потекла по щоці. В очах загорівся недобрий вогонь…
Щенсний тільки їв і читав. Його мало цікавили інші люди. Щось наче перемкнулося в його голові. Рідний дім став для Станіслава наче тюрмою, з якої йому не дозволяли виходити. Поводився він теж як ув’язнений. Покірно ходив по палацу й двору з опущеною донизу головою та безвольно обвислими плечима, чемно й красиво поводився за столом, нікому не перечив, нічим не цікавився. Та в ув’язнених усі-усі сподівання пов’язані з майбутнім виходом на волю, а Станіслав Щенсний… Він, може, і хотів чогось, тільки вже й сам не усвідомлював, чого йому можна захотіти. Цілими днями він міг сидіти нерухомо на лавці біля дворового басейну й вдивлятися в одну цятку. Та й погляд його став байдужий і відсторонений. Книги про кохання він відкладав убік одразу ж, історичні перечитав уже всі… Усі колишні світлі мрії грубо перекреслили й заборонили батьки; і вони, батьки, уже жили там, у голові — і навіть не смів Щенсний мріяти, ні, а то ж дізнаються… чи побачать. Друзів у хлопця не залишилося. Його дух був зламаний і ув’язнений світом власних і чужих заборон. Між подіями лютого й квітнем була величезна прірва. Щенсний лютого ще хоча б намагався обійти перепони. Квітневий Щенсний був остаточно безвольний і безликий.
Маурицій Вольф першим спостеріг зміни в юнакові, що ризикували остаточно штовхнути того в обійми постійної й затяжної депресії. Після розмови з вихователем батьки вирішили відправити Станіслава в подорож Європою. А щоб більше не наробив дурниць, товариство було суто чоловіче й порядне: священик-наставник Вольф, зять Потоцьких — чоловік доньки Маріанни Карл Алоїз Брюль — і камердинер Бістецький. Та подорож мала й важливу мету: у Відні потрібно було знайти папського нунція[32] й попросити в нього дозвіл на розлучення. Попередньо Щенсний мав проявити все своє переконання й розповісти нунцієві, що він одружився внаслідок підлого й цинічного обману і розпусної Гертруди, і її жадібних батьків Коморовських. Молодик покірно кивав головою на всі оті приписи батьків. Віднедавна він був готовий робити геть усе, що вони скажуть…
Коморовські повернулися в Сушно. Юзефа й Кордуля мали кожна по підшефному братикові: Францішек і Юзеф потребували догляду й руху — малеча освоювала світ, набивала синці й ґулі. Кордуля інколи заходила в кімнату до Гертруди, щоб подивитися, чи нема там часом сестрички. Може, сховалася десь отам, за шафою… А може, приїхала й просто довго спить… Не може ж отак пропасти їхня гарнюня старша сестра, не буває ж так. Та гарні сукні припадали пилом, а павуки над ліжком заснували свою обитель. Не було ні слуху, ні духу від сестри… Тіло Анни було розбите післяродовими неприємними змінами: хлопчик народився через два місяці після зникнення старшої донечки. А душа… Душа Анни кричала й плакала, як жебрачка на попелищі колишньої хати… Розум відмовлявся вірити, що з її Христиночкою щось не так. Тільки думка йшла до трагічних випадків — Анна починала молитися, і темна шторка в голові засувалася перед отими дурними передчуттями. Не могла вона, як колись, відвести душу розмовами з отцем Длужнєвським: того через скаргу Потоцьких тимчасово позбавили права настоятельства й відправили у Львівську духовну академію на реколекції[33]. Хоча ніяк, ну ніяк не міг уторопати бідака, де є хоч якесь правове порушення в шлюбі Потоцького з Коморовською. Та просто магнат Потоцький стояв іще ближче до Господа, ніж духовенство академії. Місце магната одразу після святого папи було куплене й закріплене за ним; навіть ідеальне знання чи Біблії, чи законів парафіяльних обрядів не могло поставити поперед нього жодного церковного чиновника. Гроші знали краще і Біблію, і парафіяльні закони. Гроші змінювали мораль на користь своїх власників. Блиск схованих у них земних утіх і радостей затьмарював Боже слово й робив мораль гутаперчевою пані, яку за потреби можна було зав’язати хоч у вузол…
У травні крізь нетривкий сон під ранок Анна почула обережний, та наполегливий стук у двері. Накинувши теплу хустку на плечі, поспішила відчинити: «Донечка… Гертруда повернулася… Боже, яка радість…» Та за дверима нікого, зовсім нікого не було. Цілий день Анна ходила сама не своя. Марися, вислухавши ту ранкову пригоду, зблідла й перехрестилася.
— Не ображайтеся, пані Анно, та мушу вам сказати правду: то є знак до того, що хтось помре… Або вже… — не договорила служниця. — Кажуть, що то чи смерть приходить і дає знак, а чи душа прощається з рідними. Не знаю, де правда, де ні, але в нас у селі то є перевірена часом прикмета. І ще жодного разу не помилялася…
Анна закрила лице руками. «Ні, ні, не може того бути… Не вмирають молоді, вродливі й при надії, ні… Не може моя дитина померти, ні…» Якуб із родичем Тадеушем уперто об’їжджали всі села дорогою від Нового Села до Кристинополя й Сушна. Розмовляли з людьми, шукали свідків, розпитували про зниклу дівчину. Та не мали навіть її портрета — що то є, щойно шістнадцять літ сповнилося, не встигли покликати художника, не до того якось було… Лише одна прикмета могла бути використана під час упізнання — коштовна золота каблучка з рідкісної краси синім камінцем… «Та якщо в неї такий перстень був, то навряд чи вона ще жива», — пережовував новину сільський люд.
Квадратний бладгаунд Ясь уперто йшов за неприємним запахом того, хто спричинився до зникнення його улюбленої господині. Вільчек приблизно знав, де можна шукати Домбровського, і рушив у тому напрямку. Уже, знать, близько: пес винюхував час від часу сорочку полковника, яка залишилася після його галярмової[34] втечі, і впевнено йшов, наче по сліду. Ось і хатки — родовий хутір Домбровських. Ясь спинився, рознюхався. З бичачою напористістю пішов убік, до крайньої хати. За хвилю почувся роздратований крик, який змінився на болісний чоловічий лемент: пес люто вишарпував кусень м’яса зі стегна Домбровського; той упав, намагаючись віддерти собаку, та Ясь уже вчепився й видирав нову порцію м’якоті з руки.
"Таємниця галицького Версалю" отзывы
Отзывы читателей о книге "Таємниця галицького Версалю". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Таємниця галицького Версалю" друзьям в соцсетях.