Марія й Анна Ельжбета переглянулися — однаковість думок уже читалася в їхніх поглядах. Обидві синхронно закивали головами. Віддавши поклони й поцілувавши ручки пань, російські гості долучилися до милої бесіди й випивки — бажано до такого стану, щоб «крови в водке не наблюдалось». Після кількох незначущих фраз посол Волконський по-вужиному вповз у болючу тему:

— Ой, а уж эта Турция… Вы себе представляете: какой нужно быть дичью, чтобы еще сегодня следовать закону братоубийства? Как только к власти приходит новый султан, сразу всех-всех потенциальных претендентов в султаны убивают — то ли братьев, то ли даже сыновей…

— И правильно делают, — підтримав дипломатичного песьововка бойовий російський генерал, — нечего делиться ни властью, ни деньгами — так и страна сильнее становится. А то попробуй накорми всех этих детей. Страну сожрут со своими претензиями. Нечего… В последнее время взялись престолонаследников прятать в тайные комнаты — кафес, по-нашему «клетка». Сидят там до отупения, ждут своей очереди на трон по тридцать-сорок лет. Да там уже ни мозгов, ни твердости духа — так, овощи с глазами.

— Да-а-а, — протягнув посол, — эти дети — незаконные или просто в большом количестве — значительная проблема для знатных людей. Сколько их было за всю историю французского двора… Да если б их всех оставляли в живых, Франции бы точно уже и в помине не было бы. — Уся та хитра мова підводила затуманені мізки пань до правильності рішення про знищення Гертруди. Обидві сиділи й здавалися собі стриманими й незбагненними. Наївні… Російські пани добре розуміли багатих і підлих — то є риса інтернаціональна.

— Жаль, жаль, что не нашел для нас времени господин Потоцкий, — вкрадливо продовжував Волконський. — Хотели для него большую приятность сделать — ущерб за уманские владения возместить. Это довольно-таки большие деньги. Ну что ж делать, — штучно закотив очі посол, — мы все понимаем… Не знаю даже, когда еще сможем поговорить и убедить пана Потоцкого просто быть нам верным, — говорити вже доводилося прямолінійніше з огляду на те, що в повіки Анни Ельжбети годилося б вставити сірники для підпорки. Та мова про гроші могла витягнути Потоцьку ще не з такої ями чи прострації, і пані навела різкість у погляді.

— Я так думаю, пане Волконський, — старанно вимощувала слова неслухняним язиком, — що я зможу вам допомогти в цьому питанні…

— Та натомість ми будемо щось просити у вас, — з кавалерійським натиском втрутилася в розмову енергійна пані Мнішек… Проста російська кількаходівка успішно спрацювала, і генерал Рум’янцев із задоволеним виглядом кóпнув ногу посла під столом. Волконський хитро подивився у відповідь…


Усі пожитки Коморовських уже лежали на підводі. Аж восьмеро людей заледве втиснулися в невеликий простір холодної карети. Ніколи ще взимку всі разом одночасно вони не їздили. Якось не було потреби. А тут страх, тваринний і жорстокий страх за свою старшеньку змусив зібрати речі й негайно втікати із Сушна. Як міг Потоцький додуматися прислати конвоїрів за Коморовськими — те в голову не вкладалося. Хижий вовк показав своє справжнє нутро — усі правила Божої й шляхетської моралі випарувалися, лишень зачепили інтереси магната. Плакав і хотів руху маленький Йозеф. Незручно було сидіти двом вагітним на великих строках. Заніміли від холоду ніжки в Юзефи й Кордулі. Лише маленький Францішек дрімав на руках у Якуба. Усіх їх чекав довгий шлях засніженими й заметеними дорогами завдовжки майже вісімдесят кілометрів — у Львів, ближче до людей, до цивілізації. Тільки так утікають від вовків — на світло, на люди. Не раз припізнілі в дорозі мандрівники, вертаючись додому через ліс, запалювали смолоскипи — не любить хижак світла. Темрява — його рідна стихія й подруга. Відчували Якуб з Анною, що мало людського залишилося в Потоцьких. Та не знали вони, яку страшну силу має симбіоз вовчого й людського.


Тепер Щенсний переважно сидів у своїй кімнаті. Не хотілося йому читати очевидний осуд у поглядах усіх весільних гостей і дворового люду. Книги не дозволяли собі того й складали мовчазне товариство молодику. Раз у раз мерзенні відчуття минулого приниження переривали читання, змушували його знову й знову переживати неприємні хвилини. Обпісяний переляканий хлопчик навіки залишився жити в оболонці Станіслава. Він не хотів ні виходити, ні дорослішати. Колись, у десять років, його не цікавили, не хвилювали крики товариша, що постраждав через ігри з ним. Своє більше болить. Своє відчувається краще. Своє ближче. Не знав він, що таке зрада. Він відігнав її від себе в долі тих, з ким був близький. Їм було боляче, та йому — ні. Його ніхто ніколи не зраджував. Він не знав, що це таке. Зараз Щенсного мучили страх і сором. Він був весь у собі. А Гертруда… Він просто не думав про те, що з нею може бути, та й узагалі як там вона. Краще її більше не бачити… Того хлопчика, сина кухарки… Він теж його більше не бачив і не хотів навіть знати, де він і що з ним… Сказали батьки «не можна», — значить не можна. І не варто їх не слухати. Щенсний був запакований у дві клітки: в одну він запхав себе сам і не намагався ні змінюватися, ні вдосконалювати свої чоловічі риси. У другу його помістили батьки як рідкісну птаху, що має і годуватися, і співати з їхньої подачі. Він не мав волі — ні своєї в характері, ні від родини. А людина без волі сіра, хоч і в золоті. Слабка, хоч і при владі. Ненадійна, бо неміцна… Хоч гарна ззовні, та з крихкою серединою — стержня нема. Пхни — і розкришиться…


