— Францішеку, а зоря нашої свободи вже так близько. Якби ми стали незалежними й вільними, то, може б, ота вся справа не мала б продовження?

— Свята ти людина, Катажино. А я не такий. Не вірю я в єдність нашого суспільства: кожен сам на себе тягнув ту ковдру влади в сеймі — і в боротьбі так тягне. Як міряли людей міркою багатства, так і міряють. Не доросли ми ще до єдності: ще недостатньо нас побило й пережувало. А ще, скажу тобі, ніхто не пробачає вбивство безневинної людини. І я б не пробачив нікому, навіть якби хтось не знати які заслуги перед вітчизною мав. Я не уявляю, що б то було, якби деталі ось ті… з Коморовською… стали відомі… Я розчавлений тим. Нащо ж ми боремося? За майбутнє своїх дітей. А майбутнє мого вже в бруді, розумієш? Втратив я інтерес до всього. — Старий надовго замовк.

— Я прошу тебе, Францішеку: переступи через цей домашній скандал. Я розумію, що воно тобі важко, та якось ми виплутаємося з нього, я тобі допоможу. Більше такого моменту позбутися опіки тих російських менторів не будемо скоро мати. Як не дотиснемо ситуацію, то вони притиснуть нас, і то не по-дитячому вже притиснуть, Францішеку…

— Що можу тобі сказати? Ти просиш у мене моє. Я своє можу віддати, а можу не віддати, ти то розумієш? — Косаковська ствердно кивнула. — Ситуація є така — ти її бачиш по-своєму, а я — зсередини: креси — східні землі — побиті й ніц не дають. Тут отой скандал… У випадку його публічності піде не одна сотня тисяч. Людвіка ще незаміжня. А мені, мені вже сімдесят літ! Коли я тобі ще й шмат відвалю, то… сама розумієш, — закінчив філософську бухгалтерію старий. Подумав і додав: — Тепер я можу дати лише невелику частину від того, що планував, вибач. І то не цурайся мене. Ти обіцяла допомагати…


Адвокат Тадеуш Маньковський із жалем дивився на Якуба Коморовського і його дружину Анну. Люди, яких він бачив щойно два місяці тому, змінилися до невпізнання: обоє геть посивіли, печать мук невідомості тривогою й напруженістю витягнула обличчя. Обоє з надією в зболених очах чекали від родича допомоги. Усім трьом було ясно, як Божий день, що викрадення Гертруди корисне лише Потоцьким. Та підозри — річ ефемерна, а докази — де, де вони? Окрім того, що Якуб упізнав конюшого двору Потоцьких, не було більше зовсім, зовсім нічого. Адвокат у задумі тер чоло: ґвалтовна манера Потоцького вирішувати справи була йому знайома. Навіть якби окреслити бувалому юристові ту справу, не називаючи прізвища, то перший його здогад був би стовідсотково правильним: почерк багатої й нахабної людини було легко впізнати, а про жахливі справи та юридичні виверти Потоцького ходили легенди. Було й таке, що додумався Франц Салезій над однією вдовою роду Потоцьких узяти юридичну опіку, щоб обтрусити її маєтності, як чорт грушу, — не стояло для грошовитого й упертого магната на шляху до мети ніяких перепон: ані Божих, ані юридичних. Суди ухвалювали такі рішення, на яких наполягав Потоцький, і був він і Закон, і Право, і Бог на своїх територіях. Сказано ж: «Король земель руських». Тадеуш прокашлявся й почав розмірковувати вголос:

— Ви ще не шукали доньки в Кристинополі, правильно?

— Ні, Тадеуше. Анні, сам бачиш, — кивнув Якуб на дружину, — ось-ось народжувати… Та й боюся я тепер дім залишати: а раптом іще щось той чорт надумав, щоб нас дотиснути в питанні розлучення Гертруди й свого синка? Ми б просили тебе поїхати до нього в Кристинопіль. Не можу я залишити ні дружину, ні чотирьох менших.

— Ти знаєш що, Якубе… А треба Тадеушеві дати той лист із вимогою приїхати до них… Пам’ятаєш: тоді, сьомого лютого? — Анна напружено дивилася на чоловіка.

— Не взяв я його із собою, Анно… Не до того було: чимдуж утікали від лиходіїв…

Адвокат розмірено вистукував пальцями по столу.

— Не хочу вас передчасно хвилювати, та… Швидше за все, він заперечуватиме, що дівчина в нього… А я не маю нічогісінько такого, щоб узяти його за барки… Ні-чо-гі-сінь-ко… Навіть якщо вона вже й підписала оті кляті папери, він усе одно триматиме її доти, доки вся процедура розлучення в усіх судах не буде завершена.

По лицю Анни потекли сльози. Адвокат продовжував:

— Єдине, що можемо спробувати, — написати заяву, у якій звинуватимо Потоцьких у викраденні Гертруди-Христини на підставі того, що шлюб усе-таки був таємний… А ти, Якубе, добре впізнав того чоловіка з двору Потоцьких?

— Як тобі сказати… Коли я його бачив, було тепло. А тут сніг, пика червона, і мундир чогось російський… Ну але то ж він, він водив нас по псарні й конюшні, коли ми в гостях у палаці у вересні були!

Тадеуш щось помугикав, роздумуючи, і несподівано видав:

— Ти знаєш, що в мене в селі батьків майже двійник мій є… Люди як між собою по ближніх селах одружуються, то такі подібні місцями є, що ти собі й не уявляєш… — переконливо глянув на Якуба. Той у відчаї затулив лице двома руками.

Адвокат помовчав, та згодом утішив Коморовських єдино правильним рішенням:

— Спочатку їду в те кодло, спробую поговорити без юридичної прив’язки, по-людськи. А вже опісля буде видно, що і як.


Франц Салезій із холодною погордою роздивлявся худенького невиразного чоловіка середніх літ, що приїхав від Коморовських.

— Що, надумалися нарешті підписати папери на розлучення, може? Уже б дуже хотів побачити ту нахабну панянку, — мова Франца Салезія не намагалася вдягнути шати тактовності й поваги.

— Шановний пане Потоцький… — ретельно добирав слова юрист Маньковський. — Я бачив ті папери й можу сказати, що всіх юридичних процедур шлюбу було дотримано. Шлюб не має жоднісіньких підстав бути анульованим.

— Не має, кажете?! — старий нервово зірвався на ноги. — А що є ота таємність, не знаєте? То є тиск на мого сина! Та ніхто з порядних шляхтичів не погодиться на те, щоб його дитина брала таємно шлюб, не повідомивши другу родину!

— Бачите, пане Потоцький, з боку моралі, звичайно, то є трохи не так… Але з боку права…

— Та мені до дупи твоя філософія! Пра-а-во, м-о-ораль! Я сам собі право й мораль! Не роблять так люди з добрими й чесними намірами, не роблять! — Потоцький стояв стіною на захисті своєї правоти. Маньковський зрозумів, що все, що б він не говорив, розіб’ється об ту стіну — «не трать, куме, сили»… Адвокат зітхнув і вирішив з’ясувати найголовніше:

— Тринадцятого лютого в Новому Селі невідомі люди ввірвалися в хату й викрали Гертруду Коморовську. — Тадеуш зробив паузу й вичікувально глянув на Потоцького — жодна рисочка обличчя не відгукнулася на ту новину, старий був як єгипетська мумія. — Коморовські впізнали ваших людей… Вони стверджують, що то було зроблено за вашим наказом… Як представник родини мушу спитати: Гертруда Коморовська у вас?

Старий пан піднявся, глянув з-під лоба на співрозмовника, несподівано з люттю хряснув кулаком по столу.

— То ти, нахабо, ще й такий злочин мені будеш приписувати?! Та нема в мене вашої хвойди, не-ма, зрозумів? А якби була, то мені не було б чого таїти — шлюб би вже анулювали, і все! Не потрібна вона мені, зрозумів? — Тадеуш мовчки спостерігав отой показовий вулкан пристрастей. Франц продовжував: — А якщо то ви… ви такий хитрий хід придумали?.. Та то самі, напевно, ви й зробили, щоб із мене нові гроші вичавити! Не вийде! — істеричний крик Потоцького змусив адвоката аж здригнутися. — А тепер геть! Геть із мого дому! — перст Потоцького витягнувся дороговказом на двері.

Маньковський неспішно піднявся, іще раз пильно глянув на господаря.

— Я все зрозумів, пане Потоцький, і ця розмова мені теж неприємна. Та наостанок мушу сказати, що пани Коморовські подали заяву до суду про викрадення своєї доньки за вашим наказом… І там-таки були ваші дворові…

Старий видав гомеричний регіт:

— Сама свиня мішок дере, ще й квічить! Ото загнули! Та подавайте що хочете й куди хочете! Та я вже теж подав заяву в суд про те, що дівка Коморовських вчинила розпусні дії щодо мого сина, а її батьки ту дурну справу заохочували й покривали! Ти, засранцю, думаєш, що то Коморовські постраждали?! Та то я, я найбільше дістав! Нема гірше, як із дурними чи нерівними справу мати! Що, перший день у світі живуть — не знають, хто, з ким і як справи може ладнати?.. Ну ж бо, вимітайся звідси… Скажи тій сволоті, що вони за все в суді відповідь дадуть…

Маньковський зробив прощальний жест і вийшов із кабінету. «Плюй курві в очі, а вона каже, що дощ падає, — думав Тадеуш. — Не дається він ніяк. І не дасться: хто дурний гріх викрадення людини визнати?.. І Гертруди в нього дійсно нема… Була б — сказав би… А може, у монастирі якомусь її утримують?» — спало на думку Маньковському. Та одна маленька деталь усе ж зачепила увагу адвоката: ну нічогісінько старий не сказав із приводу того, що Коморовські впізнали його людей; не відреагував жодним словом. Але тепер і та остання зачіпка могла розсипатися пилом: тільки Маньковський покине палац, Потоцький і ту проблему ліквідує…


Маленький акуратний товстун, — канцлер Варшавського королівського суду Анджей Млодожейовський, — дивлячись чесними очима просто у вічі Тадеушеві Маньковському, співчутливо кивав, слухаючи розмиту справу про викрадення людини. Не мала вона ані свідків, ані якихось документів. Та й слідів викраденої панни теж нема вже понад кілька місяців… Та й проти кого та заява — аж страх подумати! На самісінького київського воєводу, власника найбільших земель, пана Франца Салезія Потоцького тінь кидає! І хто позивач? Так, миша проти гори — якийсь там пан Ніхто… Він не знав, що має робити з тією заявою Коморовських. Та збоку стояв подільський воєвода Станіслав Годський, який твердо був на боці Коморовських. А воєвода — то вже вага. То вже мусиш послухати.

— Ви, прошу пана, розумієте, що то надто бідно для розгляду? — сопів Млодожейовський. — От нема людини — нема справи, то вже практика не одного десятиліття. Ви б її знайшли, чи що?.. Здалися б її свідчення або свідчення якихось поважних людей… А у вас по суті гола дуля. З чим я піду до суду?..