Пішов уже четвертий день із часу обіцянки Коморовських прибути для розмови в палац, а їх усе не було. Франц Салезій нервово виходжував по кабінету, безконечно вихрускуючи пальцями. Нарешті зловив себе на тому, що боляче — стара суха шкіра потерлася до крові. Спересердя старий гримнув кулаком по столу.

— Пся крев! Полковника Домбровського до мене!

Незабаром Домбровський зібрав доволі великий загін гайдуків. Вершники помчали на схід. Коморовські мусили сьогодні, 10 лютого, нарешті постати перед праведним судом Потоцьких. Відтермінування більше не може бути. І так неприємна новина вже гуляла навколишніми селами, а тепер ще й роз’їхалася з весільними гостями в усі кутки Речі Посполитої. Темного зимового вечора вершники повернулися в палац.

— Утекли, щури боягузливі… Підклали свою ляльку під сина — збагатитися хотіли. А тепер утікають, відповідальності бояться, — лютував Франц Салезій, нервово розпилюючи шмат буженини за вечерею.

— Так может, помочь вам нужно, пан Потоцкий? Если что, я всегда готов, — щиро дивився генерал Рум’янцев.

— Спасибі, звичайно… Та ще маю достатньо сил, щоб із ними самому розібратися, — відмовився від допомоги Францішек. Зате Марія Амалія й Анна Ельжбета, не змовляючись, підморгнули генералові… Увечері обидві мали нетривалу розмову з Рум’янцевим у своїх апартаментах…

Наступного дня загін Домбровського з наполегливістю хортів обнишпорив усі ближні села Коморовських — ніде, ніде господарів не було. Люті магната не було краю. Чим більша лють, тим більша кара. Зате Анна Ельжбета з Марією Мнішек дістали час, щоб вступити джокером у свою гру, і результат у неї мав бути лише один…


Виснажені майже дводенною подорожжю Коморовські нарешті опинилися в теплі власної оселі в Новому Селі, або Гейнріхсдорфі. Відстань лише у дві милі до Львова притупила їхню тривогу. Важка то була дорога: сніги, вищі від колін, заметені дороги, ночівля в знайомих посеред шляху… Гертруда була вимучена зовсім. Вона все не йняла віри, що родина її чоловіка на неї сердита. Ота таємничість і їхніх стосунків, і шлюбу зробила з колись веселої й відважної дівчини стриману й тривожну лань. Вагітність розбудила в ній обережність і обачність самиці, яка понад усе хоче захистити своє потомство. Прадавній тваринний інстинкт боровся з аргументами людського розуму: той усе ставив порядність Щенсного й право над тваринним чуттям. Не знаходила собі місця в хаті Анна: незрозуміла тривога оселилася в її душі. А може, то просто погано спиться на новому місці? Чи то отой сон, що наснився їй учора… Гертруда віддалялася від неї в темінь, наче хтось тягнув її із собою, донька кричала й простягала до матері руки. Раптом вона стала білим голубом, піднялася в повітря й за мить перетворилася на далеку світлу цятку. Анна бігла за нею, та темна й холодна вода взялася нізвідки й почала підніматися все вище й вище… Анна прокинулася й довго молилася до всіх святих із проханням про захист. Малий Францішек занедужав: висока температура й кашель вимучували і хлопчика, і батьків. Хай він трохи одужає, і за день-два вони поїдуть далі, у Львів, там безпечніше. Минув рівно тиждень відтоді, як Якуб посварився з Потоцькими. Може, порозумнішають? Зрозуміють, що не так усе в тому синівському непослуху страшно? Та й Щенсний, напевно, обстоює і дружину, і дитинку свою. Повинні ж дослухатися до сина…

Собаки чогось так по селу розгавкались… Не інакше, як вовки в село зайшли: їх тут, у густих лісах, хоч гать гати. Заскавуліли дворові пси, і сильний стук у двері налякав стривожених Коморовських до сполотніння. Якуб кивнув, і служниця побігла відчиняти двері.

— Аяй! Що ви робите!.. — Жінка полетіла вбік від сильного удару. У тепло хати ввалилися один за одним із десяток дужих чоловіків, безцеремонно оглянули переляканих людей. Анна Коморовська затулила собою Гертруду в легенькій вільній нічній сорочці, — та якраз ішла спати, — Якуб розставив руки, наче птах крила, захищаючи двох менших дівчаток і хлопчиків. Погляди непроханих нічних візитерів спинилися на жінках.

— Которая из них? — спитав один із вовків.

— Тота, — показав інший на Гертруду.

— Ні… Ні… Ви не посмієте, не маєте права! — відступала назад Анна, намагаючись не дати чоловікам дотягнутися до доньки. Дарма: сильні руки відсунули Анну, і Гертруда опинилася в щільному чоловічому натовпі, який волік її до виходу. — Ні-і-і!.. Холод надворі! Куди ж ви її?! — голосила Анна